Дві валізи опустились на підлогу.

–              Ну от і доставились.

–              Спасибі вам, – голос жіночий трохи розгублений.

–              Може, вам що треба?

–              Ні, дякую.

Проскрипіла підлога під твердими чоловічими кроками.

Двері за шофером рипнули й зачинилися. Ольга ніби прочутилась від того рипіння і глянула у вікно. Проте їй не видно було, як від’їздить машина, лише доносився туркіт мотору. У дво­рі, нахилившись над ямкою, хлопчаки грали в ґудзика. Мокра білизна туго похитувалась на шворках. Туркіт мотору швидко розтав. Ольга роззирнулась: кімната свіжо вибілена, по стінах стирчать старі цвяхи. Діжко, а на ньому – ключ.

Швидким рухом скинула плащ, що був поверх пальто, і пові­сила на крайній цвяшок, на инший – сумку. Постояла, приглядаючись до себе, люстерко в руці тремтіло. Взяла ключ у руки.

– Добридень, – привіталися до неї хлопчаки.

Подвір’я стелилося чорно аж до дороги. Земля під ногами бу­ла розквашена. На узбіччі дороги помила ґумові чобітки.

Перед очима – село, звичайне, передвесняне. Білі стіни хатів проступають через густе плетиво дерев. Асфальтована дорога синюватою стьожкою вилискує посередині. Порожнє озеро світиться оддалеки. Вітер ганяє по ньому брижі, налягаючи на прибережні дерева. Й Ольга мерзлякувато підняла комір пальта.

Перед правлінням колгоспу, що горувало другим поверхом над приміщенням клубу, стояли автомашини. Довгий, затінений коридор, вів до кабінету голови.

– О, хто до нас приїхав! Ольго Пилипівно! Заходьте, заходьте. А мене чому не попередили? Чи ж хто зустрічав вас? Знайомтесь, товариші. Це ось мій заступник, то – головний ін­женер.

– Ми уже в вікно виглядали вас, – посміхається заступ­ник.

– Як ви доїхали? – питає Мирон Романович.

Ольга: – Дякую. І шофер був балакучий, і дорога рівна.

Мирон Романович: – А житло як?

Ольга: – Наче затишне. А головне, що відд вас недалеко.

Мирон Романович: – Колись там жив зоотехнік. Хлопці знають /до присутніх/. І людина наче розумна, справний був, та якось при­бігає і каже, що домовик його замучив. Каже, ну просто спасу нема. Поміняв я йому житло. І там, каже, душить. І так його душило, поки не женився.

–             Мироне Романовичу, не залякуйте, – сміється голов­ний інженер.

Мирон Романович, посміхаючись: – Це так, до слова. А в тім, висновки треба зразу робить.

Ольга: – Мироне Романовичу, запевняю, що тих домовиків я вику­рю.

–             Сміх сміхом, – посерйознішав голова, – може, там чим пособить вам? З харчем?

–             Дякую, все гаразд.

Мирон Романович: – Ну то, як кажуть, добрий початок діло хвалить. Трохи пізніше поїдемо, кинемо оком на наше збіжжя. Чи, може, завтра?

–             Та ні, сьогодні.

_______________________________________________________________

Центральною вулицею села згірдно простує Федір, моряк-риболов, що прибув у відпустку додому. На високо піднятій го­лові високий /майже адміральський/ кашкет. Золотий краб мерех­тить на сонці. На грудях – верескливий японський транзистор. Обіч Федора, намагаючись не відставати, тюпає підстаркуватий чоловік – батько. Він помітно налягає на праву ногу, але мовчки йде. Хвалити бога, ось уже й сільунівермаг, великий, вилискує шкляними вітринами проти сонця.

Федір голосно вітається і з покупцями, і з продавцем, ручкається. Транзистор кашляє джазом. Усі одностайно оберта­ються, мовчать.

–             Це твій, Семене? – якась смілива бабушенція підсту­пила до Федорового батька. Той, ніяковіючи, киває головою.

–             Ну що, отець, будем брать? – недбало кидає Федір. – Оце так штіблети. Люкс. Каучук. Ану, подайте нам їх… Так… Поміряємо. Отець, накладай.

–             Та нащо вони мені?! – боязко противиться Семен, але Федір його не чує. Він просить уже подати й поролоновий плащ.

–             Вещ… Будеш ти в мене, як огірок.

Старий видозмінюється, ніби й справді молодшає, проте йому страх як ніяково.

–             Да тебе зараз сам бог не впізнає. Я не кажу вже за мамашу. Ти поглянь: як піжон. Прямо з етикетки, – не міг на­любуватись із такої переміни Федір. – А зараз ми щось мамаші підберем…

Вони вийшли з універмагу під маршеву музику. Й ось, по­клавши долоні в рукавичках на ґумові ручки, Федір котив збоку новий, ще заліплений солідолом мотоцикл, на задньому сидінні якого горою копичились покупки.

Батько поквапливо шкутильгав поруч. Під допитливими поглядами односельчан йому було незатишно і сиротливо. Зате Федір покривав його сором’язливість, розкланюючись по обидві руки.

–             Привіт! Як житуха?.. Штормить?

–             Давай, давай…

Ось назустріч їм їде «газик». Біля Мирона Романовича си­дить Ольга. Федяша не звертає з дороги, і газик зупиняється.

–             Федяша, прибув! – каже Мирон Романович. – Тепло буде.

–             Наше вам шануваннячко, Мироне Романовичу! – суне Федір руку в кабіну. – О, пардон. Честь маю: Фелікс, можна Федя, не ображусь…

І тут же підморгує Мирону Романовичу:

–             Керуєте? Правильно. А я на материк – отпуск. Старику коня веду. Обкатку будем робить, так що ваша ласка /це до Ольги/ конфіденціально запрошую. 3 ранку до ранку – ваший шкір­ний слуга. 140 каем на годину. Ну, салют! – випалив Федяша, як одне слово.

Колеса, розбиваючи дзеркало мокрого асфальту, змотують рівну дорогу, що переходить в польову, розквашену і глейку…

прикріплено файл "movchankinopovist.doc"скачати >>