П’ятого червня я був присутній на презентації першого нумера нового художньо-публіцистичного вісника “Інок” у культурно-мистецькому центрі НаУКМА. Подія, безсумнівно, варта була уваги, позаяк журналь зарекомендував себе не просто як льокальний проєкт від могилянців для могилянців, а як повноцінного нового гравця на ринку періодики. Та ще й такого, що створює “пекло для графоманії” . Не вдаючись до компаративного аналізу, хочу надати до вашої уваги аналіз вісника самого у собі.
1
Почну з якости самого видання. Серед найбільших недоліків: відсутність біографій авторів. Якщо з редакційною спільнотою це ще можна (хоч і не бажано) упускати, то от з авторами це неприпустимо; по-перше, немає розуміння того, хто взагалі такі ці автори, якого вони віку, чи це їхній дебют, а чи лише збільшення бібліографії для вже зміцнілого митця/сткині et ceteri -- усе це має з’ясовувати мінімальна біографічна довідка. Так, скажімо, якби я не знав стародавньої шаолінської техніки названої ще у народі “ґуґлити”, я би не дізнався, що Артем Сенчило або Ігор Туров уже мають не одну поетичну збірку. По-друге, уявімо, що я людина якщо не при грошах, то принаймні з ресурсами, я знайшов на сторінках журналу ранкову росу свіжого таланту, хочу зв’язатися, хочу отримати інші тексти, хочу допомогти стати на ноги -- а контактів просто нема (арґументи про “автор не схотів надавати інформації” не приймаю навіть на поріг -- друкуватися у журналі -- значить бути публічною особою). Отже, перший недогляд редколегії.
Далі. Імена авторів повинні не йти насамкінець їхніх текстів, бо можна казати що завгодно про т. зв. La mort de l'auteur, але коли на початку спотикаєшся, не розуміючи, де кінець одного і початок іншого, це паплюжить сприйняття. Тож автори мають знаходитись великим шрифотм перед текстами -- це другий недогляд.
Далі. Погано проредагована проза і почасти есеїстка, є незрозумілі дефізи посеред слів: “відчу- вали”, “сус- пільстві”, “зро-зуміла” --, а також деякі слова стоять у неправильних відмінках: “перші програмі”, “на старости” (іменники у відмінковій парадигмі української мови мають закінчення -и тільки у род. відмінку, і аж ніяк не у місцевому), в есеї Настасії Манастирної вживаються різні форми подання слів різних ста́тей. Маємо третій недогляд.
Honorable mention: 1) імена укладачів, редакторів, дизайнерів та інших слід писати повністю, скорочення -- прикра та недоречна традиція. 2) немає приміток до іншомовних слів. Звичайно, ґуґл є у всіх, але для цього й потрібні редактори, бо у межах своєї ерудиції можна знати словосполучення studia humanitatis, але без знання латини не потрапиш слова virtus. 3) написати назву розділу як “ЕСЕ - ЇСТИ - КА” було невдалим рішенням, створює небажану гру слів.
2
Попрощавшись з технічною стороною вісника, перейдемо до текстів, і почну з передмови. Моя головна проблема -- ось це речення: “Ми не прагнемо елітарності чи винятковості, а тільки ставимо за мету спонукати митців не до стагнаційного самоповторювання...” -- це подвійне заперечення чи то пак стилістична похибка єсть, певніше, редакторським недоглядом, що виглядає чуднувато, коли в цьому ж реченні говориться про підкріплення “ретельною редакторською роботою”. Щодо “інакшість “Інока” робить нас приреченими на блукання марґінесами”, то не зрозуміло, в чім, власне, полягає інакшість “Інока”? З передмови постає, що вісник ставить перед собою певну якісну планку, прагне відповідати високим стандартам, тобто складається так, що якість = іншість. Але якість і пильний відбір мають бути in principio, і в такому разі для мене втрачається розуміння основної ознаки журналу. Врешті, незрозуміло, як видання не-прагне “елітарності чи винятковості”, але водночас представляє “нішевість і естетичну заангажованість”, і випадає, що пан Богдан-Любомир прагне таким чином встановити рамки створеної спільноти, не до кінця розуміючи, якими, власне, є ці рамки.
Тепер поговоримо про поезію. Є дуже добрі вірші, як наприклад у Анастсії Лукій чи Артема Сенчила, доладні за формою та повнотою переживань, цікаво, але не зв’язно пише Андрій Дульцев, при чому адресат його не виліплений у конкретну особистість, здеперсоналізований, натомість постає радше як фігура мови -- схожа річ була свого часу в Пачовського. Платон пише патосно і має низку невдалих образів, як от “сурмисті впадини дивану” чи “у вигині твого хребта”. У пані Шипіциної та Kuzemskyi найменш цікаві вірші, можливо, ще якийсь час треба попрацювати над своєю творчістю. Ігор Туров як завжди дещо сатиричний, що помічне, адже і в межах вісника, і в межах літератури мало справжніх комедіографів, а проте одна хмаринка погоди не робить, та й у пана Турова є художньо ліпші твори. Данило Гвоздика запам’ятався своїми інвективами на адресу Бога, але нічим понад цього. Хочу відзначити Софію Козачок і Аліну Петрову -- у першої вірші переповнені щирим чуттям без кори риторичности, є цікаві експерименти зі строфікою, наприклад:
Брови насуплені як хмари що підуть
дощем
-- єдине, що вірші трохи затягнуті, і я б зрадів ним тим більше, чим концентрованішими вони б були; Аліні Петровій добре вдаються спостереження, особливо соковиті вони у першому тексті “Так щоранку Сонце торкається землі”.
Із загальної композиції на цьому фоні випадає Роман Фещак, якого невиправдно багато. Є у нього немало вдалих художньо штук, і деякі його вірші відзначу за добрі, але є й такі його тексти (“Франком”, “Ліричний масаж”, “Максим Тихий”) слабші художньо, і це дивно, тим більше постає на позір, щойно бачиш, що твори Романа Фещака займають десять сторінок + дві сторінки в секції прози! Це сумарно більше, ніж будь-який інший автор, і, як було вищезазначено, необґрунтовано.
На останок про розділ “ПОЕЗІЯ” додам, що хоч багато авторів вправляються в сонетній формі, проте сонет не єсть просто формою. Натомість це жанр, зі своїми вимогами до структури змісту, яких майже ніхто з авторів не дотримує.
Перейдімо до прози. Розміщення такого художньо слабкого тексту Романа Фещака викликає сумніви у якості відбору текстів до друку. “Шість крил серафима” Софії Магідіної наче складається з двох різних оповідань, склеєних до купи. “Схожість” Evil Woman здивувало -- очікував перегорнути сторінку і продовжити читати, аж тут отримав уже наступного автора, тож нарис походить радше на заступ до більшого оповідання. Два дуже хороші оповідання насамкінець подарував Даніел (Zemori) Тищенко, очікую побачити більше його прози у подальших номерах.
Настав час останнього акорду -- розділу “ЕСЕЇСТИКА”. Шкода, що цей розділ вмістив тільки четверо авторів, хоча сам вісник спочатку задумувався саме як публіцистичний. Найкращі есеї, на нашу думку, належать панові Григорію В. та пані Настасії Манастирній. Влад Нікорчук висловлює дуже актувальні та цінні думки, єдине тільки, що робить це у формі радше розлогого посту у соцмережах, ніж дійсного есею. Есей Блукаря дуже зацікавив, між іншим зачіпаючи справді важливу тему штучного інтелекту, який все більше займає місця в сучаснім житті, але й він не бездоганний; granum salis став брак ширшого розкриття теми, немов обірвав хід думки, коли ще стільки всього можна сказати.
3
Попри усю критику, яка лунала упродовж цієї рецензії, я з захопленням і великим ентузіазмом сприйняв вихід на світ художньо-публіцистичного вісника “Інок”, що очікувано стане новим етапом в українській періодиці.. Попереду ще багато роботи, але видання, очолюване Марком Костенком, Анастасією Браташ та Богданом-Любомиром Притулою має великий потенціал, який ще розкриється у подальших випусках за кращої редактури та відбору текстів, а також урахування критики. Вірю у це тому, що ІНОК упоралося зі своїм головним завданням -- знайти свіжі таланти.
