Збірник "Модерна київська проза", що виданий за підтримки КМДА, побачив світ у 2025 році. Упорядкував – Кирило Ліхман. 

  Під однією обкладинкою – 7 авторів. Твори кожного з них потребували паузи. осмислення. Після кожного імені – зупинка. Видих. Далі.

  Читала твори не в такій послідовності, як вони розташовані у збірнику. 

  Максим Одарюк. "Подорож довжиною в життя". "Людина, яка уявила себе ровером". Обидва оповідання Одарюка завершуються цілковитою втратою головним героєм себе. Трагедією. Фізичним зникненням. Остерігайтеся своїх порухів душі. Бажань. Бажань спонтанних або ж тривалих і пристрасних. Що забирають розум, а далі – життя. Остерігайтеся мрій та бажань, бо самі можете стати предметами цих бажань. (Напрошується фраза: "Ми самі стали тими хлопцями, за яких прагнули вийти заміж"). Такі оповідання можна об'єднати у цикл.

  "Казка про Катрусині сльози" Віталія Мироненка. Вибивається з ряду оповідань збірки - і назвою, й жанром. Написана справді за канонами казки. Стилізована мова. Навала ворога - орди. Перші кілька речень думала, що йдеться про теперішній час. Про сучасність. Проте... Автор вирішив іти за традиціями давнього епосу, де є козак, ординці, викрадена гарна дівчина...Усе знайоме з дитинства. Ніби читаєш українську народну казку або слухаєш – так само стилізовану під народну – казку від Сашка Лірника. Авторського тут замало. Чим особлива ця казка серед моря наслідувань?..

  Я чекала зовсім банального завершення: аби віддячити козакові за порятунок, дівчина вийде за нього заміж. Аж ні. Він здійснив подвиг – і тихо зник. Віддяки не потребує. Поїхав знову на Січ. Тож несподіванка – лише у фіналі.

  Роман Кухарук. "Вигурк". "Сковорода". Автор ніколи не цурається діалектизмів. Ці слова органічно живуть у його поезіях та прозі. Та не лише слова, словосполучення, а й особлива, характерна побудова речень. Так розмовляють і мислять герої - чи то сучасні хлопці на війні, чи то історичні, напівміфічні постаті. Немає розлогих пояснень, складнопідрядних речень. Дія, почуття – одне слово, один вигук. Десь понад цими рядками витає дух Стефаника, а поруч – можливо, Федьковича.

  Оповідання Андрія Шадюка, учасника бойових дій. Пише про фронт, де поруч – стільки різних сюжетів. Трагічне й комічне переплелося та зрослося, немов сіамські близнюки. Про боротьбу з мишами, про виникнення позивних, про загиблих та нині живих. Узагальнені образи, в яких кожен упізнає когось конкретного... "Грицько" й "Оповідання про війну". 

  Ігор Мисяк. Воїн, якого вже немає з нами... Знайомимося з автором через його оповідання. "Наздогнати хмаринку", "Смак", "Хода", "Найкращий друг Робінзона", "Базар".

  Екзистенційні питання – у кожному творі. У кожному сюжеті зринає "бути чи не бути?". І якщо бути, то – як?

  "Чоловіка стверджує культура, її відсутність робить з нього придурка. Чоловіка легко визначити за тим, як він поводить себе з жінкою і зі зброєю" ("Хода". Ігор Мисяк). Чоловіка стверджує культура, її відсутність робить з нього придурка. Чоловіка легко визначити за тим, як він поводить себе з жінкою і зі зброєю" ("Хода". Ігор Мисяк).

  Марія Гончаренко. "Вона". "Міні-саґа". Коротка проза, у якій авторка не поспішає. І дає поштовх перечитати поезію Дмитра Павличка.

  Віталій Білозір. "Спогад про тераси, або Жашківський Едем". Соковиті спогади про "дивне місце мого дитинства". Природа описана з особливою любов'ю, із трепетом.

Кожного автора б читала окремо. З паузами. На кожного виділила б окремий день. Тоді враження від кожного буде найбільш яскравим.