Обрана сьогодні до розгляду  поетична збірка Тетяни Шпичук “Між двох світів”, що вміщає у собі твори з 1990 по 2013, є свідченням творчого зростання поетеси, документом її творчого розвитку.

Одразу хочу відзначити хорошу технічну сторону видання: книга акуратна, приємна для ока і зручна в читанні. Ілюстрації Надії Іщенко підтримують тон і добре доповнюють вірші.

Збірка поділена на сім розділів-циклів( “Наші душі упали під зорі”, “Моє найвище право на землі”, “За цілу вічність до світання”, “Скільки сонця сяяло над нами”, “Між нами зорі пролягли”, “Інопланетянка”, “Вже не повернуться ніколи динозаври”), кожен з яких охоплює певні роки, вірші здебільшого розташовані за хронологічним принципом, інколи, щоправда, цей принцип уникаючи -- так чи так, а такий спосіб викладу дає нам, читачам, широку панораму творчого розвитку Тетяни Шпичук, її слово веде нас крізь роки, і ми проживаємо це життя разом з нею.

Перший цикл -- один з найбільших -- охоплює твори 90-93 рр., й увесь пронизаний наскрізними образами сонця і снігу, весни і дощу, зірок і хмар, любови й розставання. І серця. Серця дуже багато. Взагалі випада, що серце єсть ледь не найбільш повторюваним образом розділу, повторюючись 18 разів (усього в книзі образ повторюється 44 рази). Ця “наполегливість” на початку, узагалі дуже лаконічному щодо лексем, здавалась мені таким собі авторським штампом, кліше, що відлунюватиме упродовж усієї книги, але надалі я був приємно переконаний у зворотньому, щойно ця конденсованість почала розріджуватися, а поетичний словник став багатшим. Чим спричинений цей кордоцентризм можна лише здогадуватись, але на мою щиру думку образ серця є центром поетичного світовідчуття Тетяни Шпичук, ядром, з якого радіусами виходять інші теми, інші образи.

У другому розділі,“Моє найвище право на землі”, спостерігаємо вже більше експериментів з формою, з темами, більше роботи зі словником, що надає текстам свіжости, та готує нас до повноцінного творчого визрівання авторки уже в третьому та подальших розділах. На цьому етапі також почав спостерігати збільшення кількости емоційних текстів, душевної бури. Коли перше авторка писала:

...Душа тепліла від надії,

Що істині прийти пора...

-- я натомість чекав, коли душа запалає, коли лірична стихія нарешті вдарить з повною силою. Але таких чуттєво сильних текстів стає більше (“Чорно-біла елегія”, “Розірвалось на частини небо”, “Не заспокоюй, не втішай”).

У подальших частинах Тетяна Шпичук самовикристалізовується, досягає майстерности слова як поетка, і набуває того творчого обличчя, за яке ми знаємо її сьогодні. Загалом же її вірші наповнені тонким елегійним чуттям туги за втраченою миттю, її словник не прагне, на відміну від деяких сучасних поетів, до новотворів, натомість її українська доладна і витримана, а сам спосіб мислення творчо дисциплінований.

До речі про дисциплінованість -- єсть у Тетяни Шпичук цікава структурна особливість її віршів. Мова про внутрішній сюжет, притаманний для сонетів, шлях від чуття до думки через тезу і антитезу, що справляє враження закінченої внутрішньої драми. Exempli gratia наведу такий текст:

Я п'ю цей ліс и напитися не можу.

Із верховіть аж до коріння п’ю цей ліс,

Оцю пору осінню і погожу,

Коли з дерев вогнем спадає лист,

Цю щедру мить осіннього жадання,

Пучки проміння крізь забрала днів.

Моя журба -- моя любов остання --

Не обернеться в легковажність слів.

Душа, як пташка (скільки там їй треба!) --

Ледь зникли хмари -- знову ожила.

 Над головою -- світлий купол неба

Й короткий сплеск мінливого тепла.

Як тихо осінь відпливе за обрій,

Як непомітно побіліють дні,

Застигне ліс, заснуть дерева добрі

Щоб знову пробудитись навесні.

-- чи не здається читачеві, що якщо замінити два останні чотиривірші на терцини, то вийде цілком незлий італійський сонет? Це справді говорить багато про Тетяну Шпичук, коли вона -- можливо, навіть того не прагнучи -- опанувала форму, з якою у нас часто робиться стільки невдалих і недоладних спроб.