Є у мене полум’яна страсть, писати прозою. І так же мені це писання до душевної довподоби, що я аж млію від того, що пишу. Другим разом бува таке, особливо коли напишу щось сильне, не злякаюсь цього слова класичне то, коли ото все читаю, у мене прямо сльози на очі навертаються від захвати, що все так ловко та складно написано. І не просто навертаються сльози, а прямо біжать з очей струменями. Не втерти.
Втім маю зізнатися, що якщо у мене з фантазією та всякими високохудожніми придумками все відмінно, можу без перебільшення бомбезно вигадувать, і від першого лиця, і від третього обличчя, то з українською мовою у мене бувають проблеми. Не встигаю я за зміною правописів. Через то, русизми проскакують, кальки трапляються, штампи бувають, канцеляризми присутні та і взагалі, словник у мене обіднений, як сучасна руда у Криворізьких кар’єрах. Гарну руду ще на початку шістдесятих минулого віку витягли, а ту, що залишилась треба добре збагачувати. Флотацією, магнітним сепаруванням, і то тільки після ретельного подрібнення.
Тож я зі своєю пісенною творчістю на достиглому не зупиняюся, а хожу по центру Київа по різних зібраннях уважних майстрів дієслів, де я їм із свого власного доробка, моєї, так би сказати, літературної скрбниці щось читаю, а вони своє.
І одверто скажу, оте читання буває дає не тільки мовний рост, а і взагалі світобачення сильно розшарює.
От недавно був випадок класичний. Тут недалечко. Через дві останівки по червоній голці метро, у такому собі уютному та вдобному для літературних генієв підвальчику. Кнайпа називається.
Коротше, прочитав я своє розповідання, нормально так прочитав, хлопали палкими аплодисментами, коли я від мікрофона обратно у зал йшов сідати. А потім, коли все закінчилося і я вже став збиратися додому, бо мені ще котові зміст у лоткові міняти та і дописати ще одну обдаровану задумку, підійшов до мене один поважний пан та заговорив до мене, мовляв він літературознавець, з Шевченківської комісії по культурному преміюванню і йому моя творчість сподобалась сильно. «Ви іскристий приклад сучасної літератури, - так прямо і сказав. Далебі не брешу, а далі додав, - тілько вашим текстам не хватає триєднання, як у преферансі. Ви мене розумієте? Ви ж у преферанс граєте?!»
Я у преферанс давно не грав, за роботою у Епіцентрі по 8 годин, з восьмої по восьму, та літературою немає коли вгору заглянути. Не вірите?! Правильно робите! Бо направду, працюю я до одинадцятої. А прибрехав через красу круглих восьмьорок, щоб вас завидки прихопили, яке буває красиве життя. От така тригодинна гіпербола, або художне переменшення робочого часу.
Тож відповідаю пану: «Трошки грав, але давно. Особливо любив мізери грати».
Як я про мізери сказав, у пана, аж очі засвітилися, і почав він розказувати: «У настоящій літературі, як у преферансі обов’язково має бути три складові. Без того – ніяк!»
«А які, запрошую вас, у картах складові?» - не одразу порозумівся я.
«Ну, дивіться сюди, - каже мені пан, - у преферансі є пуля, віст і гора. Що це, знаєте?»
А я впевнено, наче на екзамені у університеті, відповідаю: «Це ви назвали картярські бали. Пуля – це обов’язкові бали, гора – штрафні бали, а вістики, вони двуличні, як рахунок на баскетбольному табло. Треба, щоб у тебе їх було побільше, а у суперників поменше, - а потім, ще для художньої краси додав згадану до міста картярську приказку, - «Пуля дура, віст молодець!». Пану це дуже сподобалось тож він і сказав: «У вашому оповіданні не вистачило «вістів». «Пулю», тобто сюжет, ви заповнили швидко, у «гору» нічого зайвого не взяли, це я про затягнуту розповідь, нудні описи, втрату нитки розповіді, провисання сюжету чи ще щось неоковирне. А з «вістами» проблемка. Не взяли ви скільки треба «вістульок». Негативного героя не охарактеризували, як слід, внутрішні його причини не розкрили, там де могли всілякими принадами та цікавинками читача зачепити, відпустили, а де не варто було супернику давати себе «вістами» обписувати – дозволили. У мене, як слухача на ваше оповідання безліч питань у тому числі, як головний герой здогадався, що його шахраї обдурюють, і що Зося, йому зраджує. Як? Ну, направду, як?!»
Я не зрозумів до чого тут карти, коли письменницькі помилки можна і так пояснити, тому навпростець і спитав: «А карти тут до чого?»
«До того, що вони забезпечують образність. Вам треба зі мною до мого друга, також вченого, літератора, поїхати, щоб за картами зрозуміти, як треба писати так, щоб і пуля повна, і гора мала, і своїх вістів багато, а на вас – трохи. Поїдете?» - спитав пан літератор.
«Та ви ж там на гроші граєте?» - видав я свої страхи та сумніви пану.
«Та які там гроші?! Я вас прошу! Нещасні десять гривень за віст? Сміх та і годі. Вважайте, що це плата за індивідуальний письменницький майстер клас. І не аби який по зуму, а офлайн та з двома коучами на вас одного. До того, ще не відомо, хто виграє. Може навпаки вам підфортить і грошей піднімите саме ви. Ну то як? Їдете?! Тут близько, станція метро «Лісова».
На «Лісовій» я ніразу не був, тож заради літератури, письменницького майстер класу, погодився.
Пан, або Григір Петрович, як він відрекомендувався, коли ми уже спускались ескалатором на станцію, був такий люб’язний, що і за мене у метро заплатив. Поки чекали на потяг, Григір Петрович набрав другого літератора та сказав, що ми їдемо. Той другий щось заперечував, що у нього часів немає, що він нічого за гру не знав і когось уже зняв.» Це я почув, бо Григір мать трохи недочуває, то динамік у нього на телефоні ревів, як віл ранком, коли не поєний. З чого я зрозумів, що другий, не тільки літератор, а ще і сценарист чи режисер, бо у неділлю ввечорі тільки вони можуть когось знімати.
«Та не филюйся ти так, - заспокоїв Петрович свого знайомого у слухавку, - встигнеш із своєю «зіркою» погратися. Ми швидко, бо екземпляр, що треба».
«Оце мені підвезло, - зрадів я, - ще не побачив другого літератора, а вони вже тиражі моїх творів почали обговорювати, екземпляри прикидувати!»
Як ми приїхали на «Лісову» я і не помітив, бо все уявляв, як пройде майстер клас. Потім ми ще з півгодини поблукали, поки не дійшли до другого літератора.
Другий літератор, як з’ясувалося його звали Іван Семенович, але Григір який мені його представив на порозі маленького одноповерхового будиночка, чомусь часто звав його «Семен». Думаю ще якась постколоніальна дурня у письменницьких колах, наслідувати Горькому, який то Олексій Максимович Горький, то Максим Горький. Коротше, не суть.
Як ми зайшли у велику кімнату із зеленим абажуром, що на дроті звисав зі стелі над самісіньким великим круглим потертим столом, Семен дістав із старого буфету нову нерозпечатану колоду карт. Помітивши моє безголосе здивування, Григір пояснив: «Бачиш рівень літератури? Ніяких слідів старих текстів. Все з чистого листа! Розпаковуй, а я поки «пулю» намалюю.»
«Пуля» у цьому випадку, для тих, хто не у курсі, означає ігрове поле, варте до речі, особливого опису, і не такого, як на уроці англійської у початківців «Ін зис пікче ю кен сі..», а літературно зріло, майстерного, де процес та результат перемішуються. Тож відразу Григір Петрович у самісінькому центрі шматка рудого картону, мабуть з пакування з піци, твердою рукою олівцем намалював правильний трикутник з числом «20» у середині. Це перетворило шматок картону у ікону всевидячого ока. Моє яскраве порівняння тільки добрало ваги, коли від трьох кутів Григір провів до краю картону лінії так, що вільний простір поділився на три майже рівні частини. Далі Григір провів по два відрізки паралельно кожній стороні трикутника.
- От тут будуть «гори», - пояснив Григір, показуючи на розтягнуті трапеції, - а тут будуть пулі». Це він вже проказав на вузеньку стрічечку.
Далі від середин основ нижніх стрічок униз Григір провів перпендикуляри так, що «око» оточили однакові прямокутні трапеції: «А це будуть «вістульки».
Я зачаровано дивився, як негостренний олівець у довгих пальцях представника Шевченківської преміальної комісі заповнювали картонний простір.
- Так, панове письменники, - звернувся до нас Григір Петрович, - як ми сядемо?
- Та як вже сидимо, нехай так і буде, - запропонував найпростіше рішення Іван Семенович, чия борода та риси обличчя мені когось нагадували.
- Ну, як згода так і підпишемо пулю. «С» - Семен, «Г» - це я, а ви, пане Леоніде, будете – «Л». Так? – як я помітив риторично спитав Григір та сам же, як і належить ствердно відповів, - так!
Після цього Григір Петрович подивився на мене та попитав мене:
- А що це ви, Леоніде, сидите без діла?
- А що робити? – здивувався я.
- Як це що?! Готуйте карти, - відповів Григір.
- Як готувати? Вони ж нові? – все ще не розумів я.
- Ось так, - Григір забрав у мене колоду, швидко знайшла у ній чотири шістки, і розірвавши їх навпіл, кинув на підлогу. – У преферансній колоді шісток не буває.
Мені було шкода розірваних карт, я б забрав їх собі на закладки у словники чи правопис, але підіймати з брудної підлогі, тим більш розірване не став.
- Нехай Льоня потусує та здасть, - запропонував Семен Григору, той не заперечував, і я зробив, як сказали, здав всім по десять карт за п’ять кіл та дві поклав у прикуп.
- Тож у що граємо? – не піднімаючі карт зі столу Спитав Семен.
- Та як завжди, - відізвався Григір, - десять гривень віст. У Маріупольку.
- Це як? – на правах новачка запитав я.
- Як колись була Сочінка, - пояснив Григір Петрович, - недобрані взятки – вісти подвійні; другий та третій розпас подвійний та потрійний; вихід з другого розпасу – семерна гра, а з третього – восьмерна; шість пік – обов’язково вістують всі.
- А знаю. Сталінград, - зреагував я.
- Сталінград грають у московитів. У нас шість пік, або Бахмут, - поправив мене Семен, - деколонізація. Геть Москву з України.
- Перепрошую, - виправився я, - А що, як хтось вирішить вийти з гри до закінчення?
- Юначе, це поганий тон, не пописувати гру до кінця, але правила кажуть, що той, хто бажає вийти, сплачує розрахований програш партнерам у подвійному розмірі.
- А як, той хто виходить, навпаки виграє? – продовжив цікавитися я.
- У таком випадку, той хто достроково виходить сплачує свій виграш партнерам. Все справедливо. Сів грати – грай, - пояснив Семен та додав, - починаємо, бо у мене є ще справи.
Всі підняли карти. Я хоч і сам здавав здав собі карти врізнобій, туз-сім та всіх мастей по три, однієї бубни – чотири.
- Я Пас, - відповів Семен.
- Двоє нас, - додав Григір.
- Двоє у паси, а у прикупі тузи, - озвався римованим жартом Семен.
На замануху я не повівся і пасонув як всі.
Перший распас я зіграв нормально, взяв три взятки. Семен взяв дві, а Григір п’ять.
Далі здавав Семен. Мені прийшло, ще гірше, ніж після першої роздачі. Мої партнери трошки поторгувалися і прикуп виборов Семен за шість бубон.
- Бубна карта умна, - похвалився Семен та замовив дев’ять по бубні.
«На дев’ятерній, як немає у козирі другого короля чи третьої дами – не вістуй», - чув я ще студентом, тож сказав:
- Пас.
Мій мирний вибір продублював Григір Петрович і Семен взяв свої вісім у пулю без втрати у вістах.
Коли здав Григір, то у мене знову був глухий «пас», а Григір зіграв вісім по черві.
Моя здача закінчилась роспасом, на якому я взяв 4 карти собі на гору. Не багато, але це програш.
Після ще двох кіл роздачі у моїх суперників гра йшла, вони замовляли свої сім, вісім чи дев’ять та виконували свої зобов’язання, а у мене гра не йшла, ну, ні як.
- Щось, пане Леоніде, не йде у вас гра. Сюжет зовсім порожній, - звернувся Григір до мене, - пуля мертво застигла на позначці 2 бали, а гора росте. Драматизм.
- Не везе у картах молодому автору, повезе у коханні, - втрутився Семен.
- А ось тут, Семене, ти не правий, - авторитетно заперечив Григір, - у старі часи казали «Не таланить у картах, у кохання і не потикайся».
Тільки Григір проказав про любов, у кімнату зайшла жінка, з яскравим макіяжем, та тісненькому короткому одязі, що на грудях не сходився, а до колін не дотягувався.
Семен замахав їй руками, мовляв, йди, йди, я зараз швидко завершу і прийду, а Григір подивився на свій годинник і тут я зрозумів, що у мене вимальовується шанс.
Після роздачі у мене на руках було не більше чотирьох взяток, але я втрутився у торгівлю:
- Шість по бубні.
