МІЖСЕЗОННЯ

Дощ із млою демонструють свою стару виставу
Всі три акти ниють, плачуть, знають свою справу
Розпирає живіт вітру на гидку погоду
Той і дмухає щосили на холодну воду

Зажурити на смерть хочуть, будуть ворожити
Ми повинні спробувати це все пережити
В лісі темно, не до свята, економлять світло
Навстіж двері – тремтять вікна, розбиті вітром

Не впізнати після літа, впали декорації
Всюди безлад внаслідок швидкої евакуації
Мокрі клаптики шпалер та купи листівок
Тиша, не почути співу – хоч крихітний уривок

Дерева – масовка, без гриму та костюмів,
Одяглись на прибирання, геть не до парфумів
Сутулі, зморшкуваті в холоді та сирості
Повтікали у думки в байдужості та сірості

Спереду прикрилися шатами старими
З оксамиту, що був у моді, коли були стрункими
На лисини натягнули з омели перуки
Начіпляли всюди пір'я – ґав та круків

Відлетіли на гастролі хор і солісти
На вході одні білетерки – білочки-активістки
Всі гадають, хто усе це побілити замахнеться
І тоді – нарешті – сезон новий розпочнеться                

          ЧАС УТІКАЄ

Час утікає від мене куди?
В той бік тече, на чиїм він боці?
Не спиниш брижів хвиль хвилин ходи –
І нас несе в секундному потоці.

Стікає в раковину він могильної імли – 
Десь там встановлений лічильник,
Час висох у кісток і у золи,
Безчасних не підійме будильник.

Там часу вже калюжа натекла
Розміром із глибоке чорне море.
Якась людина наш час темним нарекла –
Без барвників він чистий та прозорий.

Час не призначений для несподівання,
Не знає про мораль, не деморалізує,
Не веде облік свого неспоживання,
Нічого не символізує, не тероризує…

Час все лікує, душі страждання припиняє.
Змиває все, як чорнил розчинник…
І знову чистий аркуш сяє.
Мов не було нічого, цокає годинник.

 

              ПОДОРОЖНІ

Хрустять камінці під колесами кованими,
Проз пустирі котять кибитки.
Бредуть чоловіки геть запрацьовані,
На возах – втомлені жінки та дітки.

Немовля смокче грудь матусі,
Кассандра оглядає небеса темні.
Сотні років в безперервному русі…
Перед внутрішнім зором – знаки таємні.

У племені пророків простий відпочинок –
Немає хати, нема й подвір’я.
Багряний жар розжеврілих вуглинок,
На вечерю лише казки та повір'я.

Бурхливий танок всім на солодке,
Скрипка-кобра прийшла в екстаз.
Барвисті спідниці стали короткі –
Голі ступні всім напоказ.

Кружляють в повітрі понад землею –
Для них квітне пустир непривітний.
Холодна вода б’є прямо зі скелі,
І сплять як діти, на вітрах заповітних.

Ранкова спека розвіє оману.
Рушають на обрій – за ним заночують.
Блукають по світу без єдиного плану,
Чуйні до всього, що інші не чують.

Знають – не треба нікого шукати.
Кожен собі співрозмовник гідний.
Серце не хоче повертати до хати.
Вони всюди вдома з усім необхідним.

Це птахи, які не сидять у клітці, –
Летять, куди хочуть, всюди гості.
Вони – вічного руху митці,
І гинуть у русі, загорнуті в простір.

Долі нічого від них приховати.
Яке б майбутнє не було жахливе –
Йдуть вони його зустрічати.
Прямують кибитки в імлу неквапливо…

            СОНЦЮ СОН

Ледве Сонце в сон

Місяць – он!
Вийшов із хмари шукати пари
Неспинно за спиною
Женеться, не йметься
Йому спросоння будь-яка
Стать під стать

***

Вплелись струмки в волосся,
Галявин реп'яхи.
Зламалась – зарослося –
Луковина руки.

Цілуєш річці пальці,
Нап’єшся ніжності.
Гладь, вітерець, страждальця,
Всунь в вуха спів птахів.

І ком під гірку долу,
Долі гіркота.
І вирвалось із горла:
Воля, красота!

                   В НЕБІ

У небі, як в морі, велич і простір
Опусти долоню до неба, відчуй теплий потік
Наскрізь прозоре, в ньому немає злості
На березі неба я приліг

Підпливла до долоні біла хмаринка
Пірнула у небо, щоб я не схопив
Прослизнула між пальцями в щілинку
Я кинувся, мало в небі кашкет не втопив

Вона повернулася до свого косяка-зграї
У зоряну річку, що блищить як сльоза
Біля райдужного водограю
Де навколо гнеться комет лоза

       ЦВИНТАР БІЛЯ НЕБА

У лабіринтах погнутих ґраток грав,
Заплющив очі, навколо склепів кружляв.
Витягнув руки, щоб просочитися
В зарості зеленого листя,
Наче привід, що шукає свого місця,
З травою, з листям злитися.

Що приваблює в цій країні кісток,
Де до вічного сну лише крок?
Ти тимчасовий відвідувач тут,
Можна піти, коли забажається,
Ніхто не здивується, не злякається.
Де надгробок для фіксації спокут?

Повне холодного вогню лампад.
Таємниче, сакральне місце-сад,
Мармур та дерева зрослися повік.
Тут підземне місто мертвих
Краєчком вийшло на поверхню,
Демонструє свій світлий бік.

Багато білого, десь тінь на крилах.
Мирно спочиває небо на могилах.
Білі стада проз тихих могил брели,
Між сухих квітів та вінків стлілих,
Вівці-хмари серед хрестів білих.
Поряд голуби та ангели сиділи.

У ВІДЬМИНУ ГОДИНУ

У відьмину годину, сніжною зимою
Тривога крижаною рукою
Украла чуйний сон нараз –
Почувся стукіт у пізній час.

Навколо панували темні чари –
Лише уткнувши носа в хмари,
Ніс місяць нічну варту сам,
Гузном блищав похмурим небесам.

Цей звук був ніби що з могили,
Б'ють ті, в кого немає сили
І прав на даний світ з’являться,
А тільки в темряві ховатися.

Стук повторився, голосніше стали
Удари, чутний скрегіт сталі,
Б'є меч об кістки чи то лати,
Щоб ще сильніше налякати.

Б'є сталь об сталь, і раптом став
Той, хто все це почав,
Жорстоко і щосили,
Рубати жертву на краю могили.

Блиснув меч у пітьмі очей –
І впала голова з плечей.
Удар був сильний, довгий, гучний.
Повітрям льодяним тягучим

Похоронний дзвін розлився –
Ймовірно лячний сон наснився.

Я глянув у вікно, щулячись від ознобу –

Було зимове небо вдягнуто в жалобу.

 

Іскрився сніг і віхола гуляла,
А під моїм вікном чорна стара стояла –
Уся згорбившись, тримаючи, як меч, в руках лопату,
Здавалося, що щось шукає біля входу в хату.

Можливо, свої мрії, молодість, любов,
Серце палке, гарячу кров…
Час відьом викликав її на сніг
Душевні муки знести за поріг.

Як б’ється серце – не засну до ранку,
Дере, скребе безперестанку
ЇЇ самотність, безнадія, біль…
В душі смола, реп’яхи й сіль.

               ЖІНКА – ЛЕТЮЧА МИША

             (LA FEMME CHAUVE-SOURIS)

 

Не кажіть про мудрість старих чоловіків,

радше кажіть про їхню дурість.

Т.С. Еліот, «Чотири квартети»

Ти ще не знав в житті таких очей!
Ні, це не погляд безсоромної, зрілої жінки.
Немає в них ні хіті, ні корисливих відтінків,
І тіло – світлий канделябр у чорноті ночей.

Ти бачиш – вона хижа, охоплена закляттям!
Але як вабить плавний обвід грудей ніжних,
Нестерпно манить вигін стегон білосніжних,
Тягне у центр, що нагороджує зачаттям.

І голий місяць під час відвертого сеансу
Світить на тіло, що як гладкий мармур-камінь
Відполіроване у всіх місцях невтомними руками,
Що трепетні були у владі пристрасного трансу.

На тебе дивиться, від очей її немає укриття,
І будить пристрасть, що викликає жах первісний.
Вона бачить наскрізь боягузів горезвісних,
Ти опускаєш очі й змінюєш свій погляд на життя.

             ПРИПИНЕННЯ ВОГНЮ

Втопив голову в криниці люті,

В цегляні стіни кулаки забив.

Хіба можливо колись забути

Рот, що скрипів кашею із зубів?

Треба щось робити…

Чує плач невтішна мати

З безодні гарячкових снів.

Хоче очі дітей згадати —

Тих, що були розчавлені.

Щось зроби!

Батько з колін не може встати,

Гладить землю сиру й німу.

Чи варто вбивцю тепер благати?

Тиснути руку, липку йому?

Цього не робіть!

Війна продовжує час ґвалтувати,

Тишу за руку в підвали водить.

Вона не здатна нічого зачати —

Хто ж цю гірку красу народить?

      ЧЕРЕЗ ХВОРОБУ ДО СМЕРТІ

 

На вулиці вітрин —

Де блиск дорогих машин.

Дівчинка стояла…

Часу ніхто не мав,

Жоден не спитав,

Про що вона мовчала.

Продаж ікри й діамантів,

Золото у сто каратів —

Поруч з її сльозами.

Бутики, прикраси,

Модні пентхауси, тераси —

Над мерзлими руками.

Три пожежі, дві війни,

Смерть зустрічала тричі.

На продаж — білизна, тіла й колискові пісні,

Подорожі у солодкі сни —

Й худе бліде обличчя…

На милицях брат, нетвереза мати,

Під ломбардом — у ляльки пограти,

Хлопчина рахує копійчини.

У лютому холод від вітрини —

Старий пенсію в жменю згріб,

Купує останній черствий хліб.

Не сліплять порожні зіниці

Фешн-бренди із крамниці.

Посеред сцени телебачення —

Політики, банкіри, спортсмени.

Подивіться на тих, хто за краєм сцени,

Й попросіть у них пробачення.

 

          ТИХИЙ ГОЛОС

Тобі — у кого, як у муз таємних,

Голос не почуєш віддалік.

Чиє кожне слово недаремне,

Не слабкий голос, і не крик.

Тобі — хто має власну мудрість,

Але не нав’язує нікому.

І не зважає на похмурість —

Радіє стиску рук міцному.

Хто знає свої розмір, смак і колір,

Не наступає іншому на ноги,

Не блюдолиз і не блюзнір,

Тактовністю не вийде за пороги.

Мають тихі голоси культурність,

Зрілість, глибину та мудрість.

Я зараз із сумом припустив,

Кількох я втратив… Пропустив…

 

ВАХЛАЙ

У кожного свій горб – як його не називати
Всі крутяться, щоб ваду цю від інших приховати
Ось ширше океану розплескані сідниці,
А он живіт, що все життя просидів у пивниці

В когось горбатий ніс чи лоб, або язик
Хіба буває, щоб у всіх горб разом зник
Дурні всі носяться з горбом як з писаною торбою
Лише один вахлай геть повністю без горба

     DEUS EX MACHINA*

Голо голові над ковдрою самій,
Місяць світить вишнею на торті тортур,
Визріли думки – тьмяний рій,
Жалять без жалю… Хай їм цур!

Уві сні дива завітали підглядати,
Подивилися моїми очима на світ.
Годі в ярмі глузду весь час потерпати –
У кошику для спогадів ожив квіт.

Потеплішав подих, відлига від болю,
Розклеєні очі повертають блиск.
Латане, з рубцями докорів уколів
Розправлене життя відновлює тиск.

Іскрами проскакують думки веселі,
Серце переповнюється… В мить
Скрізь очі з нього ллється на акварелі
По вікнах, по стелі – радість струменить.

Відразу зникає відраза…

Давно вже час прокидатися,
З мілини ліжка зніматися
Старому пароплаву –
Розпрямити палубу іржаву

Для нагородження
За проходження переродження
Огорнутою блакитною даллю
Золотою медаллю,

Що в долоні на обрії сяє.
Фотоспалах закликає
Посміхнутися на ґанку
Двадцятитисячному світанку.

              ПЕДАГОГ

Жив педагог – педант і вчитель.
Себе він за талант свій поважав,
Авторитет свій важко здобував,
Підручник з мови перської написав.
В храмі освіти заслужений служитель.

Його виводило з терпіння все невчасне,
Щороку нових учнів зустрічав,
Когось він лаяв, комусь допомагав.
А потім всіх без смутку проводжав,
Себе вважав філософом сучасним.

Одного разу з ним щось відбулося,
Коли додому поспішав з роботи –
Раптово налетів на повороті
На волоцюгу в клоунських чоботях
Із довгим сплутаним волоссям.

Одразу впало в очі, як він виглядав…
Сказати дивно – ні, радше чарівно,
В чалмі й халаті, не пояснить дослівно.
Глянув на педагога він безгнівно
Та хильцем брудні бебехи збирав.

Педанту наче дали ляпаса дзвінкого,
Він швидко йшов по тротуару,
Не розминувся зі старим і від удару
Очманів, навіть прикрикнув на нездару,
Старий же кудись зник, залишив зошита тонкого.

Педант стерігся волоцюг, аби ніхто чогось не вкрав,
І перед тим, щоб врешті-решт піти додому,
Перське письмо угледів він в зошиті сирому.
Зошит залишили, допевне не потрібен він старому –
А може хтось педанта каліграфічно розіграв?

Читати він почав –

Жар кинувся в обличчя,
Він мало не знепритомнів, ледь не впав.
На зошиті портрет старого на честь восьмисотріччя!
І ось що дивний стариган йому писав:

Вчителю, вибачте за дошкуляння,
Не набридло вашим учням довбти завдання?
В моїй далекій країні проживання
Так само роблять віслюків дресування,
Тепер без зволікання до мого прохання,
Дайте відповідь на одне лише питання,
За це віддам я все, що є, і себе на заклання:

«Вчитель той, хто раз і назавжди навчився,
Чи той, хто ковтнув мудрості, але не зупинився?»
Домашня кішка не розуміє, чому деякі
Двері зачинені, але інші чомусь ні.
Добре, якщо вчитель знає,
Хто ці двері відчиняє.
Поясніть учням, хто кого буде впускати,
Чи варто пробувати, надію плекати,
Або разом із кішкою за дверима чекати.

Зручно висіти на зубці часу
Спиною до всього – переваг маса!
На шляху розвитку сіяв, садив, сам сів,
Шлях всім іншим загородив.

Шлях потрібен тому, хто по ньому йде.
Вчитель у своїх учнях чому вчитися знайде.

Щоб навчати, треба скромнішим бути.
Мудрість ні за рік, ні за все життя не здобути.
Пірнути у воду – не влізти під шкіру океану.
Махнути із вікна рукою – не дати ляпас урагану.

 

       ВЕЧІР ІЗ ДРУЗЯМИ               

Якір за борт, дзвенять ланцюга ланки
Будинок в океані, на самому дні
Впадають тут у вікна річки ранків
Течуть нічні, вечірні течії

Серця птахів тут радісно співають
Як для дитини світу відкриття
Моя душа наповнена до краю
Нестерпною жагою до життя

Я вдячний, що на глибину ви завітали
Я кидаюсь до вас, назустріч кидаєтесь ви
І зовнішнього світла нам замало
Ми сяємо самі – зсередини

Над океаном грім, у нас тут – мир і втіха
Ми нагороджені відсутністю нудьги
Піджав свого хвоста пішло геть лихо
Немає місця відчуттю туги

Вже пізно, багато чого треба ще сказати
Вітрило місячне піднялося вгорі
Підняти келихи і якоря підняти
У нас є завтра, наші друзі дорогі

ГЕЙ ДИСПЕТЧЕРЕ!

Гей диспетчер, що робить?
Стрілки переводяться…
Потяг рушить – чи стоїть?
Дні по шпалах котяться.

Хто скеровує в цю мить
На шлях рівний чистий?
Ні, не вмію, не просіть
Клянуся урочисто!

Пронеслися за вікном
Святкові перони.
Галас. Лоб у лоб назустріч
Вантажні вагони.

Гей диспетчере, рятуй!
Але кажуть – «Не гальмуй!
Не поспішай лякатись,
В тупику ховатись!».

SANS SOUCI

Ми з читачами дійшли згоди:
Вони можуть що завгодно
Про мої твори говорити,
Я можу що завгодно робити,
Для того щоб творити.

Я ніколи не брешу, просто беру та пишу.
Пізніше я знайду вчених, що знімуть з мене за це провину.

Вам саме, друзі гарного смаку,
Прихильники високого мистецтва,
Призначено цей реверанс… Пробачте диваку
Сумбур у пошуку шляху
До ваших розуму та серця…

Не нарікайте на дивакуватий стиль,
Я початківець – не здобув лаврового вінця.
Комусь поему удається скласти без зусиль,
Дірявить хмари їхній незрівнянний шпиль…
Мені б хоч віршик дописати до кінця!

Тут мова йде про короля, хто здивував весь двір,
Тому що потайма складав свої вірші,
Римовані думки переносив на папір
Та скаржився, що видати свій твір –
Велике потрясіння для творчої душі.

Поета відчуття – це наче виставили в моргу,
В Парижі – в Гран-Шатле – поклали на підвальне дно
З небіжчиками з вулиці, що не віддали боргу…
У колі глядачів – як у зашморгу,
Щоб ледарі дивились крізь вікно.

Батько-король нащадка зовсім не плекав,
Бив, трохи не стратив через свою жорстку натуру,
Не стримуючись лаяв, докоряв –
А той книжки читав, на флейті грав
Та мріяв про добро, освіту та культуру.
Геть не цікавила його робота короля:
Жнива – війна – свята – війна… А без війни – провина.
Хотів втекти в палац чарівний – за місто, у поля…
І назву «Sans Souci» йому обрав –
Бо без журби і мирно має жити просвітлена людина.

 

Падало небо, в крові кипів скажений шторм,
Рвав тіла тисяч вояків в синіх мундирах.
Король же інфантерію уперто гнав на штурм.
Німіла мудрість від істерії барабанів… і гармат… і сурм…
Жага волала перемоги… Незаперечно – сліпий вивих віри.

Король став автором великої біди –
Почав війну, посіяв вітер, отримав бурю смерті,
Не визнаючи помилок, скрізь чорні залишав сліди
Вбитих людей, спустошення землі…
Ліки гіркі ковтав деспот за власну впертість.

За все життя він геть нікого не любив.
Казали, що статевою недугою хворів,
Ненавидів усіх, залякував сестру й братів
Власних дітей не мав, тому що не хотів…

Нащадок же йому слова про звіра з пекла присвятив.

Й помер далекий від свого народу –
Ні похвали, ні жалю, ніхто не сумував.
Кожен зітхнув з полегшенням, надія – в нагороду…
Його «найкращий друг» був псом мисливської породи –

Себе він поряд з хортом поховати наказав.

Втім, я не прагну починати спір порожній,
Здобув чи не здобув безклопітне життя володар Сан Сусі…
Як звісно, мріяти про що завгодно можна.
І автором трагедії спроможний стати король кожний…
Героєм доброї комедії – не всі.

ОБРІЇ

На туго затягнутих гайках гнуті
Обрії міцно до землі прикуті
Шолом скляний із задушливих газів
Війни чад та пандемій зараза

Ставай руба!

Ґрати обріїв це згуба!

Склом збирається вологий подих
Блукати на дотик ніякий не подвиг
Стягти б шолом та обрії-панчохи
Пройтись босоніж космосом хоч трохи

 

Ставай руба!

Ґрати обріїв це згуба!

               НИТОЧКА

Прощальний змах зі мною остається,

Забув хіба дрібницю ще одну –

Простерта ниточка тремтить, але не рветься,
Рве вітер її, тягне як струну.

 

Непам’ять кращим лікарем здається…
Я залишаюсь – ти мчиш угору й далину.
Нитка що веде до тебе сильно б’ється,
Щоб не втратити її – я ризикну.

 

Цю нитку прив’яжу до свого серця –
Воно тисне сильніше і пече…й
Приходить мить – прошу тебе, не сердься –
Краплі роси течуть з моїх очей.

 

           ЗОРЯНИЙ БЕНКЕТ

Носом чую аромат далеких зірок,
Космічний борщ порожнечі та чорних дірок
Черпаю ложкою, простір п'ю…
Поки дна не дістанусь – не припиню.

Нутро всесвіту гріє вогняна горілка,
Не проста світилка та грілка,
Коктейль унікальний, неширокого вжитку,
Ні за готівку не купиш, ні за кредитку.

Майстер робив точно під розмір,
Все просто одразу й на весь простір.
Горить вічний вогонь адаптації,
Вариться борщ за відсутності гравітації.

Плавиться все, що оніміло,
Старе, завмерло, скам’яніло.
Важко повірити? Без зволікання
Робимо в голові коротке замикання.

Краще йти найкоротшим шляхом.
Краще без даху ніж під застебнутим наглухо дахом,
Чим більше думаєш – тим довше вагаєшся,
Вже на легкі відповіді не сподіваєшся.

Понюхайте, чим пахне зоряна суть,
Бенкет у розпалі, але чомусь вас не звуть.

 

БІЛА ҐАВА

– Діду, я що – біла ґава?
А хіба така бува?
– Повір, онучку, то є слава!
Світ таких не забува…

 

Земля під ковдрою білою –
Середина зими.
Махають ґави крилами –
За кістку б'ють кістьми.

 

До смерті всі втомилися…
Кусає морозець.
За їжу посварилися –
Наплакав горобець.

Цих крихт стає все менше,
Неначе хтось краде.
І цьому в ніч нарешті
Край зграя покладе.

Сто очей чекали,
Як визирнуть зірки.
Аж раптом замахали
Крила в темряві.

Cпустилася як хмара
На недогризки-качани
Снігова примара
Разючої величини.

Птах, зліплений зі снігу,
Перед очима виріс.
І кинувся з розбігу
Ворон-горлоріз.

До бійки геть охочий
Казати силу й змогу,
Клював, цілячись в очі.
Йшла зграя на підмогу…

Підвелися, подивилися –
Припинилася лайка.
З жахом розступилися –
В калюжі крові лежала чайка.

«Потвора з’їла їжу!» –
Каркала куца ґава.
«Покажемо лють хижу!
Без суда розправа!»

«Грабіж вам дрібна справа!
Чайки – щури пташині!
Тікай  хуткіше із Країни ґав!
Нема твоїх, ти у меншині!»

«Лети у закордоння!
Поки чайки там все не зжерли.
Вставай, ти тут стороння!»
Чайка ж лежала – вона вмерла.

Мовчали ґави… Без жалю…

Для них – нормальна справа.

Бо кожен в душі знав: «Люблю

Я дерти кігті – як чайка з ґавою».

Минуло кілька днів,
І принесла новину лиса ґава
для всіх, хто зголоднів:
«На узбережжі смачна страва!

 

Там кинутих яєць багато –

Чайки давно мігрували!

Влаштуємо шлунку свято!».

Ґави захлинаючись клювали й ковтали.

 

Зима в той рік прийшла зарано.
Здали нерви у матерів-чайок,
Та очманілі з усіма на світанок,
Відлетіли у вирій, щоб не загубити зграю.

 

Коли ж у теплому краї опинилися,
Їм їхні пташенята згадалися…
В агонії вони каялися-корилися,
Що пташенята на загибель зосталися…

 

Злетілися ґави  в кружечок,
Бачать – куцу ґаву від злості трусить:
В одному між сотень гніздечок
Пташеня біле кличе матусю.

 

Прилетів бандит-горлоріз.
Шкодував цей душогуб хваткий,
Що не вбив стількох, скільки колись
Змогли вбити його дід та татко.

 

Сокирою схилився до малечі,
Схопив її в могутні кігті:
«Тепер для неї неможлива втеча –
Нема куди їй бігти!»

 

Куца ґава кугикає: «Вбий, вбий!»

Прошипів горлоріз, що мовчав роками:

«Прибережи дзьоб свій!

Ти – годована шпаками!

 

Все тобі мало, все тобі жерти.
Вистрибуєш з пір’я за крихту їжі
Ще одне слово – і можеш померти:
На один-два тобі дзьоба відріжу!»

Прилетіла стара ґава сива,
Подивилась уважно, ахнула й каже:
«Пташеня чайки взимку – це диво!
Ось що загадку білого птаха розв’яже.

 

Чайка, що зимою загине, знала,
Але дитину не кинула. І не помилюся –
Ця мати серце орлине мала.
Усі ґави хотіли б мати таку матусю».

 

Горлоріз пташеня наблизив до ока –
Що він бачив, що відчував?
Поклав чаєня, розкрив крила широкі,
Побіг, полетів геть від зграї ґав.

 

Тут образилася ґава лиса:
«Чайка – це навіть не сорока!
Ми голодуємо в лісі!
Ще від сорока сорок морока?»

 

«Що робити?» – питали сліпого Крука.
Крук вислухав всіх в своїй хатині,
Він думав і думав, як вчить наука,
Мовчав і мовчав цілу годину.

 

Коли старий береться за справу –
Він залагодить будь-яку сварку.
Сліпий крук покликав лису ґаву:
«Ви з чаєням їжте мою останню страву.

 

Плем'я тримається разом
Співчуттям до тих, хто терпить голод.
Твоє пір'я чорніє образами,
Але у грудях у тебе серце – не холод!»

 

Так і постановила пташина сім’я:
Годувати всю зиму сліпого крука,
Удочерити сирітку-чаєня,
Приставити її до крука для науки.

 

Коли крук відлетів до пташиного раю,
Прощалися всі, й у перших лавах
Крилом до крила – членкинею зграї –
Стояла велика біла ґава.