1

«О, це ж улюблене печиво мого чоловіка», — рука сама смикнулася, щоб взяти його з полиці й кинути до візочка, але Джоана одразу смикнула її назад. «Яке печиво? Чоловіка нема, пропав, ніби у воду канув», — пройшло вже пів року, як її чоловік Кріс зник при загадкових обставинах. Вона пам’ятала той день в усіх деталях, ніби все було вчора. Джоана згадала, що то був четвер, і в них з Крісом була, так би мовити, домашня відпустка — діти поїхали до його батьків, і вони обидва взяли на роботі відпустки, щоб провести тиждень разом: відвідати театр, сходити в кіно, та й просто побути удвох, відпочити від усіх. Саме в день чоловікового зникнення вони збирались у кіно. Та поведінка Кріса вже з ранку була дивна — посудіть самі, він робив усе не так, як завжди. По-перше, поклав на стіл телефон, чого не робив ніколи, по-друге, майже не слухав її, постійно дивився на той телефон. А коли той задзвонив, її Кріс, людина, яка впродовж 20 років поводила себе однаково під час сніданку, усе ж таки англійське коріння, Кріс, який навіть вимикав звук на телефоні, щоб його ніхто не відволікав від прийому їжі, підхопився і з словами «Пробач» побіг нагору до свого кабінету. А коли він не повернувся ані через десять, ані через двадцять хвилин, Джоана піднялась сама. Постукала, але відповіді не було. Після деякого вагання Джоана штовхнула двері. Це теж було поза правил, які встановив її чоловік: його кабінет — суто його територія. Жінка ніколи не заходила туди з моменту їх переїзду в цей будинок у передмісті Лос-Анджелесу. Перше, що здивувало Джоану — відсутність чоловіка, вона навіть крикнула декілька разів його ім’я, але у відповідь тільки мовчання; друге — кількість порнографічних журналів, які були розкидані всюди. Вона гидливо дивилася на «бруд» — ревна католичка, яка знала секс тільки в місіонерській позі, для неї все це було табу, неможливі речі. Вона пересилила себе й взяла один журнал до рук — на обкладинці хтось у чорному шкіряному комбінезоні й масці бив по оголеному заду жінки батогом. Поклавши журнал назад, вона вийшла із кабінету, задумливо спустилась донизу й продовжила сніданок на автоматі. Коли шок пройшов, Джоана побігла поверхами у пошуках чоловіка, вона звала його, кричала, що не очікувала від нього таких жартів, що це тупо і вже годі з неї сміятися. Його не було ніде. Він не міг пройти повз неї непоміченим, не міг вилізти у вікно, бо ззовні вікно не зачинити, а серед вікон не було жодного прочиненого. Кріс загадково зник. Через годину пошуків і плачу Джоана наважилася викликати поліцію. Копи спочатку розпитували її, потім обшукали будинок і знайшли телефон Кріса, його виявили під столом. Там дійсно був номер телефону того, хто йому дзвонив під час сніданку, але номер виявився недійсним. Навіть не те що недійсним, там була тиша, а запити щодо номеру дали незрозумілі результати. Такого номеру не існувало ніде, і номерів у такому форматі не існувало ніколи. Це не вкладалося в голові. Якийсь нонсенс, нісенітниця, здавалося, що вони живуть не в Америці, а в якійсь Нарнії, де є чудеса та магія і можливо все. Здавалося, ніби її чоловіка, як Еллі з Тотошкою, забрав смерч, тільки кімнатний. Дурість, просто якась дурість, але факт є фактом: Кріс зник безслідно, і поліція не змогла знайти жодної зачіпки.

— Може, ви від’їдете в сторону! Ви б ще лягли поперек! — якась тітка вирвала її з роздумів.

Джоана озирнулася. Виявилось, що жінка права: Джоана так поринула в спогади, що майже повністю заблокувала прохід.

— Вибачте, — вона посміхнулася, — щось задумалася.

Джоана розвернулася й покотила візок на касу.

Виходячи на паркінг, Джоана замилувалася своїм Лінкольном Навігатор. Точніше, це була машина Кріса, яку раніше він не дозволяв брати. Але тепер, коли він втік, саме так думала вона, ну не містичне ж зникнення то було, вона брала це уособлення автомобільної Америки. Великий, розкішний, красивий, статусний — типове американське авто для красивого життя. Вона дивилася на його великі колеса, на монументальний силует і раділа, що переконала чоловіка не брати Рейндж Ровер. Усе ж таки європейське авто не зрівняється у величі з американським, хіба що Роллс-Ройс, але то інше. Більшість людей найбільш американським вважають Кадилак, але посудіть самі — Кедді був названий на честь якогось там французішки, і зовсім не важливо, що той був засновником Детройту. В першу чергу він був французом, а Лінкольн названо  — на честь самого 16-го президента США, якого ще й звали Авраам, що для Джоани, як для віруючої, було також нагадуванням про головну книгу її життя — святу Біблію. Отже, уособленням автомобільної Америки має бути президент, а не якийсь француз.

Поруч грюкнули дверцята, вириваючи її із роздумів. Цікаво, що до зникнення-втечі чоловіка вона рідко думала так багато, а зараз її постійно долали якісь думки. Жінка постійно над чимось розмірковувала, і головним питанням було — чому зник її чоловік, і чи був він щасливим у шлюбі? Про себе вона точно могла сказати – я була щаслива. Їй подобалося бути разом з Крісом, розмовляти з ним, дивитися вечірні шоу. До його загадкового зникнення Джоана була впевнена, що й чоловік був щасливий з нею. Вони були давно знайомі, ще по коледжу. Потім на деякий час їх шляхи розійшлися, аж доки не перетнулися на одній фірмі, де вони опинилися майже одночасно. Саме тоді між ними зав’язалася любов, і звільнилися вони звідти, уже будучи подружжям. Разом вкладали гроші в стартапи, разом робили бізнес, разом стали мільйонерами. Так-так, зараз вони, точніше, тепер вона з дітьми були мільйонерами — декілька мільйонів на рахунках, непоганий дохід з цінних паперів, пара доходних підприємств. Для неї все це складалося у формулу щастя: коханий чоловік плюс діти плюс гроші, які дають свободу. Та, можливо, Кріс не був такий уже задоволений життям, і, судячи по його кабінету, йому не вистачало сексу. Вона раніше не думала про це. Уже зараз стало ясно, що явище, яке для неї стояло десь на самому нижньому місці задоволень, для Кріса багато важило. Про себе вона точно вже знала. За останні пів року самоаналізу та аналізу їх спільного життя вона зрозуміла все, згадала, звідки в неї така нелюбов і зневага до того самого. І це не через релігійність, а через дитячу травму. Коли їй було чотирнадцять і вона, скажімо так, вивчала своє тіло, за цим заняттям її застукала бабуся по татовій лінії і, незважаючи на її мольби, розповіла все батькам. Батько лупив її лінійкою по долонях цілу годину, а мати весь цей час розповідала, яка вона нікчема, і що чекає на неї, якщо вона буде займатися усілякими брудними речами. У чоловіка, що очевидно, такої дитячої травми не було. Чому він ніколи не розмовляв з нею про це? Мабуть, через свій англійський аристократизм.

Продовжуючи думати, Джоана відкрила п’яті двері й почала складати покупки в неосяжний обшир Навігатора.

— Кхе, кхе, — почулося з-за спини, — пробачте, ви ж міс Ленкорн, удова Кріса Ленкорна?

Джоана обернулася й побачила чоловіка, невисокого, років тридцяти, нормально вдягненого; якщо й бродяга, то дуже чистий і охайний.

— Так, а ви хто? — Джоана про всяк випадок швидко зачинила двері авто.

— Я Джон. Джон Абрамсон. Нам треба поговорити, я знаю, де ваш чоловік.

Джоана на секунду втратила контроль над собою, земля кинулася з-під ніг, Джон ледве встиг підхопити її.

— Та хто ви, в біса, такий? — просипіла вона, хапаючи повітря ротом.

— Міс Ленкорн, давайте поговоримо в кав’ярні. Он там, біля входу, є гарна одна.

Джоана вже опанувала себе. Цікаво, чи не чоловік підіслав цього Джона, розмірковувала вона. Можливо, він хоче повернутися і придумав якесь виправдування. Жінка позіхнула. Якщо чесно, то їй вже не хотілось його повернення. Ще місяця чотири назад вона б дуже зраділа такому перебігу подій, вибачила б чоловікові той побіг із Шоушенка, дала б дням і тижням текти по-старому, неспішно й спокійно — сніданок разом, вечеря разом, телевізор перед сном, але зараз їй вже не хотілося віддавати йому авто, не хотілося їсти з ним разом, лежати в одному ліжку, їй сподобалася та свобода, що відкрилася після чоловікового зникнення. У принципі, вона може його й не прийняти, а адвокат зробить так, щоб всі статки та фірми залишилися в неї. Та все ж малоймовірно, що цей чолов’яга прийшов від Кріса, ні один цент не пропав з їхнього рахунку, усі витрати були тільки її та дітей. А може, хтось з дітей у цьому замішаний, можливо навіть, що вони всі разом покривають його. Чи це параноя? Усі ці думки пролітали в голові, поки Джон Абрамсон вів її під лікоть до кав’ярні.

— Так де мій чоловік? — спитала вона, коли вони, взявши кави, сіли за столик.

— Усе дуже складно. Ви, головне, повірте, що я не божевільний. Зараз я зберусь з думками, бо не знаю, як почати. А, хай буде так — він у порожнечі, — випалив чоловік останню фразу й замовк.

Джоана автоматично зробила ковток кави, обдумуючи його слова. Маячня якась, порожнеча, що це таке може бути. Може, він дійсно божевільний, вона знала, що психи не усвідомлюють своєї ненормальності. Вона вирішила підвестись і піти, але натомість спитала:

— Що? Це він придумав, щоб я його прийняла назад?

— Він? — в очах чоловіка напроти було нерозуміння, потім в них спалахнула здогадка. — А, ваш чоловік? Ні, я з ним навіть не розмовляв. Послухайте, я вам зараз дещо розповім, у це буде важко повірити, але я був там, бачив дещо, чув, багато думав — і от до чого прийшов. Порожнеча — це місце, куди вона забирає істот. Вона — це і є сама порожнеча, начебто ніщо, але щось.

Джоана хотіла перервати його, сказати щось образливе та піти, але він жестом наказав їй мовчати, і вона підкорилася.

— Я був там, недовго, але бачив, що там сонм істот, не тільки людей, а й дуже дивних створінь, усі вони стоять, або висять у порожнечі, а очі світяться від щастя. Думаю, що вона транслює їм щось приємне. Така собі Матриця порожнечі. Вона помилилася зі мною, тож я побачив інше — це було, як спалахи якісь, — він замислився, підбираючи слова, — хай буде, думки самої порожнечі. Так от порожнеча збирає собі порожніх істот, істот, в яких нема сенсу існування. Це будівельний матеріал, вона їх збирає, щоб при досягненні критичної маси, перетворити їх на матеріал для створення абсолютної порожнечі замість нашого Всесвіту, а може, і Мультивсесвіту.

— Хаос? — не втрималася вона.

— Ні, не хаос. У хаосі, як би це на здавалося дивним, є свій порядок, хаотичний порядок. Порожнеча ж зовсім інакша. Хаос не є ворогом для нас, бо хаос має якусь мету існування, а порожнеча — це ніщо, абсолютне ніщо, повна протилежність будь-якому існуванню. Хаос не виступає проти буття, а порожнеча виступає проти самого розуміння буття. Ми не можемо її зрозуміти. Та що ми, я думаю, і більш розвинені істоти не зможуть зрозуміти її прагнень. Як можна зрозуміти явище, у якому нема нічого, навіть світла чи темряви, взагалі нічого. Це як стихія, могутня стихія, але стихія, яка має щось подібне до розуму. Це стихія, яка хоче поглинути й повністю винищити світ, — він зітхнув. — Якось так.

Думки в голові Джоани хаотично стрибали, намагаючись осягнути все, що щойно наговорив цей чолов’яга. Порожнеча, пусті люди, антиіснування, все було дуже складно, треба заземлитися, знайти щось таке, на що можна перестрибнути, щоб дати мозку відпочинок. І вона згадала:

— А що ви мали на увазі, коли сказали, що порожнеча помилилася з вами?

— То цікава історія. Мабуть. Але щоб відповісти на це запитання, я спочатку поясню, як порожнеча працює з людьми. Щонайменше про один зі способів. Порожнеча пише лист на електронну пошту людині, яка має якісь сумніви щодо життя, глобальні сумніви, і пропонує надати їй номер телефона, якщо людині цікаві відповіді на її питання. Потім дзвінок на номер, «Алло», і ви в порожнечі!

2

 Джон замовк на мить, а потім продовжив

—    У мене було саме так, але лист призначався не мені. За декілька місяців

до події пропав Бак, мій старший брат. Поліція не могла його знайти, я теж не знав, де він може бути, але одного дня на його електронну адресу, яку я зміг зламати, надійшов лист отакого змісту: «Ви заплуталися, позбулися сенсу життя, не знаєте як жити далі й шукаєте відповіді на глобальні питання про Всесвіт? Дайте нам ваш номер телефону — ми обов’язково передзвонимо й дамо відповіді на всі ваші запитання». У мого брата дійсно були з цим проблеми, пішла з життя дружина, діти звинувачували його в цьому, тож я вирішив залишити номер, свій, думав, що так знайду Бака. А потім дзвінок, моя відповідь, і я опинився там, серед істот. А оскільки я не був порожнім, то й транслювати мені нічого не вийшло. Я й висів, чи стояв там, роздивляючись. І тут поруч зі мною відкривається портал, і з нього з’являється людина. Я схопився за край, кинув своє тіло в середину й опинився в Канаді. Та то нічого, документи в мене були, гірше, що захлопуючись, портал відтяв мені частину лівої ноги. Ось — дивіться.

І на цих словах він закатав штанину і погляду Джоани відкрився протез, що йшов з-під коліна.

— Боляче було?

— Є таке. Гірше було не те, що я далеко від дому вивалився, а те, скільки часу пройшло. Я там, — він невизначено махнув рукою, — був десь півгодини, на Землі ж пройшов майже рік. Мене, як і Бака, записали у зниклі безвісти. Добре хоч трейлер мій нікуди не поділи.

— Так а що брат? — спитала вона, відтягуючи момент постановки головного питання.

— Розумієте, порожнечі не цікаві мерці. Це означає, що на момент листа Бак був живий. Роз’їжджаю Америкою тепер, шукаю його.

Джоана позіхнула, допила каву й спитала:

— А де в цій історії мій чоловік?

— Він стояв переді мною, коли я був там, — Джон знову невизначено махнув рукою.

— Але ж ви не могли розмовляти. Точніше, не ви, а він, здається, так. Джоне, що вам треба? Кажіть, а не то закричу.

— Заспокойтесь, будь ласка, — Джон підняв руки у примирливому жесті, - зараз усе поясню. Коли я опинився тут, точніше в Канаді, після операції на нозі я тим і займався в лікарні, що шукав різні історії про загадкові зникнення людей. Тоді я й натрапив на статтю про вашого чоловіка, про його зникнення. Так от, там було й ваше фото. А сьогодні я побачив вас у магазині, упізнав, і вирішив розповісти вам про чоловіка. Думав, вам буде цікаво це. Звичайно, поліції це не розповіси, можуть до психушки відправити, але знати для себе…, — Джон знизив плечима. — Пробачте, якщо помиляюсь.

— Красиво розповідаєте, та є одне «але». Поліція перевіряла пошту чоловіка, навіть давала запит до корпорації Гугл, так-от, ніякого листа там не було. Як вам таке, Капітане Фантастика?

Джон обхопив голову руками й тихо промовив:

— Я ж казав, що взаємодія з людьми може бути і якась інша, — він задумався, дивлячись кудись повз неї. — А ще у вашого чоловіка могла бути інша пошта, про яку ви не знаєте. А втім, що мені до цього?

Джон рвучко підвівся й мовчки вийшов з кав’ярні. Джоана залишилася, перетравлюючи почуте: порожнеча, абсолютне ніщо, дзвінок, інша пошта.

— Ну звичайно, інша пошта!!! — закричала вона на весь зал, налякавши всіх присутніх, підхопилась і стрімголов вилетіла на вулицю. 

Вона їхала на машині додому, а в голові крутилася думка: «Стара електронна адреса. Як я могла про неї забути». Була одна електронна адреса, яку вони колись зробили для реєстрації на сайті інвестиційної компанії, яка була підозрілою. Вони з чоловіком ще тоді були праві, навіть поліцію на тих нацькували. Потім їх у мерію запросили, де вручили подяку за допомогу в розкритті афери, яка могла б стати грандіозною, якби не їх уважність. «Це ж мабуть Кріс не зніс її, а використовував для реєстрації на різних своїх збочених сайтах». Зло на чоловіка вчепилося в неї, а мозок підвіс на думці про сайти для таких збоченців, як чоловік. Гудок клаксону вивів Джоану із задумливості, і вона встигла крутонути кермо й повернутися у свою смугу, лише чудом не скінчивши свій шлях у лобовій атаці на могутній тягач, далекобійний символ Америки. Вона поїхала повільніше, приходячи в себе, серце ще калатало. Здавалося, що воно зараз розіб’є ребра й вилетить у світ вогняною птахою, повною образи на чоловіка, що покинув їх. Потім Джоана згадала про Навігатор, про свободу, яку подарувало те зникнення, і це швидко заспокоїло її. Жінка увімкнула радіо. “Knock-knock-knockin' on heaven's door” завив із динаміків Аксель Роуз. Їй подумалось, що якщо той чолов’яга, Джон, правий, то виходить, що не буде ні раю, ні пекла. Тобто, порожнеча поглине все, навіть безсмертні души людей. І як би ти не грішив, які тортури на тебе не чекають — вона визволить тебе, а якщо ти праведник у раю, ти насолоджуєшся вічним життям і вічним кайфом — вона, та порожнеча, тебе покарає. А далі прийшла зовсім крамольна, як на віруючу, думка — а якщо так, то треба жити повним життям зараз, тут, на Землі. Від цих думок у неї знову піднялася з глибин душі любов до Кріса, вона зрозуміла, як же винні її батьки в неповноті стосунків з чоловіком, їй стало сумно й боляче водночас.

Припаркувавши автомобіль біля дому, Джоана піднялась у кабінет Кріса й сіла в його крісло. Жінка нічого не виносила з кімнати, мабуть, підспудно вірила в те, що її Кріс повернеться. Вона озирнулася, взяла один з «тих самих» журналів і почала його гортати. Через деякий час Джоана відчула бажання, сильне сексуальне бажання. Вона згадала, як у їх інтернаті інші дівчата ночами задовольняли себе, заплющила очі й залізла під спідницю рукою. Хвилин через п’ятнадцять, віддихавшись, рум’яна й трохи щаслива, жінка згадала, чого так поспішала додому. Вона включила комп’ютер і увійшла до електронної скрині. Пароль вона пам’ятала добре – а  дата їх весілля та перші дві літери ім’я ша́фера.

Так і є, ось він, лист, який прийшов з дивної адреси. Джоана відкрила його й почала читати:

«Ви маєте проблему в шлюбі? Ваші потреби (ви знаєте, про що я) не задовольняються? Ви не щасливі через це? Я можу вам допомогти стати щасливим назавжди, вам тільки й треба, що написати номер телефону, на який я можу вам подзвонити. Якщо це не так, і лист помилково надійшов вам, просто не відповідайте.

P.S.: В 16 років ви були в зв’язку з шкільною вчителькою, що була на 35 років старша за вас. Вона називала вас «пташеня з молотом у штанцях». Думаю, цей факт прорве стіну вашого скептицизму до моєї пропозиції».

Джоана відкрила папку «Відправлені» і побачила лист-відповідь з номером телефона Кріса. Жінка відкинулася в кріслі й задумалась, що через батьків і їхню дурість вона не змогла прожити щасливе життя повністю. Бо через них пішов її чоловік, пішов, судячи з усього, і правда туди, звідки вороття нема. І що тепер, вона теж не знала — вже скоро її діти закінчать університети й підуть у своє життя, а вона залишиться одна в цьому величезному будинку, де все буде нагадувати про Кріса, якого вона не змогла зробити щасливим. І через це й сама тепер не буде знати щастя, буде жити пустим безглуздим життям удови. А їй же раніше бачилося, як вони удвох живуть тут, багаті й щасливі, довго-довго.

Жінка вимкнула комп’ютер, підвелася й спустилася до кухні. Заварила собі чай, сіла за стіл і заплакала.  Від цього заняття її відірвав звук сповіщення на телефоні. Джоана побачила на екрані повідомлення про отриманий лист, і очі її засвітилися. Вона похапцем відкрила електронну скриньку, побачила дивну адресу й, не читаючи, надіслала у відповідь номер свого мобільного.

Джоана сиділа й дивилася на телефон, чекаючи дзвінка. Думки були вже кволими, повільними — вона подумала про дітей, про доволі непоганий стартовий капітал, який залишиться їм у спадок. Вона намагалася не думати, чи будуть сумувати діти, залишившись сиротами, бо мала надію, що Крісові батьки доглянуть за ними. Аж раптом її пронизала думка, що вона повинна встигнути дещо зробити. Джоана підхопилася і побігла до спальні. На ходу вона стерла обидва листа — порожнечі й свою відповідь. У спальні вона знайшла в приліжковій тумбі зошит з кодами до сейфа та іншими корисними нотатками й принесла його до кухні. Поклавши на стіл зошит і телефон, жінка зітхнула:

— Встигла!

І відразу роздався дзвінок…