Інструмент розіпнутого зла

Я мав невимовне бажання назвати свій випад думки не інакше як «МОЛОТОК. Некролог Цвяху із нержавійки», але на заваді мені став не хто-небудь, а сам Фрідріх Карлович Ніцше, лагідно нагадавши, що аналіз гостросоціальних текстів з точки зору ресентименту матиме щонайменше сумнівні етичні наслідки. Тож, себилюбно піклуючись про репутацію «вівці в овечій шкурі» і зважаючи на межовість стану існування нашої дійсності, я схиляюся до того, аби відкинути таку спокусу й радше використати інверсовану метафору розп’яття, бо, як це виявиться далі, роль Ісуса Йосиповича в закатованій мною антології аж ніяк не остання і надзвичайно неоднозначно інтерпретована різними авторами. Вважаю доцільним на час читання цієї рецензії дати йому перепочинок і замістити його образ на хресті всюдисущим злом. Хай Син Божий погляне на цвяхи з боку.
Отже, коли вже читач розуміє оптику моєї думки, варто було б провести кілька червоних ліній, аби уникнути кічевих ситуацій, а чи надмірно-дискримінаційних моментів. Хоча мені й властивий грайливий манір письма з нотками сарказму й гострої дражливості, але закономірно стримаю себе, схиливши в пошані юначу несхильну голову, перед авторами, чия доля пошрамована трьома літерами: «У Б Д». Їхнє слово по-правді має вагу, оскільки є матеріальним – воно припинило бути самою ентелехією, врісши у дійсність строфами незмірного досвіду. Все ж, хапаючись суто за естетичне, я не можу оминути постать Сирецького Гаю – автора текстів екзальтованої трагічності й власноголосої майстерності. Чому саме такі означення? По-перше, він єдиний виходить за межі буквального зображення дійсності, вибудовуючи не лише часові, а й інтертекстуальні та мовні мости. І це не виглядає як епатаж заради епатажу. Його вірші – смислова єдність. «такий я ніжний такий байдужий»; «чотири букви остання ер»; «Це вимога: вертатись весні властиво», - тут гра входить у мову: Сосюра, Жадан вростають в літери, доєднуючись до суцільної «алітерації дійсності». По-друге, Сирецькому Гаю властива концентрована експресивність, він творить межовий надрив через спресований плин рядків: «сто сорок тисяч залишили місто за скільки за місяць за тиждень день чим ближче ворог тим менше змісту і що за портрети і небо це де…». І відсутність розділових знаків лише підсилює відчуття зануреності й постійного емоційного нагнітання. Саме тому й «автор екзальтованої трагічності». Кожен вірш єднає розуміння мистецтва як німезісу із постмодерною самоцільністю тексту – тобто, війна як процес деструктивний стає для автора тим підґрунтям для творення метамодерних візій. Народження із руїн. Але без ложки дьогтю не обійтися. Чи не єдиною «голкою в копиці» виявилася ритмічна неврівноваженість – вірші іноді вислизають із вуст, перечіпляючись через сходинки складів. Це викликано почасти химерною довжиною рядків, що водночас підкреслює своєрідність тексту і уможливлює подібні стилістичні огріхи.
Отже, відмежувавши власну гостроязику натуру від найтоншої з тем і задушивши на часину в кулаці пригорщі непотрібного снобізму, я нарешті можу розсунути ширму беземоційної лаконічності й решту антології проаналізувати в гостросправедливих пастелях з метою виявлення дійсно сильних фрагментів, котрі б витримали і найгострішу критику як щодо форми, так і щодо змісту. Почати, певно, варто з того, що пересічний читач почасти пропускає – тобто, з передмови, - у «Цвяхові» їх аж дві (значить, вже згаданому пересічному читачеві доведеться робити вдвічі довший стрибок). І, коли бути відвертим, скидаються вони на розвалену берлінську стіну: задум зрозумілий, а от на технічному рівні – немов хрущовки. Пані Анґа Зелена й пані Роніка Пожарська за моїми переконанням – сформовані мисткині, котрі здатні тримати притомний рівень, але в передмовах… Хоча критичними такі огріхи не назвати – це радше відсутність роботи редактора; скоріш моє розчарування, аніж суцільний провал. Аби не гратися тут повітрям, наведу кілька фрагментів з недоладностями: «збирати кошти на актуальні збори»; «…розглядалися поетичні тексти»; «цвях, який уникали»; «кожен день хтось намагається»; «знаходжусь у терапії» тощо. Окрім вказаного вище, текст сповнений пунктуаційних помилок, випадків тавтології і стилістично незграбно побудованих речень. Тому той дисонанс, який виник у мене при прочитанні вступного слова можна найкраще описати словами Назара Гончара: «чи ти вченко чи вже не вченко?». Еге, сюди радше б «редакторенка»… Але загальне завдання передмови виконують – вбивають перший цвях (чи в труну, а чи в хрест – питання риторичне).
Тепер про картину загалом з усіма її ґанджами, доречними й недоречними штрихами, перевагами, настроєвими перипетіями, тупими й гострими кутами, стрибками й падіннями, щастями й нещастями і тд. Основне тут – питання про єдність і багатогранність. Це стосується і форми, і змісту. Метафорично «Цвях» можна описати як кільканадцять білих хрестиків на білому полотні з дещицею вкраплень інших барв. Певно, таке порівняння випливає з формальних особливостей письма – більшість тут «верлібрує». Уже відчуваю, як погляди найзапальніших читачів пропалюють наскрізь екрани в пориві праведного обурення, але… Але дозвольте пригасити запал: я в жодному випадку не є лишень апологетом силабо-тонічного віршування – українська поезія завше буде багатоманітною в цьому розумінні. Мова моя радше про те, що верлібр – форма для найтонших майстрів, це той вид вірша, в якому найлегше загубити особистість – втрапити у тенета «дистильованої» мови. До чого я веду? Більшість текстів у антології схожі одне на одного – за відсутності прізвищ на сторінках 2/3 можна було б приписати спільному автору. І це проблема не лишень «Цвяха». Автори втрачають себе, надто рано зринаючи до небес. Звісно, маємо і колоритних мистців – їм вдалося знайти нішу і заповнити її собою. Але таких «різнобарвних хрестиків» на «полотні сторінок» дійсно обмаль. Висновок кожен хай зробить самостійно.
Зважаючи на описану ситуацію, вважатиму за доцільне повернутися, так би мовити, ad fontes – до постаті Ісуса Христа. У вступі я зняв його образ із хреста (дивно звучить) і зробив це не із власного бажання – багато авторів «Цвяха» апелюють до тем релігійних (почасти саме до християнства), намагаючись здебільшого деконструювати патріархальний аспект вчення. У світській державі це виглядає як «перекидання м’яча»: гра на рівні архетипів, спроба побороти те, що в наших реаліях не потребує поборювання зовні – радше реформування зсередини. Правда тут в одному – це гостро і соціально. Так і має бути. Лишень автори мусять усвідомлювати, що несуть відповідальність за свої слова. Недивно, що мене як християнина зачепили такого штибу тексти, але оскільки жоден вияв думки не може бути повністю об’єктивним, я все ж упхну носа в цю шпарину, проаналізувавши в особистісних категоріях вірш «до Богородиці» Юлії Вротної, який справді врізався в мозок і на формальному, і на ідейному, і на емоційному рівнях. По-перше, авторка здібна у «верлібруванні», але її мова, окрім кількох випадків ігор з фемінітивами («Господько Богине…»; «доньок-Ісусок»; «апостолок») чи вдалими слово-сенсо-творчими експериментами («патріхаркальний устрій»; «ІПСО Боже») вирізняється лишень щільністю, що вказує, антиномно, на простір для зростання – вона на шляху до витворення себе як самобутньої мисткині. Тобто, на рівні форми й словесного наповнення вірш не викликає жодних зауваг, окрім як межової гри з дистильованістю – майже суцільна вивершеність. Проблеми починаються в ідейному псегменті. 1) Доволі поверхневе розуміння Біблії. Юлія апелює до апостола Павла і його послання «До ефесян», а саме до 5:22 і 5:33: «Дружини, коріться своїм чоловікам, як Господеві» і «Отже, нехай кожен зокрема із вас любить так свою дружину, як самого себе, а дружина нехай боїться свого чоловіка!» відповідно (переклад за І. Огієнком). А саме: «але одтепер не мусиш коритися чоловіку своєму чи боятися його». Якщо заглибитись у вчення, то виявиться, що й ніколи не мусила! Більшість із послань дуже постраждали в контексті інтерпретації через неточність перекладу з грецького оригіналу і певну спірність у належності авторства самому Павлу (є версія, що «До ефесян» написано суто його учнями), тому дослівне трактування його слів є безглуздим. До того ж, легко спростувати 22-ий і 33-ій вірші 31-им: «Покине тому чоловік батька й матір, і пристане до дружини своєї, і будуть обоє вони одним тілом». Тут саме жінка приймає до своєї оселі чоловіка як господиня, а частину про єдність тіла можна обернути на те, що спільні члени не бояться одне одного, а радше формують гармонію – і тут провідна роль може бути як чоловічою, так і жіночою. Тобто, формула «ми спростували ІПСО Боже», як пише Вротна, аж ніяк не працює, бо нема чого спростовувати. Хіба патріархальну оптику самої авторки, яка трактує Святе Письмо крізь призму культурних нашарувань. 2) Це стосується і згаданого вище вживання фемінітивів: Бог набув чоловічого роду лишень з тієї причини, що в івриті немає роду середнього, а стародавні євреї жили в тотально патріархальному суспільстві. Загалом же божественна сутність виходить за межі статі. Отже, намагання авторки гендерно інверсувати сакральні імена чи символи виглядає виклично,  але з релігійної точки зору не має жодного сенсу. У підсумку «до Богородиці» постає як гострий, прямолінійний жест проти патріархальної системи, але лишень в уяві пересічного читача, бо в своїй суті суперечить самому собі і засадам християнства в їхньому чистому вигляді. Але це різко, нещадно і притомно виконано. Соціальна поезія має чіпляти, змушувати зупинятися й мислити в небуденних категоріях, а із цим пані Юлія Вротна впоралась – мені довелося копирсатися в мозковій скарбничці, аби витягти належного шеляга-клепку й деконструювати некомфортний текст. А викінчені вірші такого спрямування завше є некомфортними.
Тепер до Ісусів «солодших», коли можна так висловитись про сахар землі (оскільки «сахар», себто «цукор» - чоловічий рід, то й вживатиму я слово «автор»). Автор змальовує вже ширший соціальний пласт, апелюючи і до питань зростання, виховання, особистісного розвитку, і до унікальності кожної особистості. Тут релігія не конфліктує з дійсністю, а навпаки – стає радше наративним тлом: «христос виріс у п’ятиповерхівці де на першому поверсі мешкали фарисеї на другому книжники на третьому збирачі податків на четвертому первосвященники а на п’ятому він із богоматір’ю». Загалом «Цвях» - антологія, котра «стоїть на ногах»: усі тексти спрямовані на реальність, тобто, відсутня складова польоту думки – і це прикметна особливість, яка аж ніяк не є ґанджем. Автори говорять про те, що соціальні проблеми – проблеми світу цього і гострота перестає бути виправданою, коли не звернена на їхнє вирішення. Тому подекуди надмірний натуралізм (Анґа Зелена; Тюльпана) разом із нищівною ущіпливістю формують наратив, а це доцільний крок на шляху до створення повноцінної ідеї безпосередньо на рівні суспільства. «Цвях» звучить, але якість цього звучання спотворена одноманітністю й відсутністю єдиного «диригента» - немає центральної постаті «гостросоціального канону». Дехто висунув би на цю роль самих Анґу Зелену й Роніку Пожарську, але вони постають радше ідейними натхненниками з вигартуваним стилем, але без рис літературних лідерок. Антології бракує міфотворців.
За всі здійснені мною випади й полемізування я готовий нести відповідальність (на відміну від деяких авторів) і сподіваюся, що критика в мій бік лунатиме і лунатиме гучно. Гострота в дозованій кількості сприяє розвитку – це найдієвіший спосіб змусити людину замислитись. Гадаю, мені це вдалося незгірш від «Цвяха». Як підсумок: антоложка точно не прохідна, але грає радше роль суспільну, а не мистецьку; головне завдання – привернути увагу. Автори здебільшого одноманітні, подекуди – самопародійні, але трапляються й «коштовні камінчики». Наче, всі цвяхи забив – тепер час вертати Ісуса Христа на його місце, а самому повертатися до грішоного світу. Приємно було познайомитися, «Цвяху».