Марія жила у маленькому будиночку на березі моря. А у її шафі був скелет. Вона бачила його завжди, коли відчиняла дверцята шафи і діставала звідти якусь потрібну річ або щось клала туди. Він сидів, опершись спиною на праву бокову стінку шафи. І хоч був геть невеликий, все ж мусив зігнути ноги в колінах, аби поміститись в обмеженому просторі. Ця поза лишалась незмінна. Марія намагалась пригадати, як і коли він з’явився у її шафі, – і не могла. Від напруги у неї починала боліти голова і вона виходила з будинку на берег моря. Там вона сиділа нерухомо невідомо скільки часу і дивилася на воду, на хвилі. Це заколисувало, породжувало почуття безпеки і відносного благополуччя. У Марії не було спогадів. Минуле для неї не існувало. Майбутнє її теж мало хвилювало. Була тільки ця мить, хвилина, година німого споглядання на море. Тоді на її обличчі з’являлася блаженна усмішка цілком щасливої людини. А думки? Відомо, що жива притомна людина, не може ні про що не думати. А в неї це виходило, і навіть без натуги. Замість надокучливого рою образів та видив, слів та обривків фраз – лише біле чисте полотно, лише розмірений заспокійливий шепіт хвиль.

І так було завжди, скільки Марія пам’ятає. Щодня все повторювалося без суттєвих змін. Світ, що був поза межами її зоросприйняття, не існував. Десь жили якісь люди: сусіди, знайомі, друзі, родичі, навіть її донька Ольга, що вже давно була доросла і самостійна. Дивно, але Маріїна уява ніяк не могла упіймати нічиїх обрисів чи голосів. Їй доводилось неабияк напружуватись, аби перед внутрішнім зором постало знайоме обличчя, а внутрішній слух відтворив звук чийогось голосу. Та лише образи і звуки починали з’являтись, згущуватись, оформлюючись у менш-більш чіткі контури, як знову розпливались, наче морозиво у воді, лишаючи мутні туманності, які ширились, прозорішали, аж поки остаточно не розчинялись і не зникали безслідно.

Марія інстинктивно відганяла думки про Ольгу, бо відразу з’являлось неприємне тягучо-липке відчуття чогось жахливого і непоправного, пов’язаного з донькою. І те ЩОСЬ ховалось від неї так надійно, що віднайти його в лабіринтах свідомості було несила. Вона ніяк не могла зрозуміти, що ж це було. Але воно душило її слизькою холодною гадюкою, не давало дихати. І лише плюскіт хвиль гнав прокляте відчуття страху та безсилля і повертав їй рівну, безколірну реальність, у якій було безпечно і навіть комфортно.

Але одного дня, сидячи на піску коло води, Марія раптом відчула чиюсь присутність. Боковим зором побачила, що на піску коло неї сидів… скелет з її шафи. Вона навіть не здивувалась, сприйняла це, як даність. Він сидів лицем до моря у тій самій позі, що і в шафі. Сидів тихо, непорушно, беззвучно. Але відчуття безпеки та комфорту у Марії зникло. Натомість з’явилась тривога і недобрі передчуття.

Так повторювалось із дня у день. Вона йшла до моря у надії зустріти прихисток і спокій, але бачила там Його і тривога її росла. Згодом Марія стала помічати, що кості у скелета вже не такі бліді і що вони поступово обростають м’язами, судинами, зв’язками, шкірою – спочатку напівпрозорими, але з часом усе ущільнювалось, починало набувати вигляду плоті: фактура, колір, – як у звичайного живого тіла. Намалювалося обличчя. Воно Марії здалося знайомим. Ні, не здалося! Вона точно знала, чиє то обличчя. І вже не тривога, а наростаючі біль і жах охопили її. Поруч з нею сидів шестирічний хлопчик, її син. Дуже хотілося простягнути руки і торкнутися до його спини, обличчя, волосся. Вона подумки позвала його, бо на голос не вистачило сил. Він озирнувся і мила усмішка заграла сонячним сяйвом на його обличчі. Потім він устав і пішов. Вона ледве підвелася, бо ноги підкошувались, і попрямувала за ним.

Вона майже не відчула, як увійшла у воду, як лагідні хвилі торкнулись її ступнів, потім кісточок, далі вони вже хлюпались побіля колін...

І коли вода зімкнулась у неї над головою, Марію ніби пронизала блискавка і в пам’яті раптово ожило все, що двадцять років ховала від неї її свідомість. Все закружляло у бісовому танці: вітер, хвилі - геть не лагідні, а високі і стрімкі. Стихія гралася нею: то здіймала догори, то жбурляла на ошаленілу воду, то тягнула на дно. Поряд безпорадно борсалося двійко її дітей – хлопчик Ігор і дівчинка Оля. Їх то відносило від неї, то наближало. В ті секунди відчайдушної боротьби зі стихією усі емоції у Марії зникли. Було лише тверде за замовчуванням, непохитне, безальтернативне та автоматичне, на рівні інстинкту та рефлексів, прагнення врятувати дітей. Марія з усіх сил намагалася вхопити хоч когось із них. Вона всю свою енергію та запеклість уклала в кидок поміж хвиль, щоб дістатися дітей. Вдалося нарешті вхопити Олю за волосся. Тим часом син віддалявся. Щоб наздогнати його, потрібен був ще потужніший ривок. Але тримаючи доньку, зробити це було неможливо. Марія напрочуд тверезо оцінила становище: доньку вона вже тримала, мертвою хваткою, тоді як сина відносило все далі й далі, а сил у неї ставало все менше і менше. Правда постала до нестерпності жорстокою: вона не могла врятувати обох дітей. Вибір був тверезий і логічний. Вона вибрала Олю.

Епілог.

Вночі була гроза та буря на морі. Блискало, гриміло, ревло і гуло. На ранок стихія почала заспокоюватись. Останні потуги шторму винесли на берег тіло жінки, понівечене до невпізнанності від биття об каміння та скелі. Щоправда, потім місцеві упізнали в ній Марію, що жила в їхньому селищі у маленькому будиночку на березі моря.

12.04.2026