Аркаша був безмежно здивований, коли його, недавнього, судячи з дати в документах, випускника, запросили на оперативну нараду до самого шефа. Що йому там робити?! Що він може корисного розповісти?!

Оперативка — це для маститих колег, тертих творчим життям, як ото овочі у ледачому борщі, один погляд на яких дозволяє второпати, що саме вони знають і розуміють усе в нелегкій письменницькій праці. А він що? Він — новачок, просто чистий аркуш.

Поміркувавши так, Аркаша неквапом пішов слідом за іншими на «оперетку». На душі було легко: мовляв, гаразд, піду подивлюся, як воно там у бувалих буває. Щоправда, саме це «у бувалих буває» трохи дряпнуло Аркашине ще не зміцніле відчуття текстової гармонії, але зациклюватися на цьому він не став, а сумніви відігнав десь підслуханим поетичним рядком: «з виру виринув вирок віршів».

Оперативка почалася дійсно оперативно без розгойдування. Шеф, обвівши присутніх важким поглядом, озвучив причину проведення  наради:

— У нас творча криза. Край дата наближається, а нічого путнього і на обрії не помітно!

Ці суворі слова наче магнітом притягли Аркашин погляд до голови зборів. Нічого особливого в зовнішності шефа не було: стандартна прямокутна фігура, про яку кажуть А4, хоча щільність вища, ніж у всіх — мабуть, грамів 120 на квадрат; текст написаний твердою рукою і ще резолюція в лівому верхньому куті знизу вгору синім давно негостреним олівцем: «Суперрр! Негайно в набір!»

Поки Аркаша намагався вичавити якісь висновки із зовнішності шефа, його сусід праворуч — списаний нерозбірливим почерком аркуш із безліччю правок — неквапом, із впевненістю достойника почав:

— Шефе, насправді процес рухається, і ніхто з присутніх у нерозпакованій пачці паперу не байдикує. Згоден, те, що у нас є — це поки що пошук, але не мені, шефе, вам розповідати, що без пошуку знаходяться тільки провали. Подивіться хоча б на мене — орю, не шкодуючи себе, навіть полів під правками не видно. Шукається, шукається ключова фраза, шедевр назріває, як гол від збірної Швеції.

Шеф, зворушений словами «шедевр» та «Швеція», за яку він потай від всіх вболював, трохи пом’якшав:

— До вас, колего, у мене найменше питань, хоча на звороті у вас тексту трохи, а решта — якісь малюнки, стрілки, трикутники просвічуються. Сідайте. Якби всі працювали, як Пейперний, то ситуація не була б такою критичною. Що роблять інші? Я питаю.

У пробиту Пейперним шпарину рвонула Листівкіна і у своїй  сорочий манері заголосила:

— Шефе, я, звісно, перепрошую, але ми робимо, що можемо. От із суміжниками взаємодіяли, виводячи автора з творчого ступору. Бачите, скільки тексту написано кольоровими олівцями — і, скажу, непоганого тексту, з читабельною думкою і мораллю. Кольорові олівчики — ще ті хлопці! Незамінні, коли не пишеться. Так що орє не тільки пан Пейперний, в і  ми всі, щоб автору писалося…

Наче пропустивши голосіння Листівкіної повз вуха, шеф звернувся до всіх:

— Я щось не бачу Заміткіна… Де Заміткін?! Він що, мене ігнорує?!

Шеф аж закипів та так, що резолюція надулася, як жила на шиї важкоатлета перед рекордним поштовхом, і стала мало не фіолетовою.

Із проблемою впоралася Листівкіна:

— А в нього загорнули олівцеву стружку та недопалки з попільнички і ранком викинули, бо писалося всю ніч, олівці тупилися, цигарки диміли. До того ж на Заміткіні стояла чашка імбірної кави, без якої нічого, просто ні-чо-го у нашого автора не пишеться. Тому Пейперний, звісно, герой, але Заміткін пішов від нас із коричневим кавовим колом на тілі та з попелом у душі  —  за нашу спільну справу!

Виправдання було прийняте.

— А у вас двох чому списано менше ніж по 25 відсотків корисної площі сторінок? — суворо звернувся шеф до братів Сторінчиних. — Де самовіддача, як у Пейперного?

Брати не стали панькатися і рубонули одразу: мовляв, живемо у XXI столітті — автор пошукав-пошукав натхнення в письмі від руки, постимулював-постимулював уяву кольоровими ручками-олівцями, та й сів гатити по клавішах.

— Вам би, шефе, краще з письменницьким комп’ютером і принтером контакт налагодити — от і знали б напевно, як іде творчий процес… — порадили майже хором брати.

Тут шеф подивився на Аркашу і безапеляційно сказав:

— Аркашо, виручай! Сьогодні ж підеш у принтер і все з’ясуєш досконально. А кого я туди відправлю? Цих бідолах — пом’ятих-списаних?!

— Та я хто?! Я всього лише чистий аркуш — який до мене запит, шефе… — почав скиглити Аркаша.

Але шеф упіймав свою хвилю і видав мудрість:

— Найвищий, Аркашо, у світі запит — до чистого аркуша. Та й уся надія на таких чистих, як оце ти.