«Ну, ти подивися які вони зарази !!!
Ти подумай но, які ж вони всі гадини, га!
Се ж треба! І цего племені – половина людства!
І що характерно, хочу я, але ж і хоче вона. Так нєєє, вона стільки має ґонору, що саме ти її маєш якогось дідька , типу завойовувати і до того ж вона завжди має щось виторговувати своїм межиніжжям.
Всьо, досить мені страждати від тих дзюроносок!
Віднині я всіх їх буду люто ненавидіти, всіх до єдиної, всіх бабіщ сего Ленінграда!
Всьо, я сказав!»
В такому наївному, але в категоричному і натурально хлопчачому запалі, широко крокуючи і розмахуючи руками, йшов 22-річний український хлоп Літєйним проспектом гнилого того міста.
Над планетою летів 1987-й.
Тоді він ще не знав, для чого доля закинула його з такої барвисто-теплої України, в край такий гнітючо-сірий.
Йшов хлоп ходою хоч і починаючого, але вже капітального психа. На голові розгойдувалась розкішна русява шевелюра і він не помічав довкола себе, ні грязних тарахтючих трамваїв, ні смороду машин, настільки був стурбований проблемою, яка його поглинула цілком.
Цей хлоп… Але стоп! Ну, для чого «хлоп» та й «хлоп»!
А давайте без вихилясів, скажу прямо, як є. Цим хлопом був конкретно – Я.
Тож іду я весняним Ленінградом, але ж весни тої і нема.
Бо ж як кажуть самі місцеві: « У нас толька дєсять мєсяцеф зіма, а астальноє -- лєєєто, лєєєто» !
Вже за перші кілька місяців проживання, я і сам відчув усім своїм єством ненормальність того штучного кам»яного утворення.
Не дарма ж поетом-підлабузником сказано було доволі точно: «Здєсь будєт ґород заложон, НАЗЛО надмєнному сосєду». І таки якщо назло, то ж звідки там чекати добра.
Ще і В. Набоков в статті «Н. В. Гоголь» зазначав: « Ґород вистроєн на костях рабов і в етом єго ІЗНАЧАЛЬНИЙ порок».
Тож і я, бажаючи того чи ні, таки пірнув в стихію загальної «порочности».
Опинившись у великому, чужому і холодному місті, тебе душить тотальна самотність, нема до кого і голову прихилити. І як же вимріювалося то тепло душевне! І коли його ніц не знаходив, то вимріював і вишукував, бодай то тепло тілесне.
Ну, що робити, коли ти зовсім молодий і тебе не те що приваблює, тебе просто зжирає зсередини природнє жадання протилежної статі… Щоденно очима ти скануєш кожнісіньку дівчину . Потім переключаєшся на дорослих жінок. А далі інтерес не вгамовується зрештою до будь яких тіток… Аби то тільки була «вона», а не «він». Лише не пам»ятається чи доходив я у своїх фантазіях до інтересу аж до зовсім старих ! Думаю, що нє.
Яка ж вона непроста та хімія чоловічого нутра!
Я вже артист «ЛЕНКОНЦЕРТУ», Лауреат Всесоюзного конкурсу артистів естради, а це насправді найвищий рівень для молодого артиста, на кшталт переможця «X-factor» і я-- конферансьє.
Добренько вивчив місцеве нарєчіє, і шпарю, і єврею зі сцени настільки майстерно, що аж викУпуюсь в шалених аплодисментах публіки.
«Єврею», то не опечатка, то цілком свідомо. Бо справжній конферансьє, повинен володіти саме єврейською комунікативною професійною жилкою, інакше ти не конферансьє. Можеш бути ведучим, балакаючою головою, але не профі, не конферансьє, то – особливий дар.
А я хоч і юний , але вже майстер сцени, і за лаштунками контакт є з колегами і є вже навіть юні шанувальниці і т.д.
Але дивина в тому, яка мене і з»їдала, що при своїй легкій і прекрасній комунікабельності, я ніяк не міг, чи не умів, свої вертикальні веселощі з дівчатами, доводити до веселощів горизонтальних . Ну, ніяк!
Можливо був якийсь надто чистенький, охайний, правильний… А можливо Ангел мій беріг мене!
Та, раптом, таки трапляється мені юна башкирка, з іменем Лейсен. Де вона взялася, Господь її знає! Але я таки тому тяжко втішився.
Звісно чорнява, в міру скуласта, оченята з характерним ординським прижмуром, шкіра жовтувата, але яке то мало значення. Правда дзвінкосмішлива і – ткачиха!
Миттєво визрів план, як її спокусити і розігріти до найголовнішого.
Бо ж стан юних глуздів був такий, що варто навіть глухої ночі, зачути десь за вікном жіночий сміх, чи клацання жіночих підборів по бруківці – і все, ти вже аж тріщиш від напруги і бажання того, повноцінно ще й незвіданного, і водночас, ніби і забороненого.
Період «Перестройки», окрім шаленства всіляких подій , відкривав ще й натуральну диковинку того часу – тотально еrотизував трудящихся homo sovetikus.
В Союзі на той час потягнуло «сквознячком свободи», і в Ленінграді повідкривали відео салони, в яких на квадратних телевізорах з плівок VHS, крутили пекельної привабливости, закордонні еrотичні фільми.
От і я вирішив гатити в ціль, здавалось в безпрограшну.
У вечірній час, я повів свою Лейсен на, нашумівший на той час фільм, «ГРЄЧЄСКАЯ СМОКОВНІЦА».
Що казати, ті «салони» , являли собою якісь зачухані напівпідвальні приміщення, де наставляли скрипучих стільців, але публіка завмирала, коли на екранах телевізорів, з»являлася соковита героїня-простиtутка, яка звабливо починала роздягатись , і не тільки роздягатись, для своїх кіношних клієнтів.
В залі, то там, то сям, чувся короткий чоловічий стогін, а слина хтивости, здається, стікала із усіх салонів міста і текла потоками аж в Неву і щедро підкормлювала косяки весняної Корюшки. Міг би я тут сказати «круґоворот ґовна в пріродє», але не буду, стримаюсь.
І уся та дивоглядь для «совка» демонструвалась вперше, тож і тішила своєю відкритістю неймовірно.
Ну а нині у тому салоні усі тяжко дихали, пірнали в стихію кайфу і лише зрідка похіхікувала якась одна дурепа. І це була не Лейсен.
Коли екранна історія досягала дивовижно натуральних одкровень, я, не стримуючись, тремтячою рукою пускався погладити ногу своєї майбутньої партнерки і планував тихенько рухатись аж до башкирського паха…
Як раптом чую: -- Ти чьо, бля!? Туда смарі, --навіть не повертаючи до мене голови, процідила крізь зуби, залипша до екрану, Лейсен.
А коли крупно, на весь екран Ґрєческая Смоковніца, в тонесеньких червоних трусиках, сіла своєю розкішною дупою на сидіння велосипеду, і все те багатство почало апетитно вигравати хвилями жіночої краси і їхати вулицею кіношного міста, я розумів, що нічого кращого в світі я не бачив.
Після нечуваних кіношних вражень, ми йшли вечірнім затуманеним містом і я вже був майже впевнений, що ця дівка нині мені , таки, дасть. Але на радощах, я вирішив ще й полірнуть цей вечерок . І нічого іншого не придумав, як купити для неї Йойо. Для чого купив цю дурню, я не знаю. Це така м»якенька кулька не тоненькій гумі. Ту гумку одягаєш на один із пальців, а самою кулькою бовтаєш взад-вперед. Такий собі літаючий бовтун!
Лейсен тільки почала бавитися тією штучкою і раптом як зарегоче на всю «північну пальміру» і вже тримаючись за водостічну трубу, аж заливаючись дзвінким сміхом мені і каже:
-- Я поняла! Ха-ааа… Ето я должна готовиться дрочіть!?
Людоньки, від несподіванки я аж заціпенів. Але миттєво і додумав, а можливо, воно і добре, що башкирка така дика, але і така свободна.
Цього вечора я пускав в хід усі свої заманухи, весь свій артистичний ресурс , щоб вона поїхала до мене… Нічого не спрацювало, вона таки віднєкалась:
-- Я ткачіха. І с самого утра к станку!,-і знову зареготала. Щоправда додала:
--Скоро 8-є марта. Пріході к нам!
Вже вночі, лежачи в маленькій своїй кімнаті, я не міг второпати, чого це вона сказала в множині, «пріході к нам»?
Але то 8-є настало швидко.
Входячи в общагу ткачіх, на мене дмухнуло якимись тяжкими жирами. Тяжко зелені стіни і неонове світло, нагадувало щось ніби тюремне. А в голові крутилося лише одне, «та дідько з ним, аби вже хоч тут вдалося!»
Але такого я не очікував!
Прочитавши на дверях «Лєнінская комната», я ввійшов. Ввійшов і завмер.
Серед зачуханих стін, за довгим столом , в різних позах, не сиділи, а ніби дивно порозвалювалися , шість ткачіх.
Усі були молоді, не знаю чи усі башкирки, але якісь скуласті. Одягнуті були, хто як. Хто в квітастих платтях, хто в спортивках, а хто і в домашніх халатах, з-під яких моє око швидко вихоплювало добре оголені дівочі ноги.
На столі без скатертини, на розстелених не першої свіжості газетах, було щось їстівне. Можливо баранина і видно жирна. А ще грубими кавалками порізана варена ковбаса, типу «Любітєльская», Ну, по-багатому. І ще великі зелені дві фляги – древесного спирту «ROYAL».
Поки ніхто, видко, нічого не їв. Дівки через одну, тяжко чадили папиросами так, що дихати було тяжко. А ті, хто не курили, дзьобали соняшникові зернята і лушпинням смачно плювалися прямо на підлогу.
І раптом мені в голові промайнуло, «щось тут в лєнінской комнатє, маловато лєнінского!».
А ще швидко виникла підозра, що тут не просто компанія, тут якась особлива сходка, можливо навіть орден садисток.
Мені аж тут дійшло, чому Лейсен, казала «пріході к нам!» До речі вона одна чомусь не курила і зернятами не плювалась, а лише якось хижо усміхалась!
--Ух, тиии!!! Какой красавчік!, -- заговорила до мене , по усьому було помітно, бандерша цієї «маліни». Від сказаного нею, блиноподібні лиця присутніх, розпласталися якимись незвичними мені людськими усмішками.
Через коротку паузу, з протилежного боку столу зачулося:
-- Да чьо ти как нє радной! Прахадзі, прісядь, щя фсьо рєшім, -- звернулась до мене сама повна дівка, така ніби чимось надута.
Я і тоді ще не зрозумів, що означає «щя фсьо рєшім!»
А далі вони мені сказали випити спиртяги. Причому сказали так, що відмовитися було б неправильно. А потім запропонували:
-- Сємкі будєш?,-- і так дружно зареготали по-кобилячи, що лушпиння з писків полетіли не тільки на підлогу, але й на стіни.
А далі пішло усе ще дивніше. Якимись короткими половинчатими фразами, почалася між ними, типу бабська башкирська нарада.
Поки засідавші про щось радилися, Лейсен мені двічі мруґнула лівим своїм карим оком.
Спирт в мені починав діяти, все ж таки 90 градусів. І я все більше і більше відчував, що саме нині має відбудеться моя башкирізація!
Башка ще не дуже крутилася, але я все ж чув якісь обривки їхніх фраз.
Тут раптом зарипіли вхідні двері, через які намагався ввійти всередину якийсь високий очкастий тип. Проте сама головна прєдсєдатєльша цієї «нє лєнінскої ячєйкі», властним голосом ніби вишвирнула його за двері:
-- Ждать! Нє вішь, с красавчіком єщьо нє рєшілі!
Вже двічі озвучене в цій компанії «красавчік», якось мене зовсім не тішило.
А між дівчатами йшла якась ніби рознарядка чи жеребкування, не зрозуміло. Зазвучали не часто чуті мною жіночі імена, то Рімма, то Зухра, одна просто Люся, і навіть відоме мені Лейсен. І зрештою більшістю цих підпільних «лєнінок», озвучилось ім»я Айгуль.
Я не до кінця все розумів і не знав чи тішитись чи плакати.
Але Лейсен після їхнього голосвання, різко вихопила з рук сусідки цигарку і нервово глибоко затягнулася.
В кінці столу у весь зріст піднялася та сама найповніша дівка, яка мені показалась ніби чим надутою. І розтягнувши пику жовтозубою усмішкою впевнено поперла до мене. Сплюнула з писка останнє лушпиння зернят, хапнула мене під руку, дюґнула ліктем під ребра, від чого манерно ми ніби разом і поклонись усій компанії.
І за цей дурнуватий уклін вся компанія нам зааплодувала і традиційно зареготала. Від тих зубастих писків, мені ніби вся Башкірія зашкірилась!
За мить, пухнаста дівка мене вже вела під руку тяжко зеленим коридором і ми вдвох опинилися в окремій кімнатці. Двері закрила на шпінгалет.
Велика , ніби надута ткачіха, ставши впритул переді мною, обома своїми руками взяла мене за шию, а потім чомусь за вуха. Подумалось, можливо це така традиція ткачіх. А потім обдаючи мене запахом дзьобаних зернят, з гарячим придиханням ніби видавила із себе:
-- Я, твоя Айгуль!
Ну, думаю, хрєн з ним! І я по-конферансному їй відпарірував:
-- А я Файфуль!
Вона аж шарахнулась від мене, відпустивши вуха, але радісно уточнила:
-- Дик, ти чьо – татарін?
-- Ну,… нє до такой стєпєні!, - з вихилясом випендрився я.
Кімнатка, де ми знаходились була абсолютно пустою, лише по центру стояла вузька і тверда кушетка, оббита затертим синім дермантином.
Ніщо тут і натяку не мало на «очаґ сладострастія», а більше змахувало на катівню.
Вона усіма своїми рухами уже наближала мене до диво-кушетки.
-- Айгуль!, - призупинив я її, - А что ето у вас тут такоє проісходіт, ви что, разигриваєтє мєжду собой мужчін?
-- Да нєєєт! Ти чьооо!!!,-- Просто сєводня такой дєнь.
І продовжила:
-- Ти всьо равно нічєво нє поймьош! Ти нікаґда нє поймьош ткачіх!
І майстерно розстібнувши мені ґудзики, одним махом опустила мої штани аж до п»ят. В цю мить я став як жеребець, в якого спутані передні ноги.
Я навіть не уявляв, як воно між нами має все розпочатися.
Було навіть лячно. А раптом що відкусить! Бо ж у мене «ткацького» досвіду -- нуль!
Але пишності її таки вражали!
Я вперше був неймовірно здивований її принадами. І дивлячись на усе те, вбачалися різноманітні Образи. Величезні груди були такі гладенькі і аеродинамічні, як носи двох авіалайнерів… Коли ж вона прилягла, опинившись в горизонталі, ті чудові живі конструкції вже нагадували натуральні гори-сопки з антенками на своїх вершинах… А коли вона закинула свої руки за голову, ті авіалайнери і сопки, м»яко порозтікалися попід пахви, і я вже шаленів від нового диво-Образу. Бо коричневі кільця довкола сосків, виглядали як величезні очі надутої жовтої жаби…Я вже мовчу про її чарівні джунглі і лагуну, нижче екватора…
Дивні діла Твої, Башкирський Боже!
Коли в абсолютно голій кімнаті, зробились абсолютно голими двоє людей, і примостившись на абсолютно голій кушетці почали проявлятись їхні абсолютно голі інстинкти, я навіть потішився за неї, що вона така породисто-пухнаста. Бо ж наростила дівиця стільки того добра, що навіть на твердющій кушетці вона таки має на чому вдосталь погойдатися.
Усе відбувалось неймовірно азартно. І шалено дивувало те, що при її габаритах, усе якимось чином легко діставалося з усіх боків. Хоч «пінгвін», хоч «гвінпін».
Все ж таки спирт був хороший.
Бо мене навіть позабавила ця груповуха: Айгуль, Кушетка і Файфуль. Бо в пікові моменти, дівуля розгойдувалась так амплітудно, що кушетка тріщала як ті конструкції тонучого «Титаніка».
В холодній кімнатці, двоє молодих людей сотворили цілий теплий океан задоволення. А вона все стогнала і аж ричала по-звірячому, і хижо прижмурюючись все приговорювала:
--Ну, укусі мєня! Ну, укусі же.., ґад ти едакій.., красавчік! В цьому процесі пристрастей, я подумав, що щасливі ті дівиці, які потрапляють в руки справжнього конферансьє.
І в пориві фантазії я удосконалив навіть і її фразу і в темп рухам повторював :
-- Укусісі! Укусісі! У… У…
Дівуля то реготала, то ричала, а потім… потім аж розплакалась… І все приговорювала:
-- Тєбє нікаґда нє понять ткачіх!
Після тої оказії, я все ж залишився живим. Мало того, плентаючись пізно ввечері Ліговським проспектом у своє пристанище і бачачи молодих хлопців, я про себе чомусь твердо знав, я от – силач. А вони в цім Ленінграді канєчьно - слабаки.
Тож «красавчик» вже третій день після такої башкирської інавгурації, займаючись різними сценічними справами і репетиціями, почувався таки героєм хоч куди!!!
Але чи буває в житті цьому спокій!
І бахнув раптом «грім»! Хто б міг подумати!
В один вечір, ленінградське життя з сірого, перетворилось в життя чорне. Як же недовго тривали ті деньочки життя «героя-любовника»!
Пишучи листа своєму найближчому другові в Білу Церкву, призадумався, підперши голову рукою і відчував, що щось дивне шемрає як в самій голові, так і щось ще біль дивніше, повзає поверх голови.
Спочатку думалось, що показалось… Та згодом по черзі щось почало ніби лазити, то по лівій скроні, то по правій брові… Зачухалось щось і під пахвою…
Не витримуючи того дискомфорту, хапаю пушками пальців щось біля скроні… Уважно вдивляюся і раптом там…!!!
Ох, мати Василева!!! А це що воно таке манюсіньке, майже прозоре, з багатьма ніжками… Тут прошиває мене ніби током. Точно, це вони, хлопці розказували. Я весь аж струсанувся, як паршивий пес, ніби мороз пробіг по спині…
Йооой, точно – ман давошки!!!
Настав суцільний жах катастрофи. Сну до ранку вже ніц не було.
Бродилося мені взад-вперед по кімнаті і в слух майже завивав, сам до себе:
« Ну, ти скажи мені! Нє, ну покажи, а хто не хоче дівицю! Нє, покажи мені, я чекаю!»… Відповіді не було і я продовжував внутрішньо волати серед нічних балтійських боліт:
«Ну, як же ж це мене, такого світлого артиста, Лауреата і супер-конферансьє і – всього засіяли башкирськими блохами!!!
Вже зранку, з телефонної будки, остерігаючись, аби ніхто мене не зачув, я зателефонував своєму новому товаришу Мішкє Майзєлю. Той спершу «вдоволь абхахаталса» над моєю бідою, а потім дуже серйозно каже:
-- Сєрґуня, сєрная мазь. Запомні, толька сєрная мазь!, - і кладучи телефонну трубку, почулося, як Міня знов «захахатал», ну!!!
Щось ніякої довіри я не відчув, стосовно мазі, від Майзєля і тієї ж миті виникла ідея геніальна, а значить і рятівна.
Тож я і попер на той самий Літєйний проспект, бо знав, що там є магазин «Хозтовари».
Тож це і летів розмашистими кроками саме той український хлоп , з розкішною шевелюрою і нещадно проклинав всьо ленінградське блядство: «А щоб ви всю жізнь , паразитки, чухали свої сраки, а щоб у вас всьо спереді позлипалося…» і все в такому руслі…
А рятівна ідея прийшла таки шикарна. Я не збирався собі усе там вибривати, тим більше, таку свою красу, намащувати липкими мазями.
Ніяких мазєй! Вирішено -- купую великий балон дихлофоса !
І вже купивши, біжу чухаючись як пес паршивий, у бік Таврічєского саду. Бо там , у мансардному поверсі, на Чайковського 79, моя «келія».
Це була артистична общага від самого «Лєнконцерту».
Швидко переодягаюся, залишаючись у майці і спортивних штанах, руки трусяться, переживання такі, ніби незаконно перетинаю державний кордон Совєцкого Союза.
Поки на коридорі немає очкастої чергової Белли Марковни, залітаю з балоном дихлофосу в туалет.
Потайки молюся, аби нікого не притиснуло в туалет. Бо знаю, що на три дні до нас заїхали «Поющіє гітари». Най Бог милує!
Опустив штани, глянув вниз на ту печаль і вирок пролунав: « Здохніть, сучі ман давошки!»
Дружка свого стиснув в ліву руку, і як дам перший залп дихлофосом по хозяйству!
Напор був такий сильний, як з брансбойта. Але сего, бачу, замало. І гайда, сміливо з усіх боків на себе, зліва, справа, знизу, ще і ще.. Тисну і тисну я ті напори дихлофосу…
Вмить в тісному туалетику стало аж сіро, як в тумані. А сморід валив такий їдючий, що дихнути було абсолютно неможливо. Я ще встиг дотумкати, що треба вискакувати звідси, бо ж здохну разом з ман давошками.
Вискакую і як ні в чому не бувало, галантно профланірувавши біля поста Белли Марковни, швидко закриваюся у своєму пеналі.
Але ж я не знав, що це був тільки перший акт дихлофосної трагедії «Прощай хазяйство».
Їдюча хімія настільки активно просочилася в тіло, що дорогоцінна мошонка ленінградського конферансьє не горіла, вона просто палала лютим пекельним вогнем!
Мене ніби аж занудило, я писком дув і фукав униз, нічого не допомагало. Хватав, що було під руками, потім побачив, що махаю конспектом з режисури, а далі ще і книжечкою «Как успокоиться и начать жить».
В коридорі тим часом чулися дивні воплі і кашлі «Поющіх гітар» і причитання Белли Марковни:
-- Люді чьто ето проісходіт! Я блокаду видєржала, а ету хімічєскую атаку, єщьо нє факт!
Але мене то вже не обходило. Я був вже ніби в світі паралельному. І в голові пішли видива сюрреалізму, з того розряду, якщо я раптом опинюся в лікарні, то Алєксандр Нєвзоров, в програмі «600 сєкунд» повідає про мій героїзм всьому світу. І звучатимуть слова:
--Прєкрасний артіст! Нє щадя яіц своїх, сжоґ паразітов раді будущєй нашей бєзмандавошной жізні».
Зо ти дні я приходив до тями. Вже нічого не пекло, лише легенько пашіло. Але що характерно, жодної гадини я на собі не знайшов.
А через кілька днів зустрічаю на Фонтанкє веселого Міню Майзєля.
-- О, Серґуня! Ну как, помогло, чьо я посовєтовал?
І не дочікуючись моєї відповіді, продовжив:
-- А у мєня єсть убойний анєкдот, про дядєньку і ман давошку, хочєшь!
--Ой, Міня! Только нє ето. Т о л ь к о н є ето!
