Іван Яцканин – знаний український письмак у Пряшеві – якойся останнім часом одсторонився од української столиці – його улаштовує Ужгород, як столиця його українського слова.

Надіслав електронну версію ДУКЛІ, яку досі з востатних сил редаґує, ліпить, як ластівка гніздо, з української глини а крови свого зболеного серця.

БДЖОЛИНИЙ СЛІД – оповідання романного штибу. Скучив за сею дивовижної художньої  сили прозою.

КОЖДОМУ СВОЄ – проходить чорно-червоною веревечкою проз усе оповідання.

А вони знають своє – мисливці, бджоли, одлюдники, селяни, брат, жона, жиди, порятовані українським греко-католицьким священиком…

Романне мислення Яцканина – у непоквапі оповіді, у випуклости головного героя, якого ніби уже знаєш.

А відки?

А з Чендеєвого ІВАНА. Я писав про нього і згадував там про Яцканина як духовного наступника  закарпатського ґенія у сучасній модерній прозі:

http://litforum.com.ua/index.php?r=18&a=8264

Його тримають на світі бджоли – заспокоюють.

Але і люди бджоли.

І жиди.

І жінка го.

Яцканин попри романне мислення не забуває про поезію – вона густо украплена не медом, але медовим бурштином у щільній, сукуватій а шерехкій прозі. Поезія здоймає нас ко небесному а витворює з нас, читачів,  поетів.

До села Яцканин нещадний, як Стефаник, Черемшина, Микола Кравчук, Чендей, Портяк. Бо село – се люди. А люди – се пристрасті, непорозуміння, змаг за життя, за добробут-достаток.

Священик – між Богом а людьми.

Він жиє як духовна бджола і шукає собі побратима через пасіку – і такого знаходить – одлюдка при лісі.

Брат, староста – лиси у людській подобі.

Основа трибу життя отця Андрія – любов.

Любов до брата, любов до чужих але загрожених жидів, любов до жони…

Пережити вОйну, словацьких шовіністів, німців, а при словацьких комуністах під московитським чоботом піти у концтабір.

По утраті усього – села, жони, бджіл – отець Андрій їде ув инше село реалізувати своє трохи перерване але тверде покликання. І десь у глибині душі він несе свій рій духовних бджіл, який завше з ним.

Чар Яцканинової прози ще і у тім, же вона є глибинним виявом українства, яке віками жиє на словацькій території на своїй українській землі.

Кордон нич не міняє.

Пряшівщина, як і Бая-Маре, чи Придністров’я, чи Закерзоння, чи Кубань, чи Курщина, чи Вороніжчина, чи Ростовщина, чи Берестейщина, чи Стародубщина – віковічно українська земля і так буде аж до останнього українця в усесвіті.

Іван Яцканин мужній як український письмак, що творить свою дивовижну літературну художню реальність,  і мужній як український діяч, що творить український  літературний процес через ДУКЛЮ, Спілку українських письмаків на Словаччині, діточу ВЕСЕЛКУ.

Було би добре, аби княжий Київ належно поцінував багаторічну працю Івана Яцканина і Шевченківською, і Народною Шевченківською преміями – се потрібно не йому, а нам.

Хотілося би також, аби Яцканин полишив після себе не тільки свою потужну – на віки – художню прозу, а і кількох учнів, які здатні продовжити його справу у часі а просторі.

Дякую тобі, Іване, за чудове оповідання-новелю-роман, з нетерпінням чекаю на твою збірку БДЖОЛИНИЙ СЛІД да і на тебе у княжому Київі.