*
чекаю на весну так
ніби вона може
не прийти
хапаюся за тонкі
золотаві промінці
наче за рятівні мотузки
вже всі пальці попечені
затріскую двері й віконниці
перед мокрим снігом
таким упертим
він падає і тане
падає і тане
і я падаю
вклякаю
перед свічкою
грію світлом очі
кличу надію
що поволі теплом своїм
зігріває зсередини
і бачу все більше краси
серед сміття
все більше воскреслого
після смерті
при надії живу
вогник життя
в собі пильную
він сонця син
*
банальності відчужують мене
від життя
тому намагаюся не прислухатися
до прийшлих думок
однією рукою затуляю собі рота
вільною — шукаю опертя в пітьмі
надаремно
стиснутий міцно кулак під головою
найкраща опора
вві сні й наяву
за стіною
в суміжній кімнаті
вітер приручений крутиться
довго не може заснути
як дитина
що за дня
багато побачила й мало кричала
стіна холодить мені вухо
здається заснув
що він бурмоче крізь сон
я хочу почути
я хочу наснитися вітру
*
залежність
вистромлює носа надвір
та нюшить повітря:
прохолодно і порожньо,
порожньо і прохолодно.
звичної поворозки
домашнього запаху,
що витягує з нірки у світ
мале тільце,
немає.
її, що об'єднує
квіти в букет,
ще немає!
її, що повітряним змієм була,
вже не буде?
прохолода і пустка
всередині
вмить.
аби потепліло,
себе обіймає:
та за спиною їй
не змикаються пальці —
від того майже плаче.
роззирається круг,
наче вперше:
тут темно,
страх-темно,
жах-темно.
лиш гнилючок у кутку.
ямка в стіні,
де була загадала вікно, —
в павутинні.
ямка в підлозі,
де спала, —
сира.
про ямку у стелі,
де запасний
вхід, а чи вихід,
мав бути,
геть-чисто забула.
забула про все —
тільки в "тепер"
собі ямку копає.
*
ословлене нерозуміння
найвища форма близькості
бійся розуміння
так ти казав
я боюся чужого
та захланно
шукаю твого
чистий спалах згасає
лишає по собі
разючу сліпоту
і образ недосяжного
що стиха тане
у внутрішній темряві
час повертає
до початку всього
тепер знаю межу зближення
он вона
за рогом
що я його навіть не бачу
твій дім поневолі
стає метафорою твого життя
невидимого
одинокого
і мимобіжного
ненавидиш метафори
та відсутність дотику
породжує їх
ненастанно
близькість
то гостре каміння
нам попід ноги
і два запахи крови
що їх вітер сплітає
в один
*
де твоє місце у моєму ранку
роблю бутерброд аби з чим
байдуже
все припало порохом недоречності
і гірчить
біль у п'яті причаївся
ніби натяк
дарма танцювала на розі змін
що робити
ще вмію плакати
разюча ясність перших годин дня
стає буденною
повня ховає обличчя
за будинок навпроти
сонце відбивається
у його численних шибках
здається
могла вимкнути світло раніше
здається
могла зрозуміти раніше
вже як є
птахи здійнялися
кружляють
випробовують свіжу силу крил
вічно втомлений голос
нині звички на світлі крихкі
тіло просить польоту
*
коли ніхто не бажав розуміти мого плачу
я читала
і мій названий батько (один з декількох)
вчив мене любити
я була виросла з його повчань
а тепер знову змаліла
ось що він сказав мені сьогодні
"справжнє досягнення материнської любові
полягає не в любові матері до немовляти,
а в її любові до дитини, яка росте"
і я подумала собі
що моїм досягненням було б навчитися
любити тебе не дорослого
а такого що старіє
такого що занепадає
такого що зникає
наче волога пляма від сліз
нагло вчиш
мій неназваний батьку
бо двічі покинув мене
бо двічі сильніше повірив
у власну самотність
ніж у власну любов
*
моя мати
мала чайний сервіз
що не б'ється
останнє горня розбила
вихваляючись перед гостею
моя бабця
повчала на щастя
не виказуй себе чоловікові
досі груди старечі пече
перегоріле молоко ніжності
мій дідусь
пив руйнував і тікав
інакше не знав як сказати "болить"
смерть милосердна
зупинила засапане серце вві сні
сором'язливий розум
безіменного батька
незграбно борсається
під кровним спадком
тому я — донька своєї матері
тому я — онука своєї бабці
тому я — онука свого дідуся
доню
через це я й мовчу
просто гладжу живіт
*
тривалий дощ виснажує
розмиває береги тіла
натомість осушує почуття
каже
наповни собою
мої порожнисті струмені
мою алогічну мову
мою знеособлену жагу
подаруй мені сенс
бо хто я без тебе
хто
ця земля потребує любові більше
ніж води
а вологий погляд цінує не менше
ніж спітнілі долоні
тому можеш просто лишатися там
де ти є
і кохати очима
ти ж
забутий
принишк
коханий
як утримаєш ту
що тікає крізь пальці
дощем
*
даленію
коли речі заступають собою слова
ось і зараз
думка перечепилася через справу
і впала
уречевлена
якщо не знайду їй застосування
швидко стане сміттям
слова ж безпечні для довкілля
легкі випаровуються
купчаться хмарами
зникають з овиду і пам'яті
важкі лягають камінням
у підмурок життя
вкриваються віковічним мохом
обіцяють м'яку ніч
щоранку зашпортуюся
у власному тілі
і прокидаюся
дарую тобі речі
замість слів
плачу замість того
щоб писати
*
думка про власне божевілля
заспокоює
з божевіллям світу впоратися
значно важче
стіни екранують намагання
спрямовані назовні
прокльони осідають пилом
на поверхнях
молитва відводить увагу
але не гамує тривог
люте безсилля
виганяє надвір
у самому спідньому
третя ночі
тиша
бийся з собою
думка про власне божевілля
виснажує лагідно
вкладає спати
на вологу від сліз подушку
пал загасає
і неподумане
стає барвистим сном
щоб при нагоді
втілитися в завтра
*
соромлюся своєї мови
розсовую слова по кишенях
наче крихти для голубів
а насправді — про чорний день
тримаю м'яку вимову за пазухою
немов каміння
я грію її
а вона — мене
коли нездужаю
додаю кілька фраз до чаю
з ложкою меду
коли від галасу болить голова
замість вологого рушника
прикладаю словник до чола
вдома вдягаю свою мову
як улюблену піжаму
розмовляю нею вві сні —
і прикушую язика
моя мова на смак
наче кров
*
обламую поглядом голі гілочки з абрикоси
і думаю про своїх мертвих
їх небагато
власне тільки дідусь
востаннє я бачила його
коли він плакав
проводжаючи мене в дорогу
я ж його не провела
може тому плачу досі
ті хто не пішов від мене
до мого народження
пішли від мене до своєї смерті
тато
татова мати
чи дізнаюся колись
про їхній остаточний відхід
чи це знання щось змінить
боюся розпитувати тих
хто може про це знати
сльози литимуться по них
наче дощ
над кам'янистою прірвою
ці думки про мертвих
наче самі мертві
схожі на дороги які нікуди не ведуть
на опори на які не можна спертися
на котловани зарослі бур'яном
коли всі ми жили
абрикоса родила рясно
а тепер я не знаю
як обрізати посохлі гілки
*
п'ята ранку
в дитинстві це була тривожна година
такий ранній підйом ставався рідко
але в'їдався у пам'ять як дим
невиразні пелехи якого
і досі викликають сльозотечу
раніше за будильник нас будив страх
не встигнути на смердючий автобус
холод довгим язиком злизував з шиї
теплу згадку про ліжко
сніданок застрягав у горлі глевкою грудкою
метушливі збори починалися у вечірніх сутінках
тривали у ранкових
і закінчувалися лише в дорозі
коли шляху назад вже не було
сонце сходило за брудною шибкою
обіцяючи липку наче піт втому в кінці дня
і неважливо куди ми прямували
до лікарні чи в зоопарк
млість супроводжувала мене всюди
я відчуваю її і тепер
пишучи про це
чи могло бути інакше?
мама була одна нас двоє
все давалося їй вдвічі важче
ніж було б з тобою
здається
ти так і не дізнався як це
бути батьком
я тобі скажу
бути батьком означає
що твоя присутність у світі невпинно зростає
стає бажаною необхідною незамінною
згодом нав'язливою і невитравною наче пил
в кутиках віконної рами
але менше з тим
бути батьком означає
називати події
по цей і по той бік вікна
ми ж їхали мовчки
п'ята година сьогодні
час для віршів
і першого ранкового годування
але на зап'ястку так само
не татів годинник
а мамин подвоювач втоми
*
чужий простір тисне
усіма своїми нерівностями
відтінку поверхні наповнення
довго гладжу сліди
намагаючися позбутися
повернути звичні обриси
вмовляю шкіру чинити опір
зрадити чутливості
і уяві
це не край а за ріг
це не пес а жмут шерсті
молюся пружності життя
чекаю на весну
а у бруньках думок
листки вже крає
настінний папілярний шифр
*
любов це завжди жертва
струс повітря в легенях
залповий викид тепла
здається
люблю з повноти
але ж ось вона
порожнеча
смокче під ложечкою
наче голод
погана звичка
що кличе до мене іншого
прийде чи ні
як пощастить
а день вже чекає
гострить жало
на трамвайних шляхах
*
разом зі свіжим повітрям
до кімнати ввірвалися звуки
наче дикі птахи
вони злякано кидалися в різні боки
забивалися в кути та щілини
шукаючи виходу
а чи сховку
від душної тиші
та згодом
трохи заспокоївшися
заходилися чистити пір'я
від пилу та моїх думок
що їх я замітала під ліжко
не в змозі викинути у смітник
думки смакували їм
наче дощові черв'яки
тож птахи зросли на силі
роззирнулися у пошуках слухачів
і заспівали
їх слухала навскісна стеля
тішачи незвичним відлунням
уважно слухали ковдри і килими
пожадливо вбираючи кожну ноту
слухали склянки і тарілки
ледь чутно підспівуючи
слухали черв'яки
і ця цікавість коштувала їм життя
слухала я
і нарешті чула себе
*
я думаю
отже
моя думка існує
а ким є я щодо неї
чи я всередині
її кольорової бульбашки
кам'яного мішка
повітряного муру
чи я зовні
як та що милується
досліджує
використовує за потреби
та за призначенням
хто її думає
хто думає її в мені
хто мене нею думає
хто робить її частиною
моєї реальності
у чиїй реальності
вона є моєю частиною
чия реальність
стає в мені думкою
чи є я тим про що думаю
чи я є тією що думає
але відпускає думки
аби жити
*
злякалася власного відображення
не очікувала побачити себе у дзеркалі
серед речей яким я чужа які мені чужі
які не визнають мене за господиню
не даються до рук опираються вислизають
краще не бути ніж бути слугою цієї
нетутешньої
з обличчям круглим і блідим наче місяць
що сіє моторошне світло тоді
коли має панувати темрява
воно таке саме щербате
майже завжди неповне
ніби не належить собі цілком
чому ж повинні
належати їй ми
ті на чиїй повноті
тримається дійсність
пристиджена
ховаю лиця
в долоні
*
час наступає на вухо
важким чоботом
аж чую всередині хрускіт
хрик-храк
вдам мертву
може облишить
дихаю якомога тихіше
дивлюся у стелю
невидющими очима
зіницями вглиб себе
тут він мій пес
приносить палицю звідусіль
куди осилю закинути
тільки в теперішньому
може відхекатися
тут він блукає манівцями
босий
чоботи репнули
від контрасту температур
а без них він зовсім тихий
безпорадний
нарешті йде навшпиньки
аби не сполошити снів
*
реальність лякає
здається я бачу
як росте волосся в її вухах
чи це не заважає їй мене чути
і чи вона має потребу слухати
реальність схожа на батька
якого бачила так давно
що пам'ятаю лише те
в чому ми подібні
а відмінності розбіглися
наче намистини по підлозі
досі стискаю голу волосінь
з застібкою
якій нема чого з'єднувати
реальність скрутилася у вухах
ніби равлик
я їй дім
*
весна видається загрозливою
у своєму буянні
брость розпукується
з несподіваним бухканням
трави насуваються
з соковитим шипінням
квіти плетуть кольорове
павутиння запахів
засліплюючи сонячним сміхом
життя наказує радіти
натомість виточує сльози
недолугості
і зайвини
дерева ж віддають цвіт
за безцінь
аби їхнє коріння
знову могло дихати
*
я отримала цю тополю
як втішний приз
подарунок без підтексту
і маніпуляцій
хочеш дивися на неї
хочеш ні
поливу не вимагає
допомоги не потребує
сонце саме розгортає й підсвічує
її липкі духмяні листочки
гілки самі параболічно підкорюють небо
а насіння у невагомих пелюшках
саме вчиться літати
мене подарували тополі
нав'язавши обов'язок
глядіти невтішну
через вікно
*
твій запах став для мене символом близькості
його має мій чоловік
його матиме мій син
запах лискучої шкіри що не боїться сонця
запах радісної праці на своїй землі
запах абрикоси
листя плодів і ядерець нараз
запах молодих волоських горіхів
хрумких та білих
в чорно-зеленій руці
запах самотнього мовчання
і погляду в нікуди
знаю
вимріяв мене
разом з Богом
вдячна тобі за життя
*
зневажаю себе за слабкість
але потай тішуся нею
здатна вгледіти лиш поточність —
присмерковий танець комара —
прихлопнути долонею
заподіяти смерть —
даремне перетворення руху
на колір
що позначає межу
минуле день у день укладається
прозорими шарами слюди
між якими дрімають веселки
кожна смуга — то запах
мов ключ
у замкненій скриньці
майбутнє ж
повзе наче рак
схопивши мене на аркан
глузливого ока
*
облиш своє кохання
там звідки ця сніжна гора
прийшла до тебе
зяє прірва
у ній спочиває покинута тінь
в очікуванні на зворотній рух маятника
що ділить життя на чорне та біле
відтак наступною
приходить ненависть
гріє скупо
як трикутник хустки
маятник зрівняє гору з землею
методично подере хустку на клапті
і вчинить діжу
в якій шумуватиме серце
*
літо вступило в пору свого повноліття
я ж досі вагаюся
ховаюся від сонця від болю
від рясних дощів
серце
мов торішня суха горошинка
торохтить у грудях
бережу від малих гризунів
полівок мишей та дітей
раптом усвідомивши
його самоцінність
справжнє дитинство
починається після дорослішання
заспокоюю себе сіючи горох
цієї святої пори повноліття
*
що до мене світові
висуває вимоги
контролює
пригощає пряниками
ляскає батогом
виховує одним словом
щоб вписалася
щоб взяла за руку
того що праворуч
і того що ліворуч
щоб тримала стрій
і усміхалася
сповнена вдячності
за надані можливості
за тепленьке місце
між тим що ліворуч
і тим що праворуч
живий ланцюг обплітає землю
струм перетікає з очей в очі
аби хтось увімкнув
світло в порожній кімнаті
сів і заплакав
*
заклопотана побутом душа
живиться крихтами роздумів
вилущує спів птахів з шипучого білого шуму
визбирує кольорові плями з обстави
де все що мені дошкуляє
згодом вростає під шкіру
і не болить
запахи сновигають хатою наче коти
і душа приймає їхні дикі пестощі
але у відповідь
мовчить
можливо поза тілом
я теж мов запах
ніжний та свавільний
*
фортеця не для захисту
фортеця для очікування
на ворога
тому ув'язнює
робить військо на обрії
сенсом існування
а життя — плином
пустих можливостей
померти героїчно
моє небажання жити
обернуло тебе
на фортецю
я так звикла до тебе
мій доме
без дверей і без вікон
*
щирість дурня нічого не варта
а мудрий тримає свою щирість
на повідку
наче пса
емоційного та нестримного
веселого з сумними
дратівливого з привітними
слинявого від ніжності
вишкіреного від люті
кому може бути другом такий пес
кому може бути другом
друг
такого пса
люди кажуть
маєш дар щирості
і додають
не забувай про намордник
всяке ж буває
*
я маю батька
я маю його дрібку та все ж маю
я маю його відсутність
та все ж це він
впізнаю його
в обрисах темної плями
ось його невеликі руки
ось його трохи лиса голова
ось його відкопилена
від образи на когось
спідня губа
темна пляма мовчить
але займає багато місця
чесно кажучи
мені вона не подобається
та я не можу провести
сюди світло
щоб її вивести
я не можу привести сюди
когось іншого
світлого і немовчазного
і сказати
будь мені за батька
знаю
не можу
бо вже намагалася
темрява поглинає багато світла
і багато зусиль
всі мають якогось батька
мій не найгірший
та мені цікаво
чи він бачить
в собі
мою темну відсутність
*
мій біль — недоріка
ніхто не навчив його
промовляти до інших так
аби чули впізнавали співчували
наче глухонімий хлопчина
він ходить поміж людей
продає непотріб
кладе його довірливо
перед кожним
та йде собі
ніби подарував
але завжди повертається
зазирає в обличчя
забирає свій крам
неторканим
коли-не-коли
хтось та й купить
але не подивиться в очі
кине в найближчий смітник
через це
хлопчина не плаче —
б'є з-за плеча
*
виживає лиш той
хто вміє оповідати
решта конає від самотності
поза історією
ця історія могла бути твоєю
вона власне і була твоєю
поки хтось спритніший
красномовніший
не вирвав її тобі з рук
наче кусень хліба
не розкидав її голубам
ти ж тепер голодуєш
все варте уваги — записано
записане колись оживе
в уяві сприйнятливих читачів
і спростує реальність
сонце зійде
над вигаданим світом
і ти ляжеш тінню
герою під ноги
*
з цього міста мене вижили померлі
потопельники самогубці вбиті
нагло вбиті лагідно закатовані
переїхані автомобілями згорілі живцем
вони визирають з вікон покинутих будинків
лаштують тимчасовий прихисток в недобудовах
ходять натовпами проїжджою частиною
помирати вкупі неболяче
помирати вдруге нестрашно
вони стоять у чергах до таксофонів
які не працюють
щоб сказати кілька слів людям
які їх забули
вони відкривають роти
але ніхто не чує їхнього співу
вони не лякають а розчулюють
як розчулюють пси
що пересуваються на передніх лапах
а задні волочуть за собою
відданість життю розчулює
особливо тих
хто багато мріє про смерть
*
я люблю любити
не гайную жодних нагод
шукаю тих
кого любити легко
добрих та веселих
немічних та нерозумних
безпорадних та слабких
тягнуся до собак і дітей
до дерев і до квітів
і себе опоряджую так
щоб могти усміхнутися
дзеркалу
люблячи
почуваюся сильною
люблячи
зростаю у власних очах
люблячи
знаходжу своє місце
у всесвіті
а кого не люблю
той дурак
*
емоції — документ
для внутрішнього користування
маю вдихнути видихнути
порахувати до десяти
і вивести назву на обкладинці
а решта — на власний розсуд
писати лайливі слова
малювати чортиків
складати літачки
з неторканих аркушів
нерозбірливо занотувати усе
що спадає на думку
тільки не мастити нікого
чорнилом
тільки не віддавати
на рецензію
тільки не перечитувати
проштампувати —
і здати в архів
*
місто кличе мене
запрошує рости лишайником
на астматичному дереві
бути гіпсовою бурулькою
на стелі метро
летіти іскрою
з-під трамвайних коліс
запрошує грати у своїй масовці
попри відсутність
акторських даних
а може саме через це
місто щодня надсилає мені листи
лестячи винятковості
пестячи марнославство
втішаючи самотність
звертається "докторе"
завершує "з повагою"
місто викохує мої потреби
і надає можливості
для їхнього втамування
місто кличе мене наполегливо
не називаючи на ім'я
*
мої висновки смішні
як коник-стрибунець
що його я тримала на повідку
обв'язавши ниткою лапку
з неприродно вигнутим колінцем
мої висновки сумні
як коник-стрибунець
що втік від мене
накульгуючи
мої висновки мертві
як лапка
що досі смикається
на припоні
я гралася
правдилася
я просто гралася словами
*
мій дім згорів
та я досі приходжу на згарище
як на могилу
приношу свіжі квіти
ставлю їх на вцілілі кам'яні сходи
в обсмаленій вазі без води
і сідаю поруч
з мого ґанку видно спадень сонця
вітер грає меланхолійну мелодію
на мляво натягнутих
літеплих струнах
поки вони не лускають
торкнувшися гострого краю лісу
на горизонті
а тоді подається за сонцем
тиша сичить
норовливі цвіркуни
поховавшися
насичують її рухом крихких крил
тиша гусне мов кисіль
думки борсаються у ній
як нещасна мошкара
але помирають ситими
кістяк хати стає опорою ночі
я втрачаю опору в собі
і засинаю
уранці
знайшовши себе
поміж скронь
прямую на схід
*
наша ділянка не обнесена парканом
це називається інтегральним простором
або ж безгрошів'ям
її вільно перетинають коти їжаки та вітри
хоча й загорожа не вадила б їм
прямувати у справах
перехожі дивляться на наш город
як на колективну власність
а особливо на шовковицю
чиї плідні віти схиляються аж до землі
довірливо та привітно
та якби її воля
вона сама пішла б на люди
й сипала ягоди
до пригорщ усіх хто в потребі
наше добре щедре дерево
наша добра щедра земля
наше добре щедре небо
руйнують паркани
в моїй голові
*
крик це не тільки звук
це неприродно вигнуте тіло
і задавнена напруга
що взялася грудочками під шкірою
це безпорадність яка не шукає порад
і самотність якій не потрібен слухач
це короткозорий звір що бачить свої ґрати
а світ поза ними розпливається
хижою плямою непевного кольору
рот обпечено зяє димить
я неначе рушниця у мавпячих лапах
*
продаю себе вроздріб —
так вигідніше
впевненість віддаю тому
хто вміє хвалити
спокій тому
на кого можна покластися
розум тому
хто може оцінити
час тому
хто йому тішиться
наче дитина
яка я багата
стільки спродала
та буває що мій покупець
ще не знає що він покупець
і просто радіє дарунку
скоро йому
бідоласі
доведеться за все заплатити
*
головне не злякатися голуба
а решта дасться за іграшку
миршавий загиджений братством
сизий голуб не є символом миру
та все ж дещо означає
він користується лапами частіше
ніж крилами
він не співає
а тільки ласо воркоче до самичок
він талує власну гідність
і плутається під ногами
в очікуванні проханого хліба
я залишаюся в хаті якщо бачу його за дверима
нашорошуюся зачувши скрегіт кігтів на піддашші
вклякаю захищаючи голову руками
коли він злітає віддалік
символ загрожує крахом моєму життю
сизий голуб волочить скалічені лапки
*
смерть нагадує про людей
а життя ні про що не нагадує
надто швидко стає звичним
втрачає свою здатність
озиватися запахами
хвилювати кольорами
насичувати звуками
захланність охоплює тих
хто не навчився відчувати голоду
хто не наважився намацати
стінки своєї порожнечі
хто не повірив у її творче начало
час тече
з пустого в порожнє
шелестить наче дощ
*
я зламала ногу
та ніхто не йме віри
всі кажуть
покажи ногу ногу покажи
тоді й отримаєш дозу співчуття
яке відпускається тільки за рецептом
у сприятливі дні
у щасливі години
хто бачив — не повірив
бо я усміхалася
хто не бачив — не повірив
бо я мовчала
я зламала ногу в коліні
коли кістка зростеться
йтиму життям
як несхитний солдатик
*
час ніби вітер який завжди віє в один бік
але мені потрібно в протилежний
тож долаю його опір і ні на що не нарікаю
навіть дякую
бо тільки на час і можна покластися
спертися на нерухоме пасмо хвилини
що стирчить на шляху мов змертвіле стебло
присісти на уламок року
що вкривається пам'яттю неначе мохом
а подеколи й лягти
на нескінченне шовкове простирадло
забувши про ціну такого відпочинку
якщо час раптом стане
я впаду долілиць
*
ті що люблять діляться усім що мають
а люблені змушені приймати те
чого не потребують
любов вигадує їм нові потреби
пропозиція породжує попит
і за принципом комплементарності
вибудовується тендітна взаємність
любити це так ніби мати хвоста
лиш для того щоб триматися ним за іншого
і падати
при спробі перестрибнути з дерева на дерево
кажуть існує спокійна любов
можливо це піклування
невигадування потреб невідрощування хвостів
співжиття співрадість співгоре
приходьмо до любих
порожні мов після молитви
продавці-покаянці
*
у цьому безвітряному просторі
я хотіла б лежати грудкою землі під опалим листям
життя мов система рівнянь з безліччю невідомих
намагання її розв'язати це гаяння часу
правдоподібний результат можна отримати
просто підставивши значення
що потраплять під руку
лиш не соромся безпідставності своїх дій
вчителька математики
якщо досі жива
має такі самі клопоти
дарма що завжди дає ради рівнянням
а грудка землі ніби хаос іксів
що їх ніхто не береться займати
тому вони космос
піщинки коріння та гумус
бактерії та камінці
дощові хробаки та личинки комах
найпростіші
застрягають під нігтями
липнуть до підошов
і пахнуть як дім
у цьому безвітряному просторі
я віддаю свою душу
в обмін на пам'ять землі
*
не знаю куди подіти руки
тож перехрещую їх у зап'ястях
та стискаю колінами
я сама собі хрест
що його несу
що на ньому буду розіп'ята
що до нього прийде моя смерть
досі мені незнайома
як і сестра її життя
вони прийдуть туди обидвоє
погомонять порозуміються
і відійдуть
а я залишуся висіти
з понуреною головою
зі зламаною шиєю
*
холодно лежати у позі стежки
місяць ковзає пильним поглядом
шукаючи в чужих очах
додаткового джерела світла
миша знаходить крихту хліба
в складках мого одягу
і хутко зникає в найближчій щілині
ти обіймаєш мене перед сном
і відвертаєшся
всяк забирає з собою дрібку тепла
холодно спати у позі стежки
тож кладу тебе сонну на груди
неначе жаринка печеш та не грієш
лишаєш на шкірі випалений круг
у якому безвісти пропадають родимки
у якому вже нічого не ростиме
тільки попіл танцюватиме
під тихий спів вітру
згорнувшися у лабіринт
я зігрілась сама
мені снилася ніч без світил
*
дощ вибілює мої кістки ще за життя
а тіло випрозорює
мов пелюстки кришталевої квітки
воно стає прекрасним нічим
чую щасливо туркоче голубка
це моє серце
звільнене від тривог
кожну пір'їнку її звеселяє
пам'ять про сонце
що світить на хмари згори
*
після своєї смерті
стану дерев'яною змійкою
чиє лускате тіло
мелодійно торохтить
а кінчик хвоста не гнеться
я лежатиму як покладуть
нікого не кусатиму
хіба коли-не-коли мурашка
заблукає до щілини
якою стане мій рот
я не зможу заплющити
вкритих лаком очей
тож завжди дивитимуся на того
хто дивиться на мене
та всміхатимуся
привітно
.jpg)
