Зважаючи на те, що українська модерна традиція, на відміну від західної, й досі виявляє свою тяглість, будучи явищем частково гіперкомпенсаторним (най Сталін в пеклі стогне), я волів би трактувати продукти сучасної культури, які підкреслюють власне правонаступництво традиції, першочергово в класичних категоріях модерну, а другорядну роль віддати особливостям доби. Оскільки «Модерна київська проза» (сама назва дозволяє зрозуміти акценти упорядника: 1) модерна; 2) київська) – збірка текстів семи надзвичайно різних стилістично, ідейно і навіть жанрово авторів, то така різноплановість оптик дозволяє сформувати комплексне уявлення про простір… але не київський. Це клаптикова дійсність, клаптиковий модерн.

Автори не грають у популярність, але й не в бісер. Загальна структура скидається на пістрявий район передмістя: тут і архаїчна (штибу романтиків ХІХ століття) синтетично склепана хатина (казка В. Мироненка), і кострубато-екзотичний котедж (М. Одарюк), і старі багатоповерхівки кольору дитинства (І. Мисяк). Рівень цих «забудов» важко переоцінити почасти через підхід самих авторів, а почасти й через брак якісної редакторської роботи. Але головне питання – чи є вони втіленням модерної тяглості? Відповідь – фрагментарно. Пласти текстів надто несхожі між собою, аби творити часову чи просторову єдність, але колективно їм вдається підважити як і проблеми мовного вираження дійсності з намаганням відійти від об’єктивної її раціоналізації («Вигурк» Р. Кухарука, «Спогади про тераси…» В. Білозіра), так і занурити читача у вир подій, дозволити йому самому творити враження зсередини (етюди М. Гончаренко; замальовки А. Шадюка). Тобто кожен автор – голос певної окремішності, поєднаний з іншими хіба життям у спільному просторі міста[1]. Лишається тільки вказати на вартісні фраґменти й виокремити їх із посередності.

Цей скромний відгук аж ніяк не претендує на статус ґрунтовного дослідження, тому не бачу сенсу вишукувати примар модерну і в найменших будиночках слів. Дозволю собі лишень прокоментувати кілька «клаптиків», які, як я вважаю, або художньо вивищуються над загалом, або ж поєднують тяглість традиції з духом часу.

«Масивні краплі падають на екран телефона і розмивають точку призначення», –  Ігор Мисяк за допомогою кількох краплин води зумів вказати на ілюзорність сенсу людського існування, поєднавши цей екзистенційний випад із двоїстістю сучасної цифровізованої дійсності: де знаходиться межа між двома життями? – у доторку природи.

«…в селі вже такий великий цвинтар, наче ми на ньому живемо», – тут же Мисяк не лише демонструє проблему урбанізації, вилюднення сіл, а й спонукає до розмислів про суть нашого існування як виду, для якого смерть ближніх означає продовження власного життя.

«Дощу нема, тому люди такі злі…»[2]; «Чим більше бачила людина, тим ясніші в неї очі», – естетичне переходить в епістемологічне, ба навіть у етичне – це сила символізму. Кожен потрактує по-своєму: від зверхності природи до емпіричного осягнення світу.

«Ми зі світом два золоті коханці. Він мене. Я його. Ловили. Губами. Очами. Душею», – Роман Кухарук метафорично поєднує в магнетичному злитті людину (Сковороду) і світ – творить майже пантеїстичну картину у віддалено еротичних пастелях.

«лобове обличчя», – гра слів Максима Одарюка змушує замислитись, а де ж є межа між людським і штучним, між дивакуватістю і фанатизмом. «Людина, яка уявили себе ровером» – дотепна неомодерна алюзія на «Перевтілення» Франца Кафки.

Попри фрагментарні проблиски майстерності і безперечну своєрідність авторських голосів, «Модерна київська проза» є продуктом посереднім. Найбільший ґандж – тотальний брак редактури навіть не на художньому, а на технічному рівні. Окрім цього, збірка є контрастною: поруч із сильними текстами Білозіра, Кухарука, (деякими) Мисяка й Гончаренко інші пера скриплять напівфальшиво. Тому й модерн «клаптиковий». Клаптики, якими б вони не були, – завше вирізняються.