— Ах ти бісова тварюка!
Але тарган вже влетів у шпаринку під плінтусом, тож пантофля вдарила по порожньому місцю. Людина подивилася на підошву, не побачила там розмазану комаху й сплюнула з виразом досади.
— Втік, курва!
Тарган тим часом віддихався і повільно почимчикував до наступної шпаринки. Біля неї стояли невеличкі шафки. Відкривши одну, тарган витягнув пурпуровий камзол і бриджі, білу манишку й чорні туфлі з бантом в колір камзолу. Перевдягнувшись, тарган пройшов крізь шпарку й опинився в напіввідкритому ліфті, з якого відкривався вид на тарганяче місто.
— Вниз, — скомандував він таргану-ліфтеру.
Комаха слухняно натиснула на важіль, і кабіна неквапливо поплила донизу. Через хвилину тарган у пурпуровому вже крокував вулицями міста.
Навколо тьмяно горіли вивіски, вулицями проїжджали брички, запряжені мокрицями, хідниками брели пари й поодинокі наркомани, надихані дихлофосом або вмазані натертими паличками від тарганів.
Тарган у пурпуровому, будемо поки називати його так, бо ім’я в нього надто складне для написання нашою мовою, дійшов до будинку номер вісім по вулиці Хітиновій. Пройшовши в залу, він важко плюхнувся на канапку.
— Як пройшов день? — спитала його дружина, яка сиділа за столом і чотирма лапками розкладала пасьянс.
— Ти б знала, як я втомився, тарганіха ти моя люба. Люди ніяк не бажають нас полюбити. От сьогодні, наприклад, я заліз на стіл і просто сидів, дивився, як людина читає газету. Нічого не цупив, не їв. Чекав, коли він зверне на мене увагу, зрозуміє, що я тут задля бесіди, можливо, прочитає щось, якусь газетну статтю. Натомість, коли він побачив мене, спробував вбити цією ж клятою газетою. А коли я побіг, ледь не розчавив мене своєю пантофлею.
— Який жах, — промовила тарганіха, продовжуючи розкладати карти. Їй було не цікаво, бо тарган у пурпуровому розповідав це кожного вихідного дня.
— І так мені прикро від цього. Я так хочу стати членом людського суспільства, а вони женуть мене постійно. Та й то ладно, женуть і женуть, аж ні – вбити хочуть. Тож усе, вечеряти не буду, іду спати. Добраніч.
Тарган у пурпуровому встав, піднявся на другий поверх і завалився на ліжко не роздягаючись. Спати не хотілось. Було тільки бажання зрозуміти, як стати для людей другом, а не ворогом. Тарган лежав без сну довго, майже пів ночі, а коли нарешті заснув, то приснилося йому таке: ніби сидить він поважно в кріслі біля столу, а навкруги люди сидять. І грає тарган з ними в карти. І всі так до нього чемно кажуть: «Ваш хід, Африкане Анастасовичу». І чекають. А він перед тим, як карту кинути, поважно так бере середньою лапкою чашку з чаєм, починає пити. Аж раптом люди зачиняють галас: «А, це не людина!!! Це – тарган!!! Ану його, бийте гада!!!» І всі знімають свої пантофлі й починають гамселити бідолаху.
Прокинувся тарган від жаху. Лежав, усе не міг заспокоїтись. Зранку на роботу йти, а йому не сила. То він пролежав без сну залишок ночі, і на ранок відправив до начальника блошицю-пейджер зі сповіщенням, що він на роботу вийти сьогодні не зможе, бо захворів.
Натомість тарган змінив зім’ятий пурпуровий одяг на свіжий, темно-коричневого кольору, і пішов прогулятися. Він вибрав напрямок в сторону лікарні. Про всяк випадок, бо якщо хтось із товаришів по службі зустрінеться, можна навіть не брехати, а сказати чесно, що йде він до лікарні. А чи збирається він до неї заходити — то вже інша справа.
Незважаючи на робочий день, тарганів вулицями швендялося багато. Більшість спішило в справах, але деякі неспішно прогулювались. Наш герой теж йшов неквапливо, роздумуючи над своєю мрією – влитися в людське суспільство. Важко сказати, звідки в нього була одержимість цією ідеєю, але факт залишається фактом – якщо інші таргани мріяли про будинок побільше, про престижну денну роботу, а не нічні зміни, наш тарган цим не переймався. Можливо, йому було нецікаво: він мав великий будинок, який залишився йому від батька, що помер жахливою смертю. Вночі полізли з ватагою відчайдухів обнести людську кухню, але втрапили в пастку. Люди залишили борошно, в якому обвалювали рибу. Рибний аромат манив, тож таргани полізли в борошно. І задихнулися там. Доволі безглузда смерть, та що поробиш – селяві. Тарган мав дружину, роботу, де він займався статистикою. Але все перекривала нездійсненна мрія увійти у світ людей.
Цікаво там, у людей. Є телевізори, комп’ютери. А тарганяча цивілізація, через деякі фізіологічні особливості, зупинилася в розвитку на рівні кінця людського XIX століття. Добре хоч електрика була, правда маловольтова, бо до їх мініатюрних розеток та світильників двісті двадцять не підключити, згорить усе, але для освітлення цього вистачало. А ще в людей є сонце. Від цих думок тарганові захотілося пити. Він сів на відкритій веранді кафе випити чашечку цукрового сиропу.
Тарган сидів, попиваючи свій напій, аж раптом його увагу привернула розмова за сусіднім столом. Розмовляли про радіоактивний порошок, який люди використовують для захисту комунікацій, всипаючи його між ізоляцією й самим дротом. Тарган почав прислуховуватися й дізнався, що в місті є дивакуватий професор, який має багато такого порошку й шукає добровольців для досліджень, але, звісно, ніхто не зголошується на таке. Бо можна померти, так як дія порошку невідома.
Таргана розмова дуже зацікавила. Він згадав іншу розмову, яку люди вели на кухні, п’ючи якийсь гіркий напій, судячи з виразів обличчя. Вони розмовляли про мутації, які спричиняє радіація. Йому стало цікаво, чи можна за допомогою порошку перетворитися на людину через низку мутацій. Поки він обдумував можливості для трансформації, компанія з-за сусіднього столика пішла. Коли тарган помітив зникнення компанії, його охопив відчай. Втратити спробу дотягнутися до мрії, коли з’явилася така можливість, боляче. Це змусило мозок почати працювати на всі двісті відсотків. Якщо професор шукає добровольців, то десь має бути оголошення про це. Треба скупити всі місцеві газети й переглянути їх. Зазвичай тарган читав тільки труди тарганячих філософів, а газет цурався. Надто прісним здавалися йому статті, надто несмішними жарти. Але зараз вони можуть стати в нагоді. Тарган вскочив з фотеля й кинувся до найближчого газетного кіоска.
Газет було багато, і він витратив на пошуки об’яви весь залишок дня й усю ніч. І тільки в останній, вульгарно-примітивній газетці на останній сторінці тарган надибав шукане. «Професор такий-то шукає добровольців для експериментів з особливою речовиною. Адреса дослідницького центру - вулиця ХІІ Мандибульного з’їзду, будинок №3».
Дослідницьким центром була квартира професора. Знаходилась вона в найдальшому районі міста на самому краєчку. Тут селилися переважно наркомани, але професор не був одним з них. Інтелігент, яких ще пошукати. Огрядний, у чистому, хоч і старому медичному халаті. Наш герой приїхав до професора одразу, як знайшов оголошення. Йому було чхати на роботу, на дружину, яка не розуміла тарганів у голові свого колись коханого чоловіка. Лише мрія мала значення.
— Ви зможете зробити мене людиною, пане професоре? — одразу спитав наш герой.
— Не знаю, — чесно відповів той. — Ви перший піддослідний. Але все можливо, тим паче я знаю, де цього порошку багато. Отже, пропоную спробувати.
Потекли дні дослідів. Спочатку професор вивчив стан здоров’я піддослідного. Потім почав потроху годувати його радіоактивним порошком, паралельно записуючі всі зміни в організмі нашого героя. Перші два тижні нічого не відбувалося, і наш тарган засумнівався. Та прокинувшись на п’ятнадцятий день, він зрозумів, що став трошки більшим. Ліжко стало замалим. Професор був задоволений, піддослідний теж. Було збільшено добову порцію порошку. Наш герой підростав стрибкоподібно, раз на два тижні.
Коли тарган став розміром з пацюка, він задумався. Якщо він збільшиться до розміру людини, це нічого не змінить. Люди не приймуть гігантського таргана до себе, в кращому випадку розмістять його у дослідницькому центрі й закатують експериментами та дослідами. З такими думками прийшов відчай.
— Я задумався, нащо я погодився на експеримент? — спитав тарган професора.
— Ви хотіли стати людиною. Хіба ні?
— Але як? Я зрозумів, що стану гігантським тарганом. І це все. Але ж люди…
— Пластичний хірург! — перебиває професор ниття.
— Але ж… — починає казати тарган, і в його голові з’являється геніальний план.
У людському світі люблять гроші. Люди часто про них говорили. Їм вічно не вистачало грошей, вони жалілися одне одному. Тарган вирішив красти гроші, аби назбирати достатньо для оплати пластичного хірурга, який виправить тіло, перетворить на людське. Тепер він цілими днями нишпорив по людських оселях, офісах, банках і крав, крав, крав. За місяць тарган назбирав купу грошей.
Тепер він жив не в оселі професора, а у покинутому вологому підвалі поруч з містом. Там він вчився ходити на двох лапах і думав, як йому знайти такого пластичного хірурга, який візьметься за перетворення комахи на людину. Ідей не було. Тарган не знаходив собі місця. Він ходив колами, і з кожним новим колом на нього навалювалось усвідомлення, що він зробив помилку. Його нездорова мрія знищила минуле життя й не дала нового. Тарган відчув, що прорахувався. Він бісився, злився спочатку на себе. Потім усвідомив, що вина лежить на професорові. Саме він своїм потягом до експериментів спотворив нормальне тарганяче життя нашого героя. Мабуть, знав, такий-сякий, що не бути таргану людиною, але заради науки змовчав. Думка про професора-винуватця стала нав’язливою. Тож, коли вранці професор приповз перевірити свого піддослідного, той, замість привітання, розчавив його лапою.
Гігантський тарган підняв лапку й подивився на залишки професора.
— Я зненавидів таргана, — заговорив він сам до себе. — Ні, усіх тарганів. Бо вони винні в моєму становищі. Саме від них я дізнався про професора й став гігантом. Але, стоп! Я ненавиджу тарганів, отже став людиною. Я став людиною? Звісно, бо люди ненавидять хатніх надоїдливих комах, що без сорому повзають оселями. Мене зробила людиною не операція під ножем пластичного хірурга, а ненависть до свого колишнього племені. То, може, люди приймуть мене до себе за цією ознакою, за ненавистю до тарганів?
Він почав швидко носитися по підвалу. Остання думка не давала спокою. Вона вгризалася в мозок, переконувала в своїй правоті. Змітала всі сумніви, щодо виходу назовні, до людей, у такому тарганячому вигляді. Заколисувала нерішучість.
І тарган не встояв. Він кинувся до зачинених дверей підвалу. Могутнім поштовхом вибив їх, вилетів на вулицю. У місті був день. Перехожі, побачивши майже двометрову потвору в жаху розбігалися. Над вулицею лунали крики про допомогу. Тарган кричав.
— Стійте! Не бійтеся! Я людина! Я теж ненавиджу тарганів!
Люди не могли розібрати, що він шипить. Тарганяча мова зовсім не схожа на людську. А навіть якби розібрали, вигляд гігантського монстра все одно лякав. Швидко з’явилася поліція й почала стріляти в таргана. Той озирнувся, побачив хмарочос і рвонув до нього. Він швидко забрався на дах, звідки відкривався вид на величезне людське місто за яким вдалечині видно було зелені поля й ліси. Тарган зачаровано дивився навкруги. У повітрі почали сновигати кольорові гелікоптери різних телевізійних каналів. Незабаром до них доєдналися військові.
Тарган панічно роззирався. Його осяяла раптова думка – злетіти й спланувати у напрямку лісів. Заховатися за містом. Він розкрив свої крила й відштовхнувся від будівлі. Вітер вдарив у тарганяче обличчя. У цей момент бідолашна комаха, що заплуталася у своїх мріях, відчула щастя. Стан блаженства тривав декілька секунд. Потім щось боляче вдарило в бік. Тіло таргана розлетілося на шмаття.
«Усе ж таки дістали мене пантофлею», — спалахнула думка й моментально згасла разом зі свідомістю комахи.
