***
На гілці рукавиць

віконцем золотим

дитинство крижане

крізь шибку утікає:

твоя рука тепер

і твій наївний намір

фантомно обплели

свідомість молоду.

І гілка хідником

за приписом ром-кому,

де сльози і сюжет -

ознаки хріноти

жартує про життя

між прожилок води,

коли торує лід

дороги до дурдому.

Але твоя рука –

не засцяний хідник,

твоя рука – вікно

в бурлескний шал природи,

а діти, як Ісус,

вертаються щорік,

аби не надто ми

«із броду та й у води».

Ніколи пташеня,

що випало з гнізда,

не стане у дуплі

шукати ескалатор,

бо знає ліпше все

про нас природа-мати,

а людям в голові

сама лише бридня:

на гілці знов аби

віконцем золотим

дитинство крижане

крізь шибку цебеніло

у руки потайні,

поєднані невміло

В первинному теплі

коханням молодих.

 

лютий 2026 р.

 

***
А. Д.

 

Небом завихрені кучері:

Нитка твоя – дереза.

Зшите зі мною розлучення

Креше мені льодостав.

Ший – і на шиї тремтітиме

Заткана доля моя:

Ляже цілунок молитвою,

Ляжу потому і я.

Ти, пошрамована віршами,

Завше скресатимеш тут:

Римами латки я вишию,

Дурістю лід розіб’ю.

Пальцями шрами торкатиму –

Текстів гарячих сліди.

Криго моя незалатана,

Тихо водою зійди.

 

січень 2026

 

***
Глиця. І місяця кругла дійниця

Парне молоко по шляху срібляному

Чумацьким повозом везе у долоні,

Притрушені снігом і ніби завмерлі

В холодному плині зимових доріг.

Сниться, як хлопчик шукає мисливця

І глечик йому простягає гарячий,

А той не бере і тікає подалі,

Лишивши дитячу любов на поталу

Жорстокому лісу, що студить усе.

Холод – єдиний, хто поруч, неначе

Самотня межа малолітнього страху,

Роздертого вірою в силу любові.

І темінь сама, запорошена снігом,

Прикриє його, загорнувши у ніч.

Втеча - предтеча порізів і зріле

Уміння шукати себе у обличчях,

Що схожі на вираз сумного мисливця,

І дивлячись в очі, стискаючи глечик,

Уперто підносити їм молока.

 

грудень 2025 р.

 

***
А. Д.

 

Торкайся мене, як вулиць розбомблених фосфор,

Гори і петлюй – вгризайся у шкіру будівель.

Ти знаєш – між нами киснем роз’ятрений простір

І краплі років, що падають тихо з покрівель.

Торкайся мене - я стану хиткими містами,

Мостами любові між нами і тими, хто в пеклі;

І міни тепла розірвуть морози зі сталі,

Зоставивши нас на відстані снігу від неба.

Торкайся і стань – така нагорода горіння:

Розмитим теплом, розхристаним ходом до смерті -

Біліє любов, і фосфор, мов луски насіння,

Вкриває асфальт і міста важкі силуети.

 

січень 2026 р.

 

***
"Про що не можна говорити, про те слід мовчати"

Л. Вітґенштайн

 

Мовчи, як Вітґенштайн, питаючи про Бога,

Земля - це Третій рай і Райх і Рим, але

Лепече немовля, від мами колискову

Мотаючи на вус, який ще не росте.

Слова - це гра думок, це сенсу марґінеси,

Де ручка пише і хапає водночас.

Ходи зі мною в ліс - Руссо нам дасть по лезу

І Лету перейде душа одного з нас.

І я піду туди, де мова проростає

Лискучим ґроном муз у груди малюка,

Бо тільки крізь вуста до втраченого раю

Лежить нам шлях гіркий, як мамина сльоза.

 

грудень 2025 р.

 

***
Дозріває горіх,

Шелестить ластовинням Марія.

І у лоні дитя дивно схоже на батька росте.

Цілосвіт ожива у долонях її чудодійних,

І життя мимоволі впадає у лоно ясне.

Перехресні стежки, сани, Дуклі (чого б це їм бути?),

Віслюки й волохаті купці, що долають кордон.

Жінка коле горіх і жбурля шкаралущу в відро -

Їй би спати давно, тільки плаче дитя благопутне.

Переллються світи, переродяться вишні і бджоли,

А горіх дозріватиме, врісши у білий папір.

І один неземний незбагненно-зелений Антонич

Відлетить за межу, наче хрущ, усміхаючись їй.

 

вересень 2025 - січень 2026 рр.

 

***
Баннолиста падолистка

В павоті осінніх канн

Жовтим волосом узлісся

Криє, мов стежки туман.

Понад банями бездонно,

Кучерям віддавши чин,

Нечупаристі мадонни

Богородять димний клин.

І розхристані і босі,

Листопадоволісисті -

Це сухі безлисті коси

Перебомбленого міста.

Непросіяна облада -

Мжичка хмурить сизу сталь.

Спить забрьохана Еллада

На колінах у Христа.

 

11.09.2025

 

***
У вихрових випарах хлору,

Де тіл переплетена хіть,

Липку павутинку амору

Хирляво мережить блакить.

І вампа у ванні манірна,

Хоча й малолітя, але

Впускає блаватне проміння

У лоно своє золоте.

А бронзове сонце сміється

І пестить, і тче батоги -

Розхристаних опіків перстні,

Що тіло збавляють снаги.

Серпанком дев'ятого кола

Горить світанковий каскад,

І хтиве проміння додолу

Спадає на двері кімнат.

І хтось невблаганно розпусний,

Зборовши розхристану ніч,

У чорних заніжених згустках

Шука всеблагий паралі́ч.

 

Ахелой, серпень 2025 р.