Україна остаточно з глузду з’їхала, висуваючи одне літературне непорозуміння на премію Андерсена. Попустіться, йолопи а йолопеси. Йому і премії Лесі Українки забагато. А от премія Нестайка у сам раз – обоє, як мовиться, рябоє.

Нікчемність непорозуміння навіч бачиш, коли читаєш якісну прозу істинного лавреята Андерсенівської премії.

Наразі се роман ЛЕТЮЧИЙ КЛАС Еріха Кестнера 1933 року в українському перекладі Ігора Андрущенка.

Писано у стилі різдвяного оповідання, проте се набагто глибша річ – і, мабуть, вельми особистісна, зболена, винуртувана.

Наприпочатку автор кпить з діточих письмаків.

У романі дві лінії – вихователя і лікаря, що 20 літ тому училися тут, дружили (любили?) а потім утратилися один для одного. Некурець -- -- дивакуватий дядько, що живе у залізничному вагоні і заробляє чи не у гей-клубі чи у пияцькому притоні БІЛЯ ОСТАННЬОГО ПОРОГА («добродії одвідувачі хотіли танцювати») вечірнім а мо і нічним піаністом. Його друг Юстус – вихователь у патронаті. Діти їх знову мирять і призводять до геппі енду. «Над друзями мерехтіли зірки. Се були ті ж зірки, що і тоді»

Инша – діточа, про «неспокійних хлопчиків».

Уластиво, се  історія одного класу гімназистів, що живуть у патронаті.

Кожен має свій характер, бекґраунд, місце ув учнівському середовищі.

Джонні – покинута дитина, яким опікується капітан пароплава, на якому, уласне, хлопчика і покинули напризволяще. Отож тепер саме капітан – і є його сім’я. «хіба ж се не щастя переплисти малим великий океан?» Не завше так. «Джонні убирав місто чутливим оком».

«Улі сушив зуби од радости». А чого? А того, що серце у Матіаса потліло через його тарапати. Улі мав проблему нерішучости, і, аби її, рішучости, набути, кинувся з парасолькою униз. Зламав ногу, а міг би і убитися. Але страх свій подолав. І се страх не побутовий, а новозавітний. НЕ БІЙСЯ у Новому завіті повторюється 54 рази.

Матіас обіцяє своїм батькам НЕ ПЛАКАТИ, але сльози самі падуть з віч, бо у батьків – а у хлопчика і поготів – бракує коштів на дорогу додому і успак. І ось вихователь дарує йому сі кошти.

Катарсис передається читачеві, особливо якщо се і його життєвий досвід теж.

У романі чимало гумору, гамору, радости, смутку, повчальних сентенцій, художніх одкровень: «лише коли мужні наберуться мудрости, а мудрі – одваги…» , «дідьча мамо», «се ворожнеча між школами, а не між учнями», «потліти серцем», «виповнивши список», «ускочимо вище халяв», «наший малий».

Переклад добрий, хоча при перевиданні дещо мо і покращити: замість «назад» успак, замість «бабки» у значенні гроші – шойся українськіше, «стовпилися» теж жорсткий московизм, не нехтувати літерою ґ, принаймні у слові дриґати.

Специфіка роману Кестнера 1933 року така ж як і роману Юрія Шовкопляса ІНЖЕНЕРИ року 1930 – контекст построманної реальности упливає на наше сприйняття сюжету і героїв, ми можемо тільки уявити, що з ними було далі – герої Шовкопляса полягли у сталінській м’ясорубці 1937, а герої Кестнера – у м’ясорубці Гітлера.

Отож, читайте добрі романи – українські а ув українських перекладах.