Одного вечора у Наталине вікно залетів Бетмен. На його обличчі була дурнувата маска, а за спиною майорів плащ. Плащ був добряче забруднений плювками й пропалений недопалками, а збоку до нього прилип чийсь використаний презерватив. Так, не мед нині під вікнами літати…
Людина — Летюча Миша окинув жінку побіжним поглядом. Нічна сорочка, яка сповзає з плечей (якого біса Наталя носила її стільки років?), не привернула уваги непроханого гостя. Життя, як каже Наталин чоловік, життя… Бетмен почав монотонно описувати кола під люстрою. Він нагадував комаху, яка забуває про все, щойно бачить попереду яскраве світло.
Наталина рука інстинктивно потягнулася до мухобойки, але прибити його було б блюзнірством — усе-таки супергерой. Коло, ще коло… В очах мовчазного гостя відбивалися обличчя врятованих ним людей — вдячні й не дуже. От воно як: допомагаєш-допомагаєш, а потім так виснажуєшся від чужих проблем, як Наталя від домашніх клопотів, і готовий з горя й у кватирку на світло битися… Кватирка! Адже відчинена була тільки кватирка. Як же він проліз? Високий чоловік незграбно кружляв у центрі кімнати, ледь не зачіпаючи головою стелю.
Трясця! Чоловік же вдома! Що він скаже, якщо побачить у спальні стороннього в трико?
— Гол! — пролунав гучний крик із холу.
Ах так, він захоплений футбольним матчем. Отже, є час випровадити небажаного гостя. Але хто знає, як проганяють Бетменів?
— Киш, — невпевнено почала Наталія, — киш звідси!
Бетмен на секунду завис у повітрі, мовчки подивився на господиню дому й продовжив свій політ.
— Мовчиш, приблудний? Зрозуміло, як завжди в цьому домі, доведеться все вирішувати самій.
Викинути його назад через вікно здавалося найгуманнішим варіантом. Недарма ж вона з дитинства рятувала нещасних комашок саме так. Дванадцятий поверх… До землі не так уже й близько. А раптом не полетить? Кримінальний кодекс, стаття… Ні, їй не можна в тюрму, без неї її чоловік не зможе, з голоду помре.
— Ну що ж ви!.. І кому ти там пасував? Твою мать… — крики з холу не вщухали.
Треба вивести культурно, як людину, через двері. Але в такому вигляді… Наталя відкрила шафу. Якась футболка, старі спортивні штани чоловіка…
— Одягни це на себе.
Бетмен байдуже глянув на поношені речі.
— Одягайся, ми підемо на вулицю!
Літаючий гість покірно приземлився. Поношена футболка смішно стовбурчилася на його спині, прикриваючи клапті плаща, а залатані штани робили його схожим на місцевого п’яницю.
— Ну от, тепер усе, — жінка нервово поправила неслухняну бретельку сорочки на своєму плечі, — можна й надвір. Тільки ти це… Ну, маску зніми.
Бетмен відступив убік.
— Не бійся, в цьому одязі тебе все одно ніхто не впізнає.
Господиня обережно зняла потьмянілу маску. Обличчя, яке їй відкрилося, здалося підозріло знайомим. Гострі вилиці, цей ніс із горбинкою… Вона певно десь його бачила! Але часу на спогади не було. Наталя повільно відчинила двері спальні. Переодягнений гість йшов позаду, шаркаючи сповзаючими спортивними штанами.
Посеред холу перед телевізором сидів Наталин чоловік. Він дивився в екран з таким азартом, ніби в цю мить вирішувалася доля Всесвіту. Може, не зверне уваги? З кожним кроком вхідні двері наближалися. Не помічає. Крок. Ще крок…
— А це що за хахаль із тобою? — здивовано спитав футбольний уболівальник, раптом відірвавшись від телевізора.
— Це не хахаль. Це Бетмен, — голос Наташі звучав зовсім непереконливо.
— Бетмени в трико, а цей — у моїх штанях!
— Гол! — голос коментатора зірвався на крик.
— Гол! — закричав чоловік, знову повернувшись до екрана.
Банка пива, зачеплена його ліктем, полетіла під ноги втікачам.
— Біжімо! — несподівано вигукнув Бетмен і сам потяг жінку за руку до дверей.
Перестрибуючи через пінну калюжу на підлозі, вони швидко вибігли з квартири.
— У ліфт, — скомандувала Наталя.
— Тільки не в ліфт! — завив супергерой і потяг її вниз сходами.
Заговорив він, олюднився! Краще би взяв її на руки — і полетіли, а не спотикалися, задихаючись від бігу.
Третій, другий, перший… Бетмен різким ривком відчинив двері й стрімголов кинувся на вулицю. Ні «дякую» тобі, ні «прощавай», ні поцілунку на тлі «хепі-енду». Голлівуд клятий… А чого ти хотіла? Життя, як каже чоловік, життя…
Та до бісу всі ці пригоди! Наталя повільно попленталась до ліфта. Додому, до чоловіка й калюжі від пива на підлозі. Двері ліфта зачинилися з дивним шумом, світло згасло. Тільки цього їй бракувало!
— Випустіть мене звідси! Гей, хтось!
Гукати було безглуздо. Стоп… Тут десь має бути кнопка виклику ліфтерів. Наталя підвелася й почала гарячково обмацувати стіни. Нарешті її рука натрапила на шорстку пластину з ледь помітним кружечком. Жінка з силою натисла і відчула, як палець застряг у пропаленій хуліганами кнопці. З приладу долинуло гидке шипіння і непривітний жіночий голос:
— Слухаю.
Наталя насилу висмикнула палець і гарячково заговорила:
— Я в ліфті застрягла. Драгоманова, 4, другий під’їзд, приїжджайте швидше. Мене чоловік удома чекає…
— Усіх хтось чекає, — прошипіла невидима жінка, — а в нас черговий ліфтер утік.
— Та як це — утік? — занила Наталя.
- А от так і втік — через таких, як ви. Стількох людей врятував наш Сашко Ботман, а вдячності — нуль. Сьогодні вранці зник просто з офісу, чортзна-як. Через кватирку вилетів, чи що?
Пристрій зв’язку знову зашипів, і звук обірвався.
Ботман… Невдячні врятовані… Через кватирку… То ось де вона його бачила — місяць тому застрягла в ліфті, він її витяг… У Наталі опустилися руки. Неслухняні бретельки потягнули вниз полотно нічної сорочки, оголивши плечі й груди.
— Ах, так, — Наталин голос зазвучав неприродно хрипко, — тоді я сама себе врятую, недарма ж усе в домі на мені тримається!
Збожеволіла жінка з силою розсунула двері. Вибратися в утворену щілину було неможливо, але темний простір ліфта вмить освітився. Лампочка… у під’їзді горіла лампочка. Несподівано для самої себе Наталя втратила контроль. Її руки злетіли вгору, а ноги раптом відірвалися від підлоги. Жінка, що летіла в сповзаючій вниз нічній сорочці з оголеними грудьми, нагадувала знесилену Гарпію. Дивна сила проштовхнула її крізь зламані двері ліфта й змусила безмовно кружляти навколо миготливої лампочки. Коло, ще коло…
От і рятуй після цього супергероїв!
