Я бачу сріблясто-синє море. Кожного вечора я дивлюсь на нього з краю прірви. За годину до заходу сонця я виходжу з дому і йду полем з прекрасними червоними, синіми і фіолетовими квітами. А потім сіда на краєчок прірви  і дивлюсь, як золотаво-червоне сонце опускається у воду. І небо стає світло-блакитним. Потім ліловим. Коли з'являється перша зірка, я загадую бажання. З появою другої йду додому і лягаю спати. Мені сняться красиві сни. Завжди кольорові. Сняться леви, пустелі, океани, квіти, потяги. Потяги... Вони з'являються у моїх снах частіше за все. У своїх снах я завжди їду звідси кудись далеко. Або на північ з синьо-білими горами, або на південь до помаранчевих пустель, то на захід... Зараз я не можу поїхати нікуди сама. А з кимось не хочеться. Одній не можна. Поки що.

  Сьогодні вранці я прокинулась раніш, ніж зазвичай. Я бачила схід сонця. Є в цьому щось магічне, коли сіре монотонне поле поступово оживає. Як пробуджуються фарби, як сад навколо будинку стає різнокольоровим. І стежка із червоної цегли, і зелені дерева. И трояндова клумба, звісно. Мамина гордість. Там стільки троянд!.. Червоні, білі, чайні, жовті з червоною каймою, червоні з білим, рожеві, білі з легким блакитним відтінком. Дуже гарно. Щоб пройти до саду, необхідно пройти повз весь дім. Він у нас теж нічогенький. В моїй кімнаті лілові шпалери. Все в ліловим тонах. Люблю цей колір. А в залі і біля сходів на другий поверх шпалери кольору кави з молоком із золотавим орнаментом. Ще у залі стоїть камін. Тільки ми його ніколи не запалюємо. Мама проти. Каже, після того випадку їй страшно. Тому зараз це пносто елемент декору. Хоча як на мій погляд, дарма вона боїться. По-перше, пройшло сім років, по-друге, ніхто ж не постраждав.

 Я вже майже спустилась вниз, коли почула голоси з  кімнати з каміном. До нас часто приходять гості, але щоб так рано... Завмерла і дослухалась.

 - Я згідна на будь-яку суму. Ми з чоловіком накопичували гроші - це мамин голос. Цікаво, про що йде мова. Невже вони знову... - Хіба це життя? Їй лише 20 років!

Ага, так воно і є. Знову. Дурненька мама. Нічого ти не розумієш.

  - Вибачте мою цікавість, але як це сталось?

  - Сім років тому через цей камін в домі почалась пожежа. Чоловік був відсутній, а я не встигла вчасно винести доньку... Вона втратила свідомість і відтоді... Ніхто поки не зміг нічого зробити.

  - Он воно як. Коли я зможу її оглянути? Самі розумієте, необхідний повний медичний огляд.

  - Звісно, зараз я її покличу і познайомлю вас. Ми поїдемо, коли і куди ви скажете.

****        ****          ****        ****

 Я тихенько виходжу з дому. о за дурниці? Знов і знов. Біжу до моря - там я знайду, де сховатись. Їм набридне шукати, цей чолов'яга поїде і я повернусь додому

  - А це не ваша донька щойно вибігла з дому?

  - Так... Зараз я її поверну, почекайте трохи. Бачте, з нею тоді щось дивне сталось. За ці сім років вона так і не визнала свою сліпоту. Каже, що все бачить і дуже дратується, коли я хочу показати її лікарям.

 Я сіла на край прірви і подивилась на море. Сріблясто-синє із яскравими сонячними відблисками. Таке саме, як сім років тому.

                          03.08.2011. Київ Редакція і переклад автора    29.10.2025, Київ

        Анна Кроншевська. Народилась 19.04.1989 в Києві. 

   Писати почала у 16 років. Зараз займається вокалом і бере участь у всеукраїнських конкурсах.

 Виховує двох котів і мріє відвідати Ірландію. Вивчаю ірландську мову.

Має декілька друкованих прозових творів.