Сніги. Морози.

Парк. Гора.

Санкує в щасті дітвора.

Згадалося:

Трамплін. Гора.

Малий від страху завмира.

Спускалися з вершини вдвох.

Санки  - у друзки.

Серцю – ох!

Війна. Тривоги.

Смерті лик.

Син на нулі. Днів чорних лік.

Молитва. Церква.

 Телефон.

І днів без звісток марафон.

Спаси, Господь!

Храни , Господь!

Хоча б у сни мої приходь!

ПОРТАЛ В ДИТИНСТВО

Згадаєш – бабуня з товаром,

Удосвіта човном приставши

До берега, важко на кручу,

На плечах  той скарб підніма.

 Смородина, сливи, порічки

В корзинах важкезних мандрують

Нагору, до дач, до базару –

«То ж буде копійка жива!»

А ти  - уперше побачиш,

Як сонце грає у соснах,

На тих кучерявих вершинах

З захланністю злото хова.

Дочовгуєш до базару,

Бабуні піднісши корзини, –

Там темно і тихо – ще сонце

Блука в лабіринтах  гілля.

І ти, зачарована, вклякнеш,

Впиваючись співом пташини,

А далі,  - навспак, – слухать хвилю,

Що з берегом перемовля.

Коли тобі за колиску

 Слугує сіно із лугу,

Коли тебе опускають

В купелю деснянську , щодня,

А перші твої хороми –

намети на кручах пісчаних,

Де хвиля до берега котить

Стрімкої ракети сигнал,

Тоді ти навік в поєднанні

З рікою, що не відпускає,

Заходиш – немов   пірнаєш

 В чарівний дитинства портал

Квітневий сніг

Квітуча алича так відчайдушно пахне!

(П’янкий весни цілунок накрив пекельнй сніг).

Природа, очманівши від всих війни напастей,

Лиш крижані дарунки жбурляє всім до ніг.

Холодний вітер свище : «Забудь про усі весни,

Забудь тепло і сонце – сніги, сніги , сніги!..

 Забудь любов, замерзни! Війна – сніги на серці!

Замри, замерзни, щезни, та й , зрештою, - умри!»

Та запах аличевий, засніжений, щемливий,

 Амбасадор весняний кричить : «Життю vivat!

Його, як є, любіте, лід серця розтопіте,

 Волійте сіять квіти, а ворога вбивать».

                                Задивилося у воду небо,

                                У свічаді синяву купало,

                               Пильнувало ревно – Чи ж пасує? -

                              Хмарки, мов горошок гаптувало.

                              Біло  - білим по глибокій сині –

                              В річці відзеркалювала врода.

                              Де, коли, яка іщЕ нагода

                              Буде щастя свідчити, як нині?

 Мені вже давно ніщо не пишеться

Та й , що було – не варто уваги.

У когось пишеться – як дишеться

Моєму ж перу бракує наснаги.

Щоденні забіги з турботи у зайнятість,

В цейтнот, роботу, обов’язок, втому…

Діагностуєш душі  занедбаність,

Тоді вже несила всидіти вдома.

  Тоді вже SOS! кричиш до природи,

  Рятуй мистецтво!, зрештою, - вірші!

  Рятуй МузИко, тобі мої оди!

 Рятуй, допоки не стало гірше!

 Наповнить душу пташиним співом,

 Побачить Небо, відчути Бога,

 І відшукати нову Дорогу…

 Було б так добре, та – ба! – не пишеться!

 Очам не щемить від спогадів диму,

 Не проростає слова зерня, -

 ( Допоки шукала до нього риму,

Там , на плиті підгоріла пательня).

  Мені вже давно нічого не пишеться

 Овва! – Збрехала на рівному місці:

 Таки ж накрапала якусь  там дещицю

(Заміс на стресодріжджовому тісті).

                 Відомо, що всі ми граємо певні ролі.

                 Моя в тім провина? – для когось незнані де – які з них?

                 Питання в тому – наскільки  успішні ми є актори?

                 А чи  - наскільки в полОні  у ролей тих?

                 Багатовимірність це , чи життєва проза,

                 Що міцно в облозі тримає душі політ?

                  «Хочу, люблю» - ця душевна потреба поза

                 Вічно життєвим лайнОм – то і є гармонії світ?

                 Сродне життя , сродна праця, стосунки й подібне -

                 Це в ідеалі існує, чи може й на грішній землі?

                Григоріє Саввичу – Як  відсікати мені не потрібне

             І розпізнати – потрібне ,насправді, чи ні?

Мамо, пробач, що не сміла сказать -

Ні коли полюбила,

Ні про провину, таємне моє каяття,

Про божевілля від розпачу і від безсилля,

 Світло і щастя, що все ж дарувало життя.

 

 Я не зуміла сказати, а ти все ділилась

Власним життям і любов’ю – (не мріями снів).

Лиш дивувалась моїй неувазі до побуту,

Вічним витанням у хмарах ледачо спливаючих днів.

 

Не розуміла, корила, коли я зривалась,

Їдучи з дому, подалі  - у інші світи,

В інші чуття, в інші люди -

мені так здавалось -

Інше буття допоможе мені відійти

 

Від монотонно – безглуздо – буденного хаосу.

Ще -  намагання позбутись чуттів пустоти.

Може – уникнуть настирного вулиці галасу,

 Мозок

               і душу ,

                       і серце  своє

                                                     від іржі вберегти.

 

Мамо, пробач – не зуміла тобі пояснити,

Серце відкрити не сміла, а чИ не змогла.

І лиш тепер, як у вирій від нас полетіла,

Є розуміння – яка ж то можливість була!

                З надписів до фото

Ну хто сказав, що літо відспівало,

Що на порозі осінь шле сватів? -

Ці  айстри розкошують так зухвало

І кличуть до незвіданих світів!

      Павутиння бабиного літа

     Бісером тумани розшиває…

    Твоя доля – чаша ледь надпита

   (Терпкість трунку подих забиває)

                Пахуче мило – звісно, то не матіола!

               Та все ж, привіт бабуні з потойбіччя

               Я в нім вчуваю…

Хиткий місток  до острову кохання.

Хиткі чуття. Ще менші -  сподівання.

Колючий вітер – то бентежні поривання,

Чи відсторонене холодне споглядання?

             В недоброму гуморі

Заглянути в кафешне меню,

Щоб почуть поетичну фігню.

Лихо з розуму , крах гаманцю,

Як запав на кав’ярню оцю.

        О як же той  шкільний гадюшник

       Мені смердить!

      Гайнуть би на вишневу зустріч

      Хоча б на мить,

     Де щире слово ввічі скажуть,

Не з-за спини,

Де критикують креативно,

Господь храни!

                        Холод надиктовує бажання

                        Кутатись у кокон існування,

                        Де згасає прагнення до змін,

                        Не завважуєш пейзажів перемін.

                       Чиниш купу справ « на автоматі».

                       Хочеться єдиного – поспати.

                       Дощ періщить нудні SMS,

                       Навіваючи душі моїй  регрес.

Осіння соната.

ALLEGRO NON TROPPO

Сонце з вишнею віталось, заховавшись десь між листя.

А вона собі пишалась втаємничено від щастя,

Бо над ними лише небо, таке синє та безхмарне

Було свідком того щастя та безмежного кохання !

MODERATO ASSAI

Підсвічсене прожектором контрасту

Шаленство барв осінніх

Вражає знов, і знов

Щораз, немов би вперше!

Ще зеленішою здається хвоя,

Ще осяйнішим   - золото беріз,

Коли на сірому, гнітючому тлі неба

Раптово, швидкоплинно

Зблисне сонце!..

ADAGIO

Червоніє, жовтАвіє в кленах осінь,

А ті – ще вперто зелені й досі!

Та вітер -   холодом всЕ обгорта.

 Ще один рік. Спливають літа…

                          Подарований квиток.

"У природи небува негоди, будь - яка погода - благодать" - казав Ельдар Рязанов. Звісно, - є тільки відсутність в потрібний момент парасолі та дурна голова, що намагалась перехитрити ту саму природу, пішовши зарано з роботи ( аякже!, щоб встигнути відвідати виставку до дощу! )То й додому за парасолею не забігала, і погнала в Київ на вокзал на "Вау Юкреїн" з подарованим квитком в телефоні. От тут і почалось: «Вибачте, але наразі приймаємо лише іноземців, ми попереджали», бла, бла, бла. «Приходьте о 15.30» ( на годиннику 12 -та).Моніторю найближчі музеї- ВИСТАВКОВА ПАУЗА ! Іду до оранжереї ботсаду Фоміна. (пішки, ніхто не знає, що туди їде! Всі направляють в ботсад Гришка). Там -вхід з екскурсією лише в певні години. Найближча- о 14.00(на годиннику 13-та). Дощ потроху припускає. Іду в відкриту для громадськості частину саду, милуюсь краєвидами, пташками, насолоджуюсь тишею та спокоєм. Повертаюсь до оранжереї. Дощ припускає. Бажаючих, крім мене, нема. Вирішую іти, сплачуючи кругленьку суму за екскурсію (4 роки навчання в Глієра, 5 в Драгоманова, і жодного разу не навідалась сюди! - отже, тепер, або ніколи! І маленька надія сховатись від дощу, обсохнути). Якже, ширше відтягай кишеню! В оранжереї дах влаштований так, щоб рослини мали природнє зволоження, що Бог посилає з неба)). Під проливним дощем милувалась тропічними рослинами. Всіма цими  пальмами, фікусами, гранатами та орхідеями. (Екскурсовод співчутливо запрошувала приходити ще, обіцяла пропустити безкоштовно)). Під вже ливневими опадами, місячи ногами кашу з води та снігу ( агов!, смачну кутю на Різдво  згадала вдома, в теплі та затишку)), почимчикувала до вокзалу. Богу дяка, знайшла вільне місце, аби посидіти, обсохнути, чекаючи чарівного надпису в телефоні «15.30», і друкуючи цей допис. Цікаво, чи виставка буде варта всіх цих пригод? В будь - якому випадку, вихід з комфортної зони відбувся)).

P.S.Виставка таки виявилась WOW, хоча б за розмірами та технічними наворотами.Запали українські модерністи та пейзажні панорами, дерев’яні мережива Чернігівщини, високий рівень інтерактивності. Встигла висохнути , страшенно натомити ноги. Майже чотирьохгодинний калейдоскоп вражінь від всієї виставки потребує часу для осмислення.