«Вірш має взяти мене за горло» — за таким критерієм Степан Пенкалюк обирає поезію. Він мені дуже імпонує.

Прочитала «Осколки» Богдана-Любомира Притули й думала залишити враження між мною та автором, але ні. Не цього разу. Цього разу буде публічно.

Я дуже серджуся на людей, які робили художнє оформлення і впорядкування. Хто вирівнює поезію по центру, це ж боляче читати? Де в біса зміст, як мені знайти улюблені тексти, окрім як прогортати повторно усю збірку? Яку художню цінність має обкладинка? Це книжка, а не блокнот з мас-маркету. Чому не стилізувати одну з ілюстрацій Діани Рабійчук, не розумію? У чому ідея, Сергій Мартинюк, Петро Щербина, Олексій Приходько? Де єдність змісту і форми? Даруйте, це виглядає, як глум над тим, що всередині. Якщо осколки — це фрагменти убитої силабо-тоніки, чому їх так впевнено й безповоротно оминули? Глянцевий папір і друкарські помилки — пафос і зневага до читача з боку видавця. Можна за ці гроші коректору, будь ласка? І комусь взагалі спало на думку, що існує співзвучна за назвою збірка Інґі Ґерди «Уламки» 2024-го?

Я обурююся, бо кожна видана книжка формує ринок. У сучасної поезії й так мало шансів вийти у світ. Ймовірність бути обраною читачем з книжкової полиці й поготів. Що ж. Як говорив Олександр Ірванець: «Перша книжка — це завжди розчарування». Богдану снаги торувати свій шлях, а нам усім любові й відданості власній справі, щоб не робити абияк.

Тепер про вірші. Писати ємко — це не про кількість символів, це про концентрацію у них змісту:

«Із лона Слова вийшов»

«Де кожен друг — це мій фантомний біль»

«Поглянь: на плесі мертвий лебідь,

Під плесом — сірий лебідь — час»

«Веди нас, розуме безформний,

Збирай нас в ціле із частин»

«Я піною писав морям листи»

«Зацілую усе: душу, камінь, яблуню сіру у місті»

«Зеленолоза», «волого-гола»

«Моя любов — льодами вкрите море»

З поезією Богдана я познайомилася на «Першій каві» у «Купідоні». Попри розмаїття літературних заходів у Києві — це місце збору, яке певною мірою об'єднує усіх. І це вау. Не вау, коли говорять «не кличу його на інтерв'ю, бо він ще малий».

Поділяю погляди Романа Кухарука з приводу того, що у літературі немає віку, немає статі — є тільки література, або не література. Якщо бодай одна людина дочитала аж сюди, прошу, не лякайтеся. Це ще не гнів. Гнів був учора на «Вишневих зустрічах» щодо іншої збірки й залишиться у тісному колі.

Коли розбагатію, інвестуватиму у мистецтво й продюсуватиму поетів. Дай Боже, як Ірванець, їстиму їх на сніданок. А поки пішла «блукати згорілими луками, як останнє на планеті лоша».

Підсумую філософським трактатом:

«Немає форм у того, що прекрасне,

Бо форма — лиш обмеження краси».

«Лелій, мій друже, млій і умлівай».

Всі цитати автора взяті у лапки. Оскільки я претендую на наступні книжки, мій обов’язок дати зворотний зв’язок.

15.09.2025