Скажу як воно є, ніде по інших світах я не чув імені -- Гожик. А от в нашому краї, в рідних Сиворогах, жив собі один чоловік, якого усі звали Гожиком.
І була у нього дружина добра і весела, подружка моєї мами, цьотка Верка. В селі її звали ще якось навіть ніжніше, Верка Гоцьова.
Наша хата височіє над самим яром, а хата Гожика, в самій долині, там де зливаються до купки наші дві сріблясті річечки.
Мама з Веркою так файно дружила, що ніколи сама не йшла сапати
колгоспні бураки, а все вибігала росянистим ранком над Яр і докрикувалася до своєї подруги:
-- Веркааа!, То як ти там? Шось ти довго ниньки капаришся!
І вже знизу, з густих туманів, доносилося дзвінке Верчине
-- Гайда-гайда, я вже тьОпаю. Їдна нога тут -- друга там.
І цьотка Верка, з іскристими своїми вочима і з якимись рідкими зубами, все любила щось смішне впражити. А потому і сама вміла втроскотатися дрібним сміхом так, шр аж ну .
От, каже, бувало:
-- Ну, настілько вже нема того часу, шо в сраку нема коли почухатися!,-- і заливалася добрим сміхом.
І так вони собі гарно дружили, що коли не було сірників, а мама йно завИдить, що у Верки першої пішов з комінка димок, то мама бігла до неї в Яр з тяжкою чавунною праскою. Брала в ту праску кілька жаринок і бігом гнала вже догори, розмахуючи тою тягірою і вже тими жаринками мала змогу розпалити дрова і в своєму п'єцови.
А Гожика я ніколи і не бачив. Мені було рочків зо п'ять і тільки чув і знав, що є собі такий Гожик і всьо.
І от одного літнього ранку, я зачув між мамою і татом якусь не таку, якусь дивну балачку. Прийшов тато з косовиці, бо косив соковиту отаву, підняв на потилицю свою стареньку кепку тай каже мамі:
-- От таке, ся, зробило. Люди кажут, шо Гожик вмер!
-- Патку мій, -- сплеснула в долоні мама! -- На то се якої- такої!!!
-- І не вмер, а навіть ше гірше, -- продовжив тато,- Кажут, шо ніби його коні, тойво..., вбили.
Мама так і присіла в кріселко.
А потім я вже чув як мама говорила з сусідками, то ті казали, шо ніякі се не коні. А шо ніби хтось мав на Гожика якогось "зуба", і ввечері, як той, в дребезіну випивший, повертався на підводі додому з Горанів, а там дорога вниз крута... І шо ніби Гожика вкоконашили. А для виду йно перевернули догори цапки воза. І вже зрання люди знайшли його там з кіньми і під перевернутим возом, готовим.
Я тоді вперше зачув то дивне, хрипучо-рипуче і холодне слово "похорон".
Невідомо з якої причини, але мене малого, мама з татом, взяли на похорон Гожика.
Вузенькою стежечкою ми почимчикували вниз. І сего дня , добре знайомий мій Яр, зробився мені якийсь не такий. І корови ніби не так паслися, і качки на річечці не шолопалися в бережку, а лише купкою гойдалися на воді. І навіть великої отари колгоспних овець і тих десь не було видко. Я побачив на горбі йно одну вівцю, а так як вона була з великими рогами, то я так і сказав:
-- Мамо, тату, гляньте. На тім боці їден вІвец і дивиться прямо на нашу хату.
Старшим було ніби не до сміху, але мій "вІвец" їх таки трохи посмішив. І потім по життю, ще часто нагадували мені, як у мене з барана вдався натуральний вІвец.
Пройшовши попри хату Ганьки Ґендзелеїхи, ми наблизилися до дуже сумного того обістя.
Хата Гожика і цьотки Верки, була під самим бережком, гарно вибілена і вкрита бляхою.
Мене малого вразила картина, якої я ніколи не бачив.
На подвіру багацько людей. Всі дядьки в чистих костюмах, капелюхи чи кепки тримали в руках. Цьотки в чорних шалінках без френзлів. І головне, шо всі говорили пошепки, видно було, що усі чогось бояться .
Я не знав чого, але і сам почав боятися.
До хати не мож було зайти, там була тИжба народу. А на подвіру, на зеленій траві, на двох деревляних ковбиках була якась довга чорна кришка і зверху з хрестом.
З тихих балачок, шо гуділи між дядьками, я вперше почув тоді одне з найстрашніших слів у світі -- дубовина.
Воно навіть на звук якесь невимовно тверде, туге... Вже змалку зачулась мені в тому тяжкому слові якась невідворотність і, найголовніше, безвихідь.
Ніби аж дихати робилося тяжко.
І довкола все було ніби як завжди. І гарна хатина під бережком і розлога долина біля річечки, кріслаті верби і розприжені Гожикові коні , які мирно хапали мнясистими варґами в'ялу лівцерію з підводи і смачно румиґали... Але все було якесь змінене, переіначене.
А найдивнішими і тому знову лякливими стали якісь довгі палиці, на яких було щось. Їх тримали в руках дорослі дядьки. І я не міг знати що то, чи то якісь прапори, чи то, скатертини, а ще і з пов'язаними на них рушниками... Але ж ні, не скатертини, бо ж на одному, було зображення гарного лиця з великими і дуже печальними очима ... І головне на кожній палиці зверху знову по хрестику.
Я лише дуже згодом почув слово "хоругви".
Стоячи коло муру, я побачив, що з хати почали виходити люди, багато людей.
А потім винесли дубовину. І чи то вона була за глибокою, чи яка інша причина, але в ній я так і не побачив дядька Гожика. Коли я почув людські плачі і особливо тяжкий стогін цьотки Верки, мене ніби щось аж занудило.
Вклали дубовину на іншу підводу і вся дивна мені і незвична ватага людей рушила спершу долиною , а потому на горба , через все село і на цвинтар.
Тоді я вперше побачив чоловіка в довгому, жіночому платті і він ретельно махав якимось желізним стаканчиком на ланцюжках і звідти просочувався димок. І в цій атмосфері, той димок був не такий як наш димок, сільський , звичний і добрий, а димок ніби з іншого світу. Ніби і не їдючий , але все одно лякливий.
Ми з татом на цвинтар не йшли. Ми пройшли трошки на долину і спинилися біля Гожикових коней.
Я бачив як гнідий кінь стоячи рівно, підняв догори голову і в його великому оці відображалася вся та процесія. І з гордою осанкою і з блискучими своїми очима, обидва коні ніби хотіли сказати усім , "люди, ми не вбили Гожика, ми лише його коні".
Мені здавалося тоді, що я правильно почув, що саме хотіли сказати мудрі коні.
Та подія Гожикового похорону, вплинула на все моє життя.
Змалку почало пригнічувати усе церковне. І запах ладану, і хоругви, і зображення відрізаної людської голови на тарілці...
То я потім розумів, що маленькому совєтському хлопчику, усе то невірно було подано.
Але, припускаю, що невірно подається людям церковна суть і зараз.
Але малій дитині, закладений через церковну атрибутику страх, залишився назавжди.
Тож в церкві і нині маємо викривлене сприйняття.
Бо стверджується не буйство життя, а страх смерти.
Тож маленьким хлопчиком, враженим похороном Гожика, я на все життя отримав страх. Я найбільше почав боявся, похорону найдорожчої людини в світі, своєї мами.
І от що зі мною сталося!
Будучи змалку дитям хазяйновитим, поки батьки були на рабських колгоспних роботах, я завжди любив в хаті гарненько усе попрЕтати.
Постелі позастеляти, підлогу добре вимити, коло п'єцу вологим платочком натерти припічок. В сінях теж підлогу вимити...
А потім, впродовж життя , відбувалось зі мною моє ритуальне і найголовніше!!!
Коли я в сінях рівненько складав наше взуття, то саме мамині капчики я старався покласти так, щоб вони своїми носочками навіть не дивилися у бік цвинтара.
В моїй дитячій уяві було поняття того, що ніби мамині капчики мають очі і бачать.
Тож я носочками направляв їх убік магазину, клубу, куди завгодно... і ніяким чином не допускав, щоб навіть капчики найдорожчої людини, моєї матусі, ніколи-ніколи в житті, навіть не знали і ніколи щоб не бачили тої найстрашнішої і тої останньої в світі дороги.
14. 01. 2026.
поцуплено у мережі ФЕЙСБУК
