(твори з Кави)

НІЧОГО ДВІЧІ

(переклад Віслави Шимборської ‘‘Nic dwa razy”)

 

Аніщо не бува двічі

і не буде. Із причини

народилися невправні

і помремо без рутини.

 

Хоч би учнями були ми

найтупішими у долі,

жодної зими чи літа

нам не бути на повторі

 

Жоден день не буде схожим,

нема двох подібних ночей,

двох похо́жих поцілунків,

двох підхо́жихглядінь в очі.

 

Вчора, коли твоє і́м'я

хтось зронив при мені гучно

так було мені, як ніби

впала через вікна ружа.

 

А сьогодні, як ми разом,

До стіни я відвернулась.

Ружа? А яка то ружа?

Чи то квітка? Може камінь?

 

Чому ти, лиха годино,

наганяєш собі страху?

Є — минути отже мусиш,

А минеш — буде чарівно.

 

Усмішкові, обійняті

спробуємо шукать згоди,

хоч різнимося від себе,

Як дві краплі в чистих водах.

***
«заплати мені листями вишні» — стука минуле вікна

де замки піщані й мурахи за королів

«покажи в коробці хруща» — просить дівча сусіднє

дзвінкоголосою пташкою між вітрів

«будьмо як мавпи на яблуні» — звуть уже хлопчаки

цього літа прибувші з міст

«знову вибили всі картки» — скаржиться переможений

але в нього є тетріс, йому щастить

«перекинь по Bluetooth, бо не встигнемо до обіду» —

сниться кошмаром, лишається і не йде

«зіграймо у вибивного, годі читати вірші» —

хтось бере м'яч і зухвало по тобі б'є

 

подорожній давно не пірнав сюди, не ворушив

йому важко продовжити згадки прадавніх днів

проживати своє, віддирати чужі пласти

зберігати дива, коли літера «я» стає в горлі

не стати безхатьком, що нехтує словом «ми»

 

подорожній іде, йому потрібно йти

 

пам'ять хворіє на все, що виробляє досвід

дорослий створює світ, дитина його пізнає

 

(додатково для платформи)

***

вугілля і торф їсти натще[1]

так мовить терновий спогад —

болелюбов моєї м'якої 'ль'

у гнутих кутах світлин

 

болелюбов ловить з окропу сни

опарена об рядки дієслів на 'ть'—

недоконане їй завжди важча,

котиться-крутиться на язиці

по великих й малих вибоїнах

і кусає, аби не тремтів

 

вугілля і торф їсти натще —

слово сказало, що буде смачно

вибило зуби, помацало ребра

і з крику зірвалось на шепіт, 

як пішов сніг на сліди

 

болелюбові на шлунку голоднім

стираються запахи і світи

 

так цікаво, коли

у гнутих кутах так багато прямих чуттів,

що б'ють барабани травневим дощем навзрид

 

вугілля і торф — твій хрест

вугілля і торф — це ти

 

***

El otroladodelamoneda

 

Кожен плід — це сльоза,

Що дістала скорботи.

 

Сонце в зеніті —

сарана нищить поле,

що їй не належить.

 

На іншому боці монети —

шлях прокладає сховок,

поки домів не вернути.

 

Помаранчі в недузі лежать долілиць —

так в’їдаються кулі та нужа[2]

***

Brille

«Дивімось на світ, як малюнки північного сяйва —

де барви зникають в колисці

сутіні».

«Дивімось на світ, як іскри від полум’я ватри —

допоки самотність чуже серце

мучає».

 

«Дивімось на світ очима мудрих коханок —

бо на краю прірви доля гартує їм

плечі».

 

«Дивімось на світ очима дітей, бо врешті

слів безліч й дива

бувають».

 

«Дивімось на світ, допоки є очі і не прийшов світанок —

бо він зріже усі

троянди».

Так каже час, коли приходить у сад

позбирати зів’ялі пелюстки, і жовте листя,

і воду з фонтану[3]

***

якби я мала три ока, то бачила б геть усе

світло, що є моїм обереговим розписом на прийдешнє

щастя, що тріскає на зубах літньої жінки горіхом

горе, криваві сади якого квітнуть у наших будинках

тіні, що полишають гранітні відбитки спогадів

і погляд, що на тисячі хиб ладен в мені розтанути

 

якби я мала три вуха, то чула би геть усе

пісні, що ніколи не лунали за родинним столом

поради, що сипляться на підлогу проростаючим докором

глибину, що грається шепотом жовклого листя

і звук, що на тисячі ех пізнав легкість дотику

 

якби я мала три серця, то охопила би все

дружбу, рукопис якої потрібно знати напам'ять

любов, вчити мову якої не стане життя на потім

і смерть, яка забирає без дозволу найрідніше

 

як би я мала бодай щось окрім себе
але «якби» не існує