Ґанджі радянської дійсності

 

1.
 В'ються тютюном хрущовки.
 Дим. Бомжі на хіднику.
 Приміський рахат-лукум
 Липне до ловців махорки.
 Тільки попіл на долонях,
 Та й по тому рішенець:
 Хто є в житові ловець -
 Винен, попри слізну сповідь.
 І в дворах, де рипа тиша,
 Мов незмащений шарнір,
 Тліють згадки про Сибір
 На старих обличчях вишень.

 

2.

Віхтями нічні експреси
 Їдуть в дим з-під папірос.
 Мов нестиглий абрикос,
 Гіркне депресивна преса.
 І вагони-евдемони
 Змієм-гадом крізь дурман
 Проповзають до Едому
 За вервечками прочан.
 Й тільки машиніст-агностик,
 Випивши із ромом чай,
 Ловить погляд Ілліча
 Й пробива радянський простір.

 

3.

Краплі спирту в молоці:
 Скоро вже - казахський рай.
 У дзеркалах молочай
 Мов лекалом по руці.
 Лінія широт-довгот
 Сходить з рейок кривизни.
 Проспиртований сексот -
 Знак сухої борозни.
 Цей старечий ескепізм -
 Жест географів на зло
 Тим, хто відрами кумис
 Пив над атласним рядном.
 Але срібні краплі спирту,
 Злиті в суміш з молоком,
 Ліпші за якийсь ром-ком,
 Всюди визнаний по світу.

 

 

 

 

Болгарська візія

 

1.

У вихрових випарах хлору,
 Де тіл переплетена хіть,
 Липку павутинку амору
 Хирляво мережить блакить.
 І вампа у ванні манірна,
 Хоча й малолітя, але
 Впускає блаватне проміння
 У лоно своє золоте.
 А бронзове сонце сміється
 І пестить, і тче батоги -
 Розхристаних опіків перстні,
 Що тіло збавляють снаги.
 Серпанком дев'ятого кола
 Горить світанковий каскад,
 І хтиве проміння додолу
 Спадає на двері кімнат.
 І хтось невблаганно розпусний,
 Зборовши розхристану ніч,
 У чорних заніжених згустках
 Шука всеблагий паралі‌ч.

 

2.

Недуги провесінь крізь літо високосить,
 І оком косить звір на судний день.
 Ще крок - і юний ліс тремтливим зойком босим
 На гілку страху хрустом упаде.
 Ця нерішучість між гілля, мов сонні квіти, -
 Спадає вниз лелійним цвітом цнот
 Крізь павутинну піну хмари- Афродіти
 На згірклий від терпіння горизонт.
 І зблиск зелених лагідних очей тамує
 Невинну спрагу до чужих зірниць,
 Де волос-колос в'ється місячним ноктюрном,
 Як річища розбурханих бистриць.
 Зникає білий вірш, мов фальш за бризком арій:
 Хвороба, час і море - все одно...
 Я хочу владу цноти скинути, мов камінь,
 І в чистоті з тобою йти на дно.

 

 

 

 

 

 

Мовні спокуси

 

*

Наївна мово світлих передмість,
 Де ліс твій словом чеше сизу
 хвою
 Й безхатченки сухий тримають піст,
 Ти гнешся вниз, немов лоза за ґроном.
 І дивний смак запилених грибів
 Ще й досі не зника з думок наркоші,
 Немов смола з твоїх записників,
 Зображених на стовбуристих мощах.
 Усі святі пахких лексичних хащ,
 Тримають в німбах висохлу живицю,
 І архаїчний стоглагольний плач
 Спускається на їхні чахлі лиця,
 Неначе тінь на стиглий виноград
 В вечірній час серпневого тепла.
 Наївна мово, світла і жива,
 Не гнися вниз під звабою принад.

 

*

 

У теплі дні збирання винограду…

М. Рильський

 Драґлисті примхи дам із середмістя -
 Я все віддам за чар лестивих шкур,
 Але жага іде на перекур,
 Коли мейкап лишає їхні лиця.
 Це завше так: займеться неборак,
 А справа як доходить до гарячки,
 То біле тіло чорної дивачки
 Пекельна ситість поверне навспак.
 І думаєш: яку б знайти принаду,
 Щоб привернути фарт на бік краси?
 З-за лож звучать жіночі голоси:
 "Пали богів, світи очей лампади...".

 

 

 

 

Листи до королеви Анни

 

Пролог

Строфа пливе за рукавом,
 Француз стоїть із кавником,
 А ти у замку, у шафрані,
 На ґанку з повним келихом
 Смієшся, сповнена печалі.
 
 Я гляну повз - і жест француза,
 Середній палець від лакуза,
 Полине повз хвилясті строфи,
 Де замкова сумує муза -
 Чекає на листи з Голгофи.

 

Лист І

Арабески в'юнких волосин
 Понад кримським профілем степу.
 Королева іде на ви,
 І вгорі чуприниться небо.
 Полум'яні зі сходу вітри
 Пестять хмари димом пожарищ.
 Королева іде на ви
 І коханням її не спалиш.

 

Лист ІІ
 Дорога равликом на Люблін:
 Небритий я, автобус, ніч.
 Щетина - коле, сон - голубить,
 І снишся ти, немов раніш.
 Це точно ґанджі інстаграму,
 Що крізь роки у сам Париж
 Тобі, транзитна музо, Анно,
 Мій голуб-сон приносить вірш.

 

Лист ІІІ
 Анно, я грішний, і правда —
 Тіло — наруги печать.
 Тільки блакитну троянду
 Рвійно боронить рать.
 Місяць несе коромисло,
 Хлюпають пари зірок.
 Очі — блакитне намисто,
 Погляд — пелюсток полк.
 Понад французьку корону
 Випад моєї руки:
 Наче у вічності крону
 Гріх гаптує квітки.

 

Лист IV
 Це літо лілій, літо лілій,
 А ти — Ліліт, лелію я.
 І тіла біла лінія
 Любов'ю пахне рвійно.
 О, Анно! О Ліліт! Нетлінно!
 Це срібний сон, блаженний сон!
 І сниться листя, шепіт крон,
 І лист до тебе, Білопінна.

 

 

 

 

 

Мадонна ХХІ

 

*

Влий до вуст заповіт
 і зійди понад баром,
 Пречиста.
 Тепле пиво стоїть
 у ногах, мов рабська гладінь.
 Ти торкнешся чола
 і хмелітиме ніч благовістом,
 наче грішна донька
 в незворотний час перемін.
 Ти захочеш вина
 і згадаєш, що сину
 боліло...
 Витреш сльози і знов
 увіллєш до вуст заповіт.
 О Маріє свята!
 О мадонно Донбасу і Криму!
 Захмеліймо ще раз -
 Видно хрест на згарищі літ.

 

Потрет у портреті. Марія.
 Шия
 На шиї родимка
 Над нею ладанка
 Ave

 

 

 

Еманація тиші

 

***

За мить до зливи схлипує трава:

Зі спраглих стебел долу котять роси.

Ці світанково-первобутні сльози -

Предвісники вологого тепла.

І сухість ночі пахне сірим пилом,

А сонця схід - гарячим листям м'яти.

За мить до зливи хочеться мовчати

І різати повітря на частини.

Бо вдих - фрагмент твого серцебиття,

Це те, що розділяє мить і зливу.

Чому в міжчассі ми такі вразливі -

Це тільки краплі знають до пуття.

 

***
 Ясність голосу, чіткість звуку.

Простір тиші - наша акустика.

Там, де погляд падає згустками,

Слух - анамнез цілості духу.

Щось сколихує цю інертність,

Ми торкаємо струни вічності.

Звук  - останній знак однорідності

Спів - це перша ява безсмертя.

 

На відстані пташиного польоту

На відстані пташиного польоту

Зникають всі пропущені дзвінки.

Ти знову пропускаєш сторінки,

Де почерк схожий на колючки дроту.

І далечінь лякає післясмаком,

Мовчання має присмак гіркоти.

І слина схожа на потік води,

Забруднений безмовним аміаком.

 

Де тиші голос чується спроквола,

Там ти, мов птах на відстані крила,

До сонця линеш, прагнучи тепла,

І падаєш, обпалена і горда.

Коли вхідні обмотуються дротом

І я мовчу, а ти тихенько спиш,

Ця тиша краща від усіх тих тиш

На відстані пташиного польоту.

 

Ближче, ніж здається

Ніколи не вистачить,

Ніколи не буде вдосталь.

Твоя білокрила постать

Усе у мені вимовчить.

 

І буде у серці тиша -

Єдина в мені зостанеться.

І срібними диво-пальцями

Лелійно слова вколише.

 

У ніжну миттєвість сходу,

Пробудження сонця час,

Вони ще розкажуть про нас

Сонливим і тихим гомоном...

 

***

Час і тобі спочити, моя мовчазна розпусто,

Ці рими блакитним дзвоном ґвалтують тонку межу.

Між тим, що насправді тиша і тим, що на неї схоже,

Живе потаємна сила її німого плачу.

І тільки невинні трави за мить до рясної зливи

Спроможні торкнутись неба, важкого, як тисячі сліз.

І тільки, моя розпусто, твої прохолодні руки

Накриють кульбабу щастя під час весняного дощу...