Дивна весна видалася одного року. Великдень святкували у середині квітня. Вже і травень близенько, а надворі холодно. Так холодно, що ще і абрикоси у садках не цвіли,  а про вишні чи яблуні годі й казати. Холоди турбували та непокоїли всіх. Воно і зрозуміло: час городи саджати, я як?! Коли земля зовсім не відігрілася та безкінечно ллють холодні дощі і зривається сніг.

Хвилювалися всі, крім діда Левка, який кожному, хто питав про тепло, спокійно відказував: «Та буде вам тепло! Сонце давно піднялося та на літо повернуло. Радійте, що небо землю напуває, та короткому відпочинку. Встигнете з картоплею та розсадою!»

І як у воду глядів той Левко! Невдовзі дружно потеплішало і  майже одночасно все зацвіло: і абрикоси, і вишні, і яблуні-груші, і навіть сливи своїм ледь помітно зеленкуватим цвітом. Квітень став квітнем та таким справжнім, що все село біліло наче від снігу.

З того часу Левка у хаті майже і не було. Все порався на городі, у садку та з бджолами.  «Оце так дав Всевишній весну! Квітне все, навіть стара яблуня»,- радів дід, дивлячись на високе дерево, що росло у дальньому куті майже на межі з сусідом Петром.

Петро вже давно розводив полуницю на продаж, тому свій город інакше, як плантацією не називав, бо там нічого іншого крім рівних, «під мотузку», рядків полуниці і не було. Справи у сусіда йшли настільки добре, що він навіть і не думав економити на тому, щоб самому виростити картоплину, чи морквину-цибулину, помідор з огірком або часничину. «Та все можна купити. Велике товарне виробництво панує у світі, глибока спеціалізація та кооперація», - авторитетно пояснював «плантатор», а Левкові все пропонував садок поруч з межею викорчувати, бо йому полуницю затіняє, а натомість посадити клаптик полуниці. «Та я і розсаду тобі, Леве, дам таку як треба, що сам колись з Польщі виписував, і ягоди, якщо вони будуть тобі зайві, забиратиму. Мені все одно по покупцях розвозити, а тобі користь. Не те що від саду, який рік родить, а два байдикує!»

Втім, проти старої яблуні на межі Петро майже і не заперечував, бо і йому перепадало яблук та таких, які зараз чомусь ніде і не вирощують: червоних соковитих духмяних солодких з якимось гіркуватим прямо какаовим після смаком. У Левка навіть саджанці просили, тож старий час від часу викопував деревця, що проростали з падалишніх яблук, дорощував, прививав та віддавав охочім мати свою «какаову» яблуню.

«Ох, і нав’язалося ж на тобі яблук, - звертався до старої деревини Левко. – Як ти, рідненька, тільки їх всіх втримаєш? Хіба що дрібні будуть…» І дійсно, яблучка на дереві були дрібнуваті, втім, одне вдалося геть не схоже на своїх сестричок – бездоганної форми, помітно більше за інше і відразу не зелене, як всі, а трошки з золотим. І росло це Яблучко швидше за решту. Чому так сталося – невідомо, може через те, що квітка, з якої Яблучко зав’язалося, розпустилася трішки раніше, чи тому, що висіло воно на схід і першим зустрічало промені ранішнього сонця, а може тому, що Левко вдало обрізав молоду гілку.

Листя, гілки та сусідні яблука тільки про те і шепотіли, що Яблучко – найгарніше з усіх на дереві і раділи, пророкуючи, що восени саме його Левко віддасть онукові у школу на Свято квітів, де, як відомо, виставляються не лише троянди, айстри та жоржини, а й величезні гарбузи, повні виноградні грона, тонкошкірі горіхи та інші плоди нашої щедрої землі. 

На те свято Яблучку дуже хотілося потрапити. Воно про це мріяло і уявляло себе найкрасивішим та найсмачнішим серед інших учасників свята у якійсь плетеній корзинці,  у змайстрованому з фантазією ящичку чи на тарілці з витонченим візерунком. Та і взагалі, такі розмови Яблучку подобалися, тому воно завжди поспішало вмитися ранішньою росою, першим привітатися з сонцем, радіти кожному дню, бо саме від того, як яблуко радіє, залежить наскільки солодким воно виросте. Тож, кислиці – це ті плоди, які висіли на  гілках без жодної радості у серці. Я сам про це не знав, аж поки не довелося скуштувати у лісі солоденького яблучка з дички.

Втім, невдовзі, коли настало справжнє літо і від його палкої турботи все навколо швидко росло та входило у силу, на дереві стали помічати, що Яблучко якось змінилося: прокидається пізно, пропускає схід сонця, не вмивається, без посмішки вітається з оточуючим. Стали придивлятися і помітили, що затоваришувало Яблучко з Хробачком.

«Та не, розказуйте мені нічого. Я все сама знаю. З ким товаришувати, а кого уникати,- сердилося Яблучко. – То ви, зелені, заздрите,  що Хробачок, такий красивий та яскравий, обрав мене, а не когось іншого. Ви ж не знаєте, як ото приємно, коли він торкається своїми маленькими лапками. Він такий ніжний і чуттєвий. Справжній рожевий принц.»

«Та ти що, дурна?! – не втрималась товста Гілка, яка давно жила на світі і багато чого бачила. – Твій Хробак полазить-полоскоче, а там і почне тебе гризти. Аж до самісіньких кісточок.»

«Хто?! Мій Гроббі?  Та він ніколи мене не скривдить. Не вчинить нічого поганого, - заперечувало Яблучко. – Навпаки, він допоможе втілити мою заповітну мрію. Подивіться, які чудові повітряно прозорі загадкові візерунки залишає Гроббі на моїй ніжній шкірці. З таким боді-артом я стану найяскравішою  переможницею свята за всі часи його існування. Тупо порадійте за мене! Ааааа, не здатні! То просто  залиште у спокої. Мене все у житті влаштовує та подобається. І це головне.»

Гілка пробувала пояснити Яблучку, що хробак просто вишукає слабке місце де б вгризтися, а отой «арт» - сліди від його жахливої слини, якою він стікає, передчуваючи, як жертиме соковиту плоть, втім Яблучко було не переконати.

Через деякий час Гілка знову постукала до Яблучка: «А що то в тебе за така чорненька цяточка на бочку з’явилася? Це може бути небезпечно… До речі, твого хробака не видно. І це добре, що ти його позбулася.»

«Знову ви, тітонько, пхаєте носа у чужі справи. Ота цяточка – ознака вічного кохання від Гроббі. І з ним ми не розлучимось ніколи. Він завжди буде зі мною і од мене нікуди не піде. Гроббі тільки мій!» - не дуже шанобливо відгукнулося Яблучко.

«Та ти що, мала, впустила в себе Хробака?! Та він же ж зжере тебе з середині. Залишить пособі бридкі дірки, згризе насіннячко!» - не на жарт розхвилювалася Гілка.

«А мені байдуже. Головне, щоб бути з Гроббі. І навіщо, взагалі, мені те насіннячко?!» - парирувало слова Гілки Яблучко.

«Як навіщо?! – не заспокоювалася Гілка. – З насіння виростуть нові деревця, насінням можуть поласувати пташки.»

«Ой, тітонько, не смішіть мене. Якби з кожної насінини виростало дерево, то ніде було б вже впасти. І взагалі, ми з Гроббі прихильники трі-фрі способу життя. І так дерев забагато. Я сама чула, що сусід господареві казав. І взагалі, яка різниця, кому дістанеться зернятко, Любому Гроббі чи якійсь невідомій пташці?» – не очікуючи на відповідь, спитало Яблучко.

Гілка все одно відповіла: «Пташки – наші друзі! Вони допомагають берегти сад від шкідників, як твій Гроббі, а наші зернятка – підтримка птахам  голодної зими. І взагалі, що то за дурня «трі-фрі»? Ти може вже і прихильниця «шуге-фрі»? Увага, увага, перше у світі яблуко з ксилитом та карбамідом,  геть зовсім без цукру!» - передражнила Гілка.

«Так, годі мене вчити! На все добре, пані Гілко», - обірвало Яблучко.

«Ну, як знаєш, - останнє, що сказала Гілка. – Тільки не забувай, що яблука з гробаками втрачають сили та не втримуються на гілках, тож падають долі незрілими. А таких на Свято квітів не беруть.»

«Ой, налякали. А я і не боюсь цього!» - одказало Яблуко та одвернулося.

Невдовзі уночі був дощ та сильний вітер, який добряче потрусив гілки. Левко, збираючи попід деревами падалишні фрукти, знайшов на землі і Яблучко. «Шкода, що вітер збив таку красу! Ще б трошки повисіло, дозріло б і можна було б віддавати на Свято квітів. Хоча, воно, напевно, червиве, бо саме такі падають першими», - подумав досвідчений садівник.

* * *

Думаєте, Яблучко не потрапило на Свято врожаю?

А от і потрапило, бо Левко вичистив поїдене хробаком, порізав тоненькими скибочками та й висушив на сонці, а потім ще й потримав у гарячій печі.

Як же ж  на святі хвалили Левків узвар! Всі казали, що він чарівно смачний та такий, наче з какао.