Я публікую це на загал. Без перечитувань, без редакцій, а рівно так, як це почув телеграм в адіоповідомленнях. Рівно так, як преміум-тг його перетворив в текст. Рівно так, як його правопис відредагував чат ГПТ. Люблю рулетку, що поробиш.

Я зашторив вікна в найбільшій кімнаті. Вийшла величезна кунсткамера, куди не потрапляє навіть вечірнє світло. Ну, наскільки може бути величезним щось у двокімнатній хрущовці. І мені хотілося посаморефлексувати на папір своїм потоком свідомості.

Їхав у маршрутці додому, вздовж якихось озер, парків. Ну, яка вам, до пизди, різниця, де там я їхав, правильно? І вже тоді помітив, що мої думки, якщо їх записувати отак, будуть дуже рваними. Я згадав, що вони завжди доволі рвані. Я можу почати думати про одне, потім про інше. Мабуть, так було постійно. А може, тільки тоді, коли я п’яний. У будь-якому разі, я переконаний, що якщо я почну вживати сіль, то ніхто не помітить, що я почав торчати. Але сьогодні я не був солєвим наркоманом. Я пішов слідами батька. Я бухав. От і думай, гадай.

Ні, я не звинувачую батька, але, в принципі, він міг би докласти і більших зусиль, щоб я не опинився там, де опинився. Щоб я не сидів удома в заштореній кімнаті, що нагадує мені кунсткамеру. Але він вирішив, що треба брати на себе відповідальність. Він її взяв. Ну, «буває», - тепер думаю я. Не впорався. Я тяжко вдихаю. Віддихую і спочатку мислю «скрізь зуби» це слово - "буває". Але заспокоївшись, скажу його ніжно, по-домашньому, як домашнє насилля:

- Буває.

Я їхав з літературного заходу, де люди, якщо можна назвати їх людьми, читали один одному свої твори, а потім так само по колу пускали обговорення один одного, навіть трохи зачіпаючи творчість, якою сьогодні ділилися.

Зараз я сиджу і думаю, що кабаносів, мабуть, я купив мало. Або, можливо, треба від них відійти і поїсти чогось кращого. Але тоді мене відпустить алкоголь. Цього я точно не хочу. Бо тоді я не зможу написати той потік свідомості, що мене переслідує.

Ну так от, я вийшов із маршрутки на зупинку раніше, щоб піти посидіти в парку, а не за пляшкою портвейну, щоб догнатися. Я вирішив, що цей день я доживу без алкоголю і не піду по стопах батька. Я спустився сходами. Було людно. Поруч зі мною пройшли якісь три цигани з однією піксельною панамкою на трьох і двома торпедами півторалітрового пива. «Що ж, — подумав я, — пиво?»

Взагалі, поки я ще їхав у маршрутці, то планував купити пляшку горілки. Мрікував, що якщо вже братися, то остаточно: нажертися так, щоб ригати. Відповідальний підхід. Ригати бажано під себе, щоб довго було смердюче, гидко, противно і пиздець. Щоб я дуже довго прибирався, щоб довго сам себе за це сварив і більше не повертався до алкоголю десяток років, може два. Так я про це мріяв. Але, насправді, думав не про десятки років тверезості, а про те, щоб нажертися, забутися, можливо заснути… або не прокинутися. Що, в принципі, не так уже й погано.

Ну так от, я мав на мені купити горілку, десь літр. Можливо, 0,5 було б достатньо, бо я вже був трохи п’яний. Планував поставити пляшку перед монітором, відкрити сторінку видавництва, куди подав збірку віршів, і чекати посту з шорт-листом фіналістів. Побачити, що мене там немає — і напитися з горя. Або навпаки — побачити себе у списку й напитися від самозакоханості.

…Йшов я парком, і вільних лавок не було, а дві торпеди пива в руках у трьох циганів у піксельній панамі на трьох - були.

Вставив один .357 Magnum. Не дивлячись, прокрутив барабан і защовкнув. Взвів курок. Підніс ствол до скроні. Клац — пусто.

«Мабуть, доведеться все ж таки брати пиво», — подумав я. Ймовірно, це знак з небес. Дійшов до пивнухи, мені налилипівторашку світлого українського пива з назвою UkrainianLegend. Типу «Легенда». Вони мали на увазі «Легенда», але написали латинкою, щоб було модно.

…Під якимось деревом валявся бомж. Виглядав як Ісус. Курив цигарку. Я подумав, а чи не почати мені палити знову. Пів року тому кинув, але зараз — п’яний від вина, йду по пиво. Міг би замість цього взяти AquaBlueParliament, накуритися до нудоти, випити чаю й заснути, написавши графоманського вірша з рядками «Хоча б бичок палає. AquaBlueParliament» . Але натомість п’ю світлу фільтровану «українську легенду», розбавляючи на запис нефільтрованим базаром.

…В той день у ведучого літературного заходу був день народження. Ми гуртом спустилися до Зеленого театру, де культурно проводили час, розпиваючи домашні настоянки, горілку, вино «Вишневе щось там».

Прокручувати барабан знову я не став — довелося б діставати його з рами, тоді була б спокуса підглянути, де патрон. Не входило у плани.

Сидів, гортав меми у Фейсбуці. Хто б міг подумати, що вони там є. Пив пиво, їв хамон, доїдав чорний хліб. Треба піти ще налити. Приставив «Рюгер» до голови. Клац — пусто. Заїв хамончиком. Пішов на кухню. Мабуть, вирішить пост від видавництва, чи нап’юся я швидше, ніж у барабані закінчяться вільні комірки.

Страшно подумати, що вони комусь цікаві насправді. Може, це не шанувальники, а союзники у старовинній боротьбі мочі та калу. Проте я їх не звинувачую. Мені їх теж шкода. Вони такі старі, сьомий-восьмий десяток. Вони скоро всі помруть.

Цікаво, чи страшно їм думати, коли вони думають наодинці? Як часто вони мислять уголос, щоб не робити це про себе? Як часто вони шукають вуха, у які можна вилити щось, щоб заглушити в голові все, що не язик? Як просто вони відмовляються від тезе, яка може їх похитнути кудись.

Розкидаю мізками про те, що їм лишилося, може, вже й зовсім-зовсім мало. Можливо, їхнє життя було занадто просте. Можливо, вони не так часто стикалися зі смертю, як, може, хтось інший. Можливо, вони ніколи не відчували небезпеку, загрозу для власного життя. Можливо, тому вони кажуть, що не бояться смерті.

Можливо, в них ніколи не було такої ситуації, яка б на мить переконала їх, що вони не мали зараз бути живими. Можливо, вони ніколи в якийсь момент свого існування не змирялися з тим, що вже вмерли. І, можливо, вони ще жодного разу не жили далі після такого — коли абсолютно випадково вижили тоді, коли точно знали, що мали б померти. То може зробити з рюгера декілька дірок в їхніх стариканських, немічних тушках? Якщо вони помруть, то це милосердно з моєї сторони. Якщо виживуть – від цього виграє українська література. І не кажіть потім, що я не піклуюся про літературний процес. Тільки погляньте! Яких чудових учнів я привчу до страху жити без страху смерті! Які чудові твори вийдуть з-під їхніх безпітних, мерзляцьких пальців.

Цікаво, чому останнім часом деякі люди, думка яких мені була важлива, а також люди, думкою яких я взагалі ніколи не цікавився, виказували мені захоплення моїми творами. Я думав, вони дійсно хороші, а виявилося, що, можливо, хтось просто шукає собі союзників у черговій, нікому і нічому нахуй не потрібній літературній війні між митцями Києва, які так і не актуалізувалися за своє життя. І роблять вигляд, що вони андеграунд, що ніколи й не хотіли, і взагалі.

А потім не викладають свої найкращі твори у відкритий доступ, а ховають їх у стіл, бережуть для збірок, складають з них концептуальні альбоми, які відправляють на конкурси, трогають себе в непристойних місцях у надії, що їм відповість редактор: що це було класно, що це неперевершено, що їх видадуть, що їм надрукують стільки примірників, скільки вони ще не бачили. А головне — що їх усіх будуть пляскати по шиї, які вони хороші, гладитимуть по щоках, по лиці, по їхньому невинному лиці. І навіть не хуєм, що дуже і дуже дивно. І що дуже і дуже сумно. І не тільки мені. І не тільки їм.

І запросять у Верховну Раду з нагоди якоїсь там хуйні. І вони будуть стояти в орденах і медалях, по всіх кишенях розтовкнених.

На вулиці пішов дощ. Я пішов знову до холодильника, бо пиво закінчилося. Можливо, півторашки буде мало. Чомусь 4.8% легендарний український пивас не вставляє так сильно, як міг би. Не б’є в голову, як може вдарити .357-й Magnum. Хоча і «Магнум» сьогодні барахлить.

Все вирішить пост від видавництва. Що він скаже? Чи в мене буде робота? Чи я буду зайнятий виданням збірки?

Я вдягнув сорочку, щоб виглядати більш офіційно. Правда, сорочка з коротким рукавом. На ній візерунки гавайські. Я б сказав — коктейльні.

Пиво ризикує закінчитися швидше, ніж здоровий глузд у цього світу. Пиво ризикує закінчитися швидше, ніж моє терпіння.

Я захмелів, все ж таки. Пиво спрацювало — треба було просто швидше його пити. Час уже був пізній, я вже був п’яний. Постів на Фейсбуку не передбачалося. Я то хотів спати, то поглядав у темну сторону стола, але заспівав: «Ой-йой-йой, ай-яй-я, ай-яй-я, ой-йой-йо».

І я танцював. Танцював так, щоб це описував би захоплений від дива Лавкрафт. Танцював так, як від цього б хотів нажертися ефіромГантерТомпсон. Танцював так, як вірив в Україну Анатолій Щербатюк. Танцював так, як… як. І танцював так — у такт до пісень Лотреамона. І танцював всяк, і про всяк, і за всяк, і вообще.

Із залишками пивної торпеди в лівій руці, обнімаючи її ніжно за талію, я танцював, танцював, танцював. Переді мною було дзеркало, і я бачив, як сплітаються ніжно наші тіла. Наче б це описували молодий Тичина чи хто там.

Виглядав так, що якби я був альтушкою, то про мене б вірш був написаний Жаданом. Ох, як би про мене написав Жадан. Але ні — насправді я був пузатим, кривомордим, низькорослим чоловічком. І тому вже уявляю, який би був вірш про мене, наче про себе він писав, — від Іздрика.

Грала якась французька бардівська пісня з фальцетом. З фальшстартом я підспівував їй, і мені було погано, а на ранок мені буде соромно. І чомусь досі, досі я записую ці аудіоголосові, які скидаю штучному інтелекту, щоб він їх редагував. Чомусь я хочу поділитися цим катарсисом.

Це ж має бути він. Ні, тут може бути і антикатарсис. Тут взагалі може бути просто анти. Тут можуть бути анди, венеди, склавіни і решта ублюдків. Але ні, можливо, тут навіть передбачається катарсис. Принаймні я відчуваю катарсис. А ви відчуваєте?

Чомусь я хочу ним поділитися. Нащо я це роблю? Ну нахуя? Ну кому це потрібно? Адже по великому рахунку мене цікавить тільки мій власний катарсис. Мені хочеться, щоб добре було мені. І добре — це ось так.

Можливо, я нічого не розумію у вині, але я починаю розуміти свого батька.

Я порвав  зв’язки на ногах від танцю, впав у крісло і закричав від болю. Болю в грудях, що розпинав диханням. На жаль, я знаю, що розірвана до легень грудна клітина не врятує від цього.

Шалений танець, наче вжалений жалом. Було забагато шалу. Мені було трошки мляво за себе і всіх інших.

57 хвилин, щоб вирішити життя. 57 хвилин, щоб дограти цю гру. 57 хвилин, щоб усе змінити. 57 хвилин, щоб усе здійснити. 57 хвилин до півночі. 57 хвилин до кінця. 57 хвилин до нового початку. 57 хвилин терпіння.

І я плакав, я плакав, а текстоперекладач голосових у телеграмі зафіксував це як: «يبوىقفوةيبوىقفوة» — що арабською приблизно означає «Тату, ляпас, тату, ляпас» або в переносному значенні — «Батьку, удар» (переклад дослівний, сенс може бути випадковим спотворенням мови).

А пиво було вже на дні, абсолютно. Здається, ще один прокрут того самого альбому — і вже нічого не буде важливого. Лишиться тільки лягти спати. Так не хочеться, щоб пиво закінчувалося.

Я взяв револьвер, приклав до скроні. Клац! Цей теж був пустим. Лишилося до ранку не так уже й багато часу, а до півночі — 48 хвилин.

Якось раз мене запитали:

— А як це — вбивати людину?

Я побачив, що той, хто ставить запитання, стоїть біля пляшки з водою. Попросив його налити мені води, щоб промочити горло, яке в мене пересохло від його питання. Він думав, що я вийобуюсь. Можливо, так і було.

Він налив мені води, подав склянку. Я випив. А тоді спитав його, як йому було, коли він відкручував кришку з пляшки. Тому що по відчуттю це так само, як убити людину під час виконання бойового завдання.

Нехай зафіксує це відчуття в пам’яті.

Я пив, не курив, дивився на темну сторону стола. Я спітнів, коли танцював, сів. До біса зв’язки – це тимчасове. Я сидів, щоб мене краще взяло за горло це пиво. Воно закінчилося — його не було ні в стакані, ні в морозильці. Ой, чорт з ним.

Я схопив револьвер зі стола, націлив його у відображення. БАХ! Хвилина тиші дали мені зрозуміти, що я чую тільки свист у вухах. Шкода, це вже не та музика, але теж непогано. Я знаю, що абсолютно всім начхати на постріл. Ніхто навіть не думає робити вигляд громадянської доброчесності і сусідської добропорядності. Довелося заряджати новий патрон.

Лишилося останнє коло плейлиста, який я вже не чую. Пиво закінчилося. Треба було брати горілку або вино, щоб забутися раніше, ніж зможу про це подумати. І про багато що ще.

Хочеться пісяти. Зараз повернуся.

Мені було холодно, я відчув подих смерті на шиї. «Ну і чорт з цим подихом», — подумав я. Я почав застібувати сорочку, ґудзик за ґудзиком, повільно перебираючи пальцями, тому що був п’яний. Активно жестикулював перед телефоном, бо був п’яний і не міг адекватно висловлюватися. Я не міг бути впевненим, що те, що я скажу, те, що запишеться, те, що перекладетьсятелеграмом з голосового формату в текстовий, те, що буде скинуто в ChatGPT і ним відредаговано, матиме хоч якесь значення.

Чи можна написати щось краще, якщо щось подібне, майже ідентичне, вже було знято? Банальне питання. Бісить тупість, власне, і дзеркало, що стоїть навпроти крісла, в якому я сиджу й дивлюся. Тільки ні мені, ні дзеркалу від цього краще не стає. Лишається тільки гра. Десь на межі мовної гри пізнього Вітгенштейна та гри у контрольоване вживання наркотиків.

Я грався пальцями під музику. Вони переливалися від світла монітора у тіні навколо у дзеркалі. Я бачив, як вони зникають і з’являються, як перериваються. Я був захоплений тим, як вони перевиваються. І я хотів переливатися разом з ними або перерватися й дати місце комусь іншому, щоб він переливався мною — без будь-яких «замість», які б могли передбачати мене.

Треба було брати три пляшки, щоб напитися так сильно, щоб сильно напитися. Логічний закон, як-не-як.

Якось раз я почув діалог, у якому говорили про страждання митців. Адже багато митців — не професіонали. Вони не можуть уявити катарсис. Не можуть створити форму, яка призведе до катарсису того, хто слухає. Скоріше, вони можуть пережити катарсис, а потім спробувати його відтворити для інших. І от я слухав діалог про катарсис. І хтось тоді сказав:

— Зате він це все написав, і ми можемо це читати.

Або:

— Вона це все написала, і тепер ми можемо це читати.

Або:

— Якби він або вона це не написав або не написала, то ми б не могли цього читати зараз.

Я не пам’ятаю, як точно звучали ті слова, від яких пережив катарсис я, але приблизно. Тоді я подумав, а чи тепло кісткам Філіпа Діка, Лавкрафта, Кафки, По, чиє життя пройшло між бідністю, відчуженням і самотністю, щоб тепер їхні твори ставили на полиці між "mustread" і "класикою", продавали у глянцевих виданнях і цитували в соцмережах. Чи гріє їх те, що тепер вони є в програмі університетських курсів, що про них знімають фільми, а студенти сперечаються, чи були вони геніями чи просто вчасно померли. Чи відчувають вони той самий катарсис, якого не могли побачити в очах своїх сучасників, коли тепер їхні рядки перечитують тисячі людей, і кожен вдає, що розуміє.

Але твір все ще відокремлений від автора. Суки. Майте на увазі.

46 хвилин тому мало все змінитися. Але я перетягнув. Навіть це перетягнув.

А якби вони, ті, хто лизав мені тухес останні декілька тижнів, дізналися б, що я клав величезного болта на визнання, на те, щоб хтось моїм текстом досягнув катарсису. Якби вони всі знали, що мені похую на інших. Якби вони всі знали. Чи вважали б вони тоді, що мій вірш хороший? Або що мій інший вірш хороший? Чи похвалили б вони інший мій вірш, назвавши його хорошим? Чи вони б похвалили інше моє оповідання, назвавши його хорошим? Або мій есей, назвавши його хорошим?

Та ні, я теж хочу визнання. Теж хочу, щоб мене по обличчю попестили долонею, пальцями і вапше. І щоб вульва сіла мені на лице. Ну це вже якась жаданівська тема, особливо зі словом «лице». Як же часто він повторює це слово, слово «лице». ЧатГПТ називає це однозначно жаданівською прозою, тому що тут дуже часто повторюються слова, тим паче слово «лице». І я пишу все ще як Жадан, я все ще пишу слово «лице». І це означає тільки одне: я недалеко відійшов від отця.

Клац — «Рюгер». Він знову просто клацнув. Хтось мене береже, а мені немає більше що говорити. Я починаю тверезіти, а не збирався. Плейлист програє зайвий раз. Досить. Пусті комірки ставляться до мене зневажливо. Але необхідним стане кожне можливе, якщо знати, як його до цього підвести. Але чи захочу я?

Адже катарсис – це очищення від емоцій шляхом їх інтенсивного переживання під час сприйняття мистецького твору. Крім того, мистецький твір не є обов’язковим. Краса – в очах того, хто дивиться. Я – це вже побачив, а ви – яке мені до вас діло?