У княжому Київі  нема пам’ятників а меморіальних плит багатьом українським діячам – Петрові Стебницькому, Василеві Доманицькому, Олександеру Лотоцькому, Федору Матушевському, Василеві Степаненку, Іллі Шраґу, братам Шеметам (…)

Але є і плита, і пам’ятник Олександеру Вертинському.

Чому?

Бо московроті ґорода Кієва люблять го за го москворотість.

Олександер Балабко у своїй книзі про Вертинського намагається намацати український ґрунт під ногами, аби вирвати сього талановитого мистця з пазурів московитської імперії і повернути го доробок ув український контекст.

Чи варто се чинити?

Безпереч.

Його роман-есей ОЛЕКСАНДЕР ВЕРТИНСЬКИЙ НАЩАДОК ГОГОЛЯ-ЯНОВСЬКОГО, виданий БУКРЕКОМ 2017 року свідчить саме про се.

Розпочинає автор з київського дитинства Вертинського – з родоводу, вулиць, домів, гімназій, зачіпає краєм пера і Черкащину, звідки походить рід Вертинських і де теж проминало дитинство героя.

Автор майстерно користає з епістолярію та мемуаристики героя: «у вівтарі з’являлися у білих стихарях тонкі і стрункі хлопчики», «лежачи ночами на скрині у передпокоях», «весна ще тільки вистромляла ніс на вулицю. А ми уже у розкритих пальтах ішли їй назустріч. На Батиївих горах сніг ледь починав танути, і великі шматки його біліли у ярках, осклілі а брудні, мов шматки розбитого тареля, але проз весняне мариво уже пробивалися білі а сині голівки пролісків, леліли фіялки, вистромлювався ліліяковий сон з сірими пухнастими квітами. Трохи починала зеленіти жовта торішня трава. Ми розпалювали багаття, смажили на паличках старе українське сало, смалили до нудоти самокрутки, бігали навперейми, збираючи хмиз, і пили, пили, пили повітря. Українське повітря. Воістину – се були найщасливіші миті мого дитинства», «Сашко Войтиченко був гарним українцем з величезними чорними очима і пишними кучерями», «За  гірке твоє дитинство, багате  мріями а бідне дійсністю».

Солідаризуюся з автором щодо приміщення колишньої четвертої гімназії на Великій Васильківській, 96 – там мусить бути музей, а не школа СБУ, наступниці КҐБ УРСР.

Товариш Борис Путята.

Щиро дякую панові Балабку (як у кількох попередніх книгах – за незнані доти мені імена Ігора Маркевича, Адама Дідура, Йосипа Білинського, звичай Артуро Тосканіні пити студене молоко з румом -- практикую) за чудові рецепти варенухи а спотикача – практикую, бо до того знав тільки назви з творів української класики дев’ятнадцятого сторіччя.

Моцаки – значить моцні, міцні, сильні.

Машкуряґа.

Ельснер не міг бути дружкою на весіллі Ґумільов-Ахматова, хіба дружбою.

Болбочан у Харкові? Цікаво подивитися на легендарного буковинця-полковника очима Вертинського.

Далі – Константинополь, куди Вертинський дременув з білими на білу ж таки еміграцію.

У романі постає потужна постать маляра Олекси Грищенка, про якого на мій превеликий сором шанувальника а якого не якого а знавця українського малярства до прочиту роману Балабка анічогісінько не тямив. Дякую, пане Олександере, за просвіту.

Вельми цікавими є го нотатки про побит у Константинополі, смачні, аж захрумисті: «мули ходять колами із зав’язаними очима», «з відтінками туркусу», «гордовиті курди».

Згадує автор і про Роксолану, і про неудатного Юрася Хмельницького – а як же без них у Стамбулі?

Герострат спалив храм Артеміди ув Ефесі.

«Мир тобі. Я є світло сього миру» -- да певне ж світу.

Замість чоловік – московською чілавєк – варто уживати українське осіб, що позначає не тільки чоловіків, а і жінок, і дітей, і дідів-бабусь.

Життя Вертинського – готелі, кнайпи, ресторани, нічні клюби, касино.

Після Стамбулу – Париж.

«Юних геїв та їх супутників». Скоріше заможних геїв та їх юних супутників, бо геї ескорту –умілі коханці, але не завше геї – то їх зарібок тілом-красою.

Микола Ге (як і Похитонів, Редько, Бурлюк, Левицький, Боровиковський, Ріпин, Грабар, Крамський (…)) український духовний маляр.

Автор не дружить з літерою ґ і се подекуди прикро – Дяґілєв.

Ще імена – фільмар Віктор Туржанський, го дружина, акторка, донька брата-лікаря Миколи Лисенка Андрія – Наталя Лисенко.

Українство Шаляпіна ми бачили у романі про Крушельницьку – там се було одкровення. Тут – просто приємність.

І знову несподіване – не знане до того ім’я – рідного брата Івана Паторжинського Федора.

Забагато у романі зайвини – протистояння Махна а Петлюри, московитських нацистів, роману Маяковського а Татьяни Яковлєвой у Парижі, Пушкінофілії Вертинського (ся пушкінофілія як сифіліс роз’їдала і Лифаря).

Згадка про малого Орлика приємна.

Паризький Ілья Ерінбурґ: «Лєнін ніколи не дивився на жінок».

«заблукали до ЖОКЕЮ» -- да певнечки ж забрели, зайшли, завернули, заманівцювали…

«живіт як повне зібрання творів» -- Марк Шаґал про Аполлінера.

Архипенко, юначий гомосексуалізм Юсупова.

Після Парижа – Шанхай.

Після Шанхаю – Мацква.

Роман цікавий, але при перевиданні варто скоротити – позбутися переліченого нами баласту.

Ну і Вертинський – чудова поезія, неімовірні оповідання – пора вертати домів.