Ігор Стамбол коштом платника полатку видав півторатисячним накладом книзь (жанр визначити важко) ПІД ПРИЦІЛОМ ЧОРНОЇ СОТНІ замах на Бориса Грінченка.

Перший розділ свідчить про неабиякі здібнощі автора до екшену.

Але ґазетно-трафарентна переповіж відомих подій з’їдає художні вартощі твору.

ЗУСТРІЧ У ТИМЧАСОВІЙ СТОЛИЦІ – чудовий зразок високовартісного екшену а багатообіцяючої художньої зав’язки: на двірці Кам’янця здибаються двоє колишніх соратників – по Лубнах – Андрій Лівицький та Микола Сахаров. Лівицький – міністер УНР а пізніше голова УНР ув екзилі – торує шлях на Захід, а Сахаров прошкує до большевиків ув окупований Київ. Цікавим видається охоронець Лівицького з чорних гайдамаків (згадаймо вірш Сосюри КОМИСАР).

Смачно, вартісно, могутньо.

«З порога горілки за пазуху не ллємо».

«коли пани гуляються»

Забагато московизмів: тим самим, за бугром, підков, від віку, від чорнил, виляння, репетирував, наробити шороху, берез, локони.

Миколу Садовського автор чомуйся іменує Михайлом, хоча Михайло Садовський – відомий військовий діяч УНР.

«нелюби України» аж понадто ніжно. Тут доречним було би визначення україножери.

«клянуся єдиною парою волових чобіт».

«аполітичне модерне мистецтво», проти якого виступав Єфремов – Кобилянська, Коцюбинський – геть не було аполітичним, бо у ті часи кожен український твір літератури був політикою уже самим своїм фактом з’яви а побутування.

«дарма що його учні житимуть менше ніж книги», але ж вони житимуть у своїх учнях – у сьому безперервність нації, носіями цінностей якої вони є. Чітке а усеосяжне визначення нації дав Шевченко – ЄДНІСТЬ МЕРТВИХ ЖИВИХ А НЕНАРОЖДЕННИХ.

«подарунок од богів» -- та певне ж – для Грінченка, же у Бога вірував, ПОДАРУНОК ГОСПОДА. Тим більше, же він любив зустрічатися з потрібними людьми у тиші Володимирського собору.

Розділ про чорну сотню чи не найслабший у книжці – ворога змальовано понадто карикатурно. А ворог – судячи з образу Юдіна – був і хитрий, і підступний, і не дурний.

«різношерстого викрикування гімну» -- та запевне ж недоладного.

Чорносотенець, мабуть, євреїв у своїй промові таки називав жидами.

«топтався на уривках» -- точніше а вірогідніше на клаптях.

«аж до перших півнів чи поліційних свистків».

«таке саме» -- таке ж.

«Попрасувала сукню намоченими у вазі руками» -- та певне ж поправила сукню альбо пройшлася сукнею…

«розглядаючи сірі очі при світлі свічок».

Московитська традиція називати по батькові геть не пасує ні родині Грінченків, ані тим більше родинам галичан.

Називати героїню панею а потім панною якойся і геть нехарапутно.

Слід уникати геть непристойної авторської глухоти: їЇ БАТЬКА, їЇ Бажанню.

Прогоріти та збанкрутувати – масло масляне.

Слово пустий у значенні порожній чомусь тяжіє над автором протягом усього тексту: пустий шинок, пусті пляшки, пустий гаманець тощо. .

Щойно відкритої бочки – тут пасує щойно початої.

Дюжина – варто найти щойся  українськіше на позначення сего поняття.

Характеристика чоловічої краси Сахарова та «джокондівська посмішка» царя на патреті –  додають авторському баченню пікантної специфіки.

  Писання у Володимирському соборі – та певне ж розписи.

 Будівельники  барикад – смішно виглядає, адже барикади – річ стихійна і швидка.

 Вирощувати дітей – виховувати, ростити.

Кімнату не можна пожертвувати – її можна надати.

Термін ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО геть не пасує ні царській Московії, ні Київу під московитським чоботом.

«Се варто було перевірити на досвіді» -- та на практиці ж. Досвід похідне од практичного висліду, хіба ні?

Спонсував – тут варто ужити фондував, оплачував.

«словом і карбованцем».

«то уже годі коли і працювати».

«метушний».

Кохані – та певне ж закохані.

Не зважаючи на неохайність мови та неточність у висловах – се легко долається при перевиданні та якісному редакторові – книжка вартісна тим, що є чи не першою спробою сучасного українського автора повернути у культурний обіг у якости  героїв белетристики історичні імена Бориса, Марії а Анастасії  Грінченків, Андрія Лівицького, Володимира Шухевича, Федора Матушевського, Василя Степаненка, братів Шеметів. Було би добре – і  можеме  справедливо очікувати сього  од професійного історика – наприкінці книги короткі життєписи згадуваних у книзі імен. Се вивершить текст додатковими сенсами і розширить для читача простір тексту новими контекстами.

Окремо варто зауважити чудову незвично лапідарну графіку Ярини Каторож. Респект.