Якщо коротко, то все почалося із стихійної торгівлі. Я втомлений на роботі тільки вийшов з метро, щоб чапати додому, як мене гукнули старечім голосом:
- Молодий чоловіче, добирайте ягоди.
Я обернувся. Моя здогадка виправдалася повністю: до мене звертався літній чоловік, що сидів на якомусь стільці за імпровізованим прилавком, на якому лежав прозорий поліетиленовий пакет з вишнями.
Відмахнутися від пропозиції я не зміг, бо старий назвавши вишні «ягодами», наче сказав таємний пароль, відомий лише мені. Річ у тім, що у моєму місці української сили, степовому селі на Придніпров’ї, «вишня» казали на дерево, а на червоні кисло-солодкі плоди – тільки «ягоди».
У тому моєму дитячому словотлумаченні «Вишневі зустрічі» мали б значення посиденьок під вишнею з головним призом саджанцем або, як варіант - жмутом сушених гілочок з яких можна заварити червонуватий чай, бо гілочки – вишневі, а варення з ягід.
Тож я зачепився за слівце і спитав:
- По чьом?
Втім, спитав я якось автоматично, бо вишень не купував вже років десять.
- Добирай, синку, це все за 40 гривень! Після обіду збирав, не пошкодуєш. Вони з деревазірвані, а позавчора був дощик, тож ягоди ще і миті! Добирай.
- А що за сорт? – тоном знавця спитав я.
- Чорнокорка.
- Та щось для чорнокоркизадрібна, - продовжував я обговорення, хоча для себе вже вирішив, що ці вишні я куплю для підтримки ближнього, щоб дід не стояв тут, а швиденько пішов додому до своєї дружини, якщо ще жива.
- Та бачиш, синку, - дід ще не зрозумів, що клієнт вже його, тож почав виправдовуватися, - деревина стара, ще мій батько у міжгоспі саджанець брав, тож ягоди від віку дрібнішають. А ще я не можу зривати сильно зверху. По драбині лазити баба не пуськає, а знизу ягоди ще дрібніші. Але смачні! Бери, не пошкодуєш. Буде весело!
За радісною звісткою, що дід не вдовий, я не дуже звернув увагу на ту, обіцянку веселощів, а дарма.
Тож купив я ягоди, приніс додому та поклав у холодильник.
- А що то у нас за вишні на нижній поличці лежать? – суботнього ранку спитала дружина Валентина.
За її тоном було зрозуміло, що відповідь про «вишеньки на кампот» їй не сподобається, тим більш, що я тиждень забуваю купити цукор, то ж я сходу вигадав:
- Це я вишень купив. Завтра понесу на «Вишневі зустрічі». Пригощу поважне зібрання. А то літо минає, а у нас головного символу на столі жодного разу у свіжому вигляді не було. Все якісь свічки, медалі, статуетки… А уяви! Вишитий рушник, а на ньому у глиняній полив’яній тарілці – живий жар літа, вишні! Фантастика! Кадри для вічності, символ щастя!
- Тарілку з дому не дам. Ми з них борщ їмо. Бо я знаю вас. Ви її поб’єте. «На щастя» зрозуміло, - обірвала чудовий кадр мого уявного кіна дружина, - он візьмеш судочок новенький. Він добре зачиняється і не розіб’ється.
Я мовчки погодився.
У неділю намив вишень, а як стекла вода і ягідки підсохли, обережно зсипав у судочок, що виділили мені для творчих потреб.
На засідання я прийшов заздалегідь і сів навпроти Голови нашого зібрання. Це щоб поставити вишні у центр на рушник.
- А що це ти, пане прозаїку, не на своє звичайне місце вмостився. Зраджуєш своєму місцю в літературі? – запитав пан Голова.
- Та ось, задля символізму, - відповів я та виставив вишні на стіл, - пригощайтесь!
Вишні дійсно виглядали живо та яскраво, червоні на білому, вони одразу додали тепла та літнього контрасту.
Голова одразу сфотографував ті вишні з ріжних боків, щось занотував у щоденник, але пригощатися не став, мовляв йому братися за книжки, рукописи, малярство.
Почали збиратися учасники зустрічі і кожен хто заходив неодмінно казав:
- О, у нас вишні?!
На що я відповідав:
- Так літо ж! Пригощайтеся.
Втім всі чомусь соромилися та якось відмовлялися. Я не відставав сам почав «пригощатися» та складати кісточки у заздалегідь підготовлений пакетик.
- Ти ж диви, кісточки не викини у бібліотечний смітник!.. Бо їсти тут – сувора заборона. Ми навіть на Великдень пасок тут не їли, - попередив Голова. Та я і не збирався залишати сміття у бібліотеці, чи то я порядку не знаю?!
- Всі зібрані кісточки будуть посаджені. Завдяки нашому творчому зібранню виросте вишневий гай. Долучайтеся, - заохотив я спільноту куштувати вишеньки.
Першим кригу відстороненості зламав Художник, який першим взяв з контейнера. Я радо підтримав сей почин та обійшов всіх, пропонуючи пригоститися словами «Беремо, за вишневий гай, хрущам на гудіння!». Тим хто відмовлявся казав: «Друзів не примушують.» Щоб зняти надмірну серйозність з служників музам, я навіть повісив собі на ліве вухо пару вишеньок, з’єднаних зрослими плодоніжками. Вишневий ковток подіяв: поетки і поети, прозаїки, музикантки, а їх прийшло три, та малярі стали потроху пригощатися, тож на момент, коли пан Голова, розпочав зустріч половини вишень вже не було.
Голова надзвичайно тепло представив поєтку Ірину Жиленко, якій була присвячена Вишнева зустріч, додав, що їй мій вишневий флешмоб припав би до вподоби, зачитав декілька затишних віршів та передав слово Художнику.
Художник пояснив, що свою картину з літніми квітами він приніс на зустріч, бо після малярствонеобхідно віднести у якусь поважну галерею на виставку. Картина, а особливо розповідь про неї, як і де виникла ідея створення, так захопила слухачів, що вишні на мою радість швидко почали розходитись між людьми. А поки читали з томика Остапа Вишні, та ягоди взагалі доїли.
- Кислі. У мене вишні солодші, - сказала правду пані Музикантка, - треба на наступний раз принести та пригостити вас своїми.
Я не встиг нічим виправдатися, як пані Поетка зробила це за мене:
- Вишні, то ж не черешні, щоб бути солодкими. Хоча у старі часи була мода на сорти з пікантною вишневою гірчинкою. Може вам цього не стачило? А ці такі дрібненькі та соковиті, добре у вареники класти. Мені вишеньки сподобалися.
- Ну, варениками нас не частують, тому можемо скласти думку лише про те, що є, - резонно відповіла пані Музикантка.
Виникла пауза, яка закінчилась театрально, бо ще одна Поетка, одягнена у веселу помаранчеву легку літню сукню, відповіла:
- Чому ж не частують?! Ось! Я до бібліотеки заїхала до мами, а вона «зарядила» мене варениками.
На столі з’явилося два великих емальованих судочка з варениками з вишнями, притрушені цукровою пудрою:
- Пригощайтесь, будь ласка!Мамі буде приємно дізнатися, що її варениками смакувало таке поважне товариство. Тим більш, як скажу, що їв сам пан Голова, на ю-туб канал якого мама підписана. Беріть, беріть пальцями. Це ж з вишнями…
Голова хотів було відмовитись, але заради зростання авдиторії «Сугулаку» простягнув руку до «макітри».
Далі тексти читали, слухали та подовгу обговорювали з варениками. Ніхто не звертав увагу на сік, що весело бризкав, на плямки на одязі та липкі пальці, які ледь встигали витирати вологими серветками.
- Вареники-ліпеники. Святе діло ось, - неочікувано видав загадкову фразу сивочолий Автор, знаний на зустрічі тим, що однаково добре пише прозу, поезію та музику, дістав з сумки з-під столу та поставив на рушник велику пляшку. Пляшка була старорежимна, з прозорого скла, заткнута пластиковою пробкою та це замотана дротом, наче благородний ігристий напій з провінції Шампань. – Це моя вишнева наливка. Вас ніколи таким не частували. Витримка – три роки. Нектар богів. Прошу.
- Та ні, цього не можна у бібліотеці! – запротестував Голова.
- У якій бібліотеці? – відверто блазнював Автор. – У бібліотеці Остапа Вишні - вишні заборонені! Ми і Патрону краплинку налиємо! У мене стаканчики є.
Голова швидко не знайшов, що відповісти і навіть не встиг смикнитися до Автора, щоб допомогти сховати пляшку туди, звідки вона винирнула на Божий світ, як досвідчений виробник божественних нектарів хвацько зняв дріт та почав витягати пробку:
- Та ви тільки погляньте який колір! А як нектар дрижить у горличці пляшки. Та це ж течія оксамиту між пальців, граційний рух жіночих персів підчас ранкової пробіжки Мар’їнинським парком.
«Чому саме Мар’їнінським? – перше, що подумав я. – Невже у інших місцях Києва спортивні пані бігають інакше? Якесь перевантаження в цілому гарної метафори».
Втім, розвинути думку далі я не зміг, точніше не встиг, бо пляхан гаркнув. Гаркнув пробкою, спіненим червоним струменем та вишневими кісточками. Виявилося, що для нектару кисточки з вишень не видовбували.
Те що відбулося вразило надзвичайно. Зачепило кожного. Кожному учаснику Вишневої зустрічі божественного нектару дісталося пропорційно внеску у українське мистецтво. Заляпало всіх.
Але найбільший зиск з того, що трапилося, неочікувано мав Художник, бо у відгуку на його картину одна сувора та дуже авторитетна арт-критикеса так і написала: «Картина має тонкий ледь вловимий солодкий запах п’янкого літа. Сама була свідком, що волохата бджола, яка невідомо звідкіля взялася у залі галереї, всілася на картину і довго порхалася, наче збираючи мед з намальованих квітів. Божественна сила мистецтва».
