Я розповім вам правдиву історію однієї потвори, яка виглядала, як дерев’яна лялька. Я кажу про Піноккіо. Ви можете подумати, що вже знаєте про нього багато, але все, що написав Карло Колоді, не варте уваги. Я не знаю, навіть не можу припустити, чому він описав цього страшного дерев’яного демона, як гарного, але трохи заблудлого хлопчика, але я точно знаю, що майже все написане в тій книзі – неправда. Ось вам правда, слухайте і вжахайтесь.
******
— Піноккіо Джеппеттович, чи визнаєте ви себе винним у вбивстві? — голос судді гримів, як гонг долі.
— Ні, я ж не самостійна одиниця, я лялька, маріонетка в ловких руках ляльковода, — Піноккіо стояв і дивився в очі судді. А всі в залі дивилися на його ніс.
«Він каже правду, правду, — пронеслось по рядах,— бачите, ніс не росте».
— Я не відповідаю за більшість дій, що кою, розумієте?
Піноккіо сміливо дивився в очі судді й посміхався кутиками очей. Високий, незграбний, але милий, його тіло було ідеально відполірованою деревиною приємного каштанового кольору, здалеку здавалося, що він просто загорілий юнак.
— Може тоді розповісте вашу версію подій?
— Так, ваша честь, але почну я здалеку, щоб було зрозуміло все, — він зробив довгу паузу й обвів поглядом людей у залі. — Я не просив нікого виготовляти мене, бо життя — то нестерпний карнавал болю. В перший же день я втратив ноги. Ви, безперечно, бачите, що ноги в мене на місці, але це нові ноги, можна сказати – протези, а біль від палаючих ніг залишився в мені назавжди. Я розповідаю це вам, а сам відчуваю чад від моїх пломеніючих ніг. Я пам’ятаю, як задихався від курива моїх кінцівок, — дерев’яний юнак закрив очі й почав дихати, повільно, розмірено.
******
Бідні люди в залі, красномовність Піноккіо захмарила їх розум, на їх живих очах з’явилися сльози, вони забули, що він просто голем, який ожив через якусь незбагнену силу, що він не може відчувати запах, смак, що йому не треба дихати, що він просто імітує все це. Браво, юначе! То не люди, то Театр плаче за тобою. Але повернемося до зали суду, де Піноккіо, витримавши довгу паузу, поновив свою промову.
******
— Отже, тепер я живу з протезами, як ви зрозуміли…
— Підсудний, а хто вам їх зробив? — перебила його суддя.
Це питання трохи вибило Піноккіо, він не хотів розповідати про батька, бо могло вилізти ще щось про нього, наприклад, історія з «Абеткою». Щоб зібратися з думками, він почав хитати головою вгору-вниз, усім видом показуючи, що йому буде страшенно некомфортно казати про це.
— Батько, мені зробив їх батько, — чітко вимовляючи кожне слово, дерев’яний хлопець ніби намагався показати, наскільки ця людина була важливою для нього.
******
Ох і актор, він же ні у що не ставив свого батька. Так, саме батька, а не володаря ляльки, як можна було подумати, бо Джеппетто любив хлопчика, любив як батько, як біологічний тато. А от маленький паскудник відносився до нього погано, не цінував, ігнорував, ні в що не ставив. Повернімося до історії з «Абеткою», яку цей дурник продав, щоб піти до театру. «Абетку», яку його бідолашний батько купив, продавши свою чорну шкіряну «косуху», єдиний свій верхній одяг, за сто сольдо, Піноккіо продав за чотири. Всього чотири сольдо коштувало життя його батька Джеппетто, який підхопив нежить, що переросла у запалення легень. А бідних, як ви розумієте, у капіталістичному суспільстві лікують погано чи не лікують зовсім. Хоча, що їх там лікувати, нагодувати б нормально, то, може, організм і сам переможе хворобу. До чого це я? Помер Джеппетто, хай італійська земля буде йому пухом, а Свята Катерина Сієнська нехай молиться за нього там. Та теревені ці розвів я не для того, щоб просто описати фінальний акт самопожертви люблячого батька, ні, я хочу підняти питання, старе питання батьків та дітей. Дуже часто діти поводяться так, як Піноккіо, зневажають батьків, роблять те, що хочуть, не маючи ні досвіду, ні знань. Загалом, я не супроти сепарації, я тільки хочу, щоб це відокремлення батьків і дітей проходило м’яко, без психологічних травм дійових осіб обох ліній сімейного фронту. Ось яку мету я переслідую, зупиняючись докладно на цій проблемі. Правильній сепарації треба навчати в школі, та цього не викладають, тож у Піноккіо не було шансів зробити все правильно, навіть якщо б цей хлопчиська добіг до школи. Я вважаю, що шансів у нього не було навіть якщо б і викладали ці основи, бо коли у тебе в голові суцільна деревина, та ще й не цінних порід, коли ти просто дендро-мутант, мало що можна вкласти в таку макітру. Хоча його друзям і побратимам по банді ляльок це вдалося, я маю на увазі, вдалося вкласти. Який артист, як намастирився він промовляти прекрасні промови. Піноккіо промовляє їх так само прекрасно, як і вбиває. Заінтригував? Тоді повертаймося до судейської зали й слухаймо разом із суддею солодкі теревені Піноккіо.
******
— …мені зробив їх батько, але я погано його знав, бо рано пішов працювати. Тяжкі роки дитинства.
— І де ви працювали, підсудний? — запитала суддя, і голос її був м’яким і лагідним. Так, так, саме такого ефекту й прагнув Піноккіо. Ох, нічого ви не знаєте про цього розбійника, але час прийде, і всі маски будуть зірвані.
— Я працював у театрі разом з іншими акторами, ми грали вистави, отримували копійки і перебивалися з води на хліб.
******
Працювали вони, дали одну виставу, напилися, як чортяки, а уночі єдина твереза голова (я маю на увазі Піноккіо) підбила їх на злочин. Ці «актори» погорілого театру вдарили по голові бідного директора, вночі, коли він спав, пограбували його, забравши п’ять золотих монет, і, замітаючи сліди, підпалили театр. Бідний, бідний доктор лялькових наук, достославний Моджофоко, професор кафедри лялькознавства та маріонеточних наук, дуже шкода вас. Ви поплатилися за свою доброту та довіру, і мені реально вас жаль. Я знаю, що вас попереджали про небезпеку роботи з малолітніми злочинцями, вам казали, що комун — то скоріше винятки, ніж правило, але ваше добре серце, професоре, не приймало цієї правди життя. Мій брат теж загинув через свою доброзичливість, але я відомщу.
******
— Коли ми з моїми братіями та сестрами по нещастю вирвалися з палаючого театру, який загорівся через недбалість вічно п’яного лялькаря, ми перебралися жити до лісу, на шляху до якого ми познайомилися з кульгавою Лисицею та сліпим Котом, і яких ми взяли собі до товариства, щоб піклуватися про них. А самі ми почали давати гастролі по містах та селах і тоді зрозуміли, як же нікчемно мало платив нам театральний гнобитель.
******
Піклувалися — це саме те слово, еге ж. Насправді, ця банда акторів розорила табір бродяг-безхатьків, а Лисицю й Кота вони взяли собі на потіху. Ви не знаєте, що вони примушували робити цих бідолашних двох, які збочені фантазії змушували відтворяти за три скоринки хліба на двох. А гастролювали бандити теж славно: грабували тих, хто їхав лісом, нападали на банки та ломбарди в містах, на магазини та заправки в селах. Купили собі мотлох на колесах, і з нього зробили бойові колісниці. Ви спитаєте, а де ж була влада? Влада ніколи не стикалася з таким, наші землі до появи цих головорізів були абсолютно мирними. Знадобиться багато часу, щоб підготуватися ловити таких, щоб навчитися протистояти на рівних. Як же він опинився тут, у залі суду? Доречне запитання, але на нього я відповім згодом, майте терпець.
******
А Піноккіо продовжував свою брехливу промову:
— А потім, потім ми натрапили в лісі на дивну споруду — велику вежу, яка стояла посеред невеличкого кладовища. Мої друзі перелякалися, бо чули легенду, що в цьому лісі було поселення дивних людей, які приклонялися культу божества зі щупальцями на обличчі. Ми усі стояли й дивилися на вежу, аж зненацька з-за неї вийшли дві фігури в чорних балахонах. Вони завили, мої товариші побігли, а я залишився, бо зачепився протезом за корінь і распластався на землі. Тут мене й піймали ті двоє. Це були дивні істоти, вони не мали голів. Пізніше я дізнався, що ними керувала зла фея. Будь ласка, дозвольте мені не розповідати, що відбувалося зі мною в тій вежі, не згадувати ті ментальні та чаклунські тортури, яким я був підданий. Завершилось усе магічним ритуалом, який зробив з мене монстра — відтоді, коли я брешу, у мене росте ніс.
******
Ой-вей, от ми й дійшли до найбільшої містифікації цього сухопутного флібустьєра — носа, який росте від неправди. Піноккіо вигадав класну штуку. Я розповім, що там сталося. Але перед тим я покаюсь, я тільки зараз зрозумів, що дерев’яні мізки (чи що там в нього замість них) працюють у пекельного винахідника не на сто відсотків, а на всі двісті. Мабуть, якщо б ця дитина потрапила до школи, його б і навчили добру. Але це не факт, і нам треба повертатися до тієї загадкової трансформації Піноккіо. По правді сказати, це для всіх вона загадкова, але не для мене, бо я знаю, що він насправді зробив — він зробив накладний розкладний ніс. Думаю, вам цікаво, як хлопець ним користується, та ще й непомітно? Дуже просто. Серед його бандитів був престидижитатор, я навіть ім’я його дізнався, Деві Клапенфельд, і саме він навчив нашого «героя» багатьом трюкам, я тільки не рознюхав, хто йому зробив той фальшивий ніс (ну повинна ж залишитися хоч одна загадка в житті Піноккіо, щоб майбутнім дослідникам було, що шукати). Отже, Піноккіо розніс історію про магічний ритуал навколишніми поселеннями, пару раз зробив цей свій фокус з носом і, voila, тепер він може брехати, коли завгодно. Тепер-то вам зрозуміло, чому йому зараз вірять і суддя, і присяжні? Ах, да, забув сказати про тих двох у чорних мішках — то були Лисиця та Кіт, які втекли від бандитів і вирішили налякати їх, знаючи схильність останніх вірити казкам та легендам. Вони навіть намагалися його повісити, але, як і присутні в залі суду, забули, що їх кат — дерев’яний і йому не треба дихати. Я припускаюсь, що саме висячи в зашморгу Піноккіо і придумав собі носове алібі.
******
— …у мене росте ніс. Я потвора!
— Скажіть, — суддя перериває його, — а ви кохали когось у своєму житті?
Піноккіо дивиться в очі судді довго, дуже довго, потім киває і відповідає:
— Так. Вона була така…Така особлива, з блакитним волоссям, дивна й прекрасна. Я покохав її з першого погляду. Ми жили деякий час разом у злагоді та любові. А потім сталося лихо, вона загинула…, — він замовкає і робить дуже сумний вираз обличчя, — разом з моїми друзями й побратимами, нашим бродячим театром. У вогні. Тільки мені вдалося врятуватися. Мені здається, що вогонь — це моє прокляття, персональне пекло тут, на цій планеті, воно переслідує мене.
******
Він її покохав... Питання тільки, чим він її кохав? Він мутант, магічний безстатевий голем, він не має прутню. Я вам зараз розповім, як він її кохав, це була хвора любов, збочена. Дівчина з блакитним волоссям, вона приїхала в село біля лісу до своєї бабусі, а він її викрав і ґвалтував дерев’яним фалосом у вигляді своєї фігурки. Так продовжувалось місяці, аж доки його товаришам по банді не набридло, що він не хоче ділитися з ними її тілом. Якось вони напилися і троє залізли до кімнати, де Піноккіо тримав дівчину, і почали глумитися. Вона закричала, на цей крик примчав її ненормальний дерев’яний принц і перебив спочатку цю трійцю, потім і решту бандитів. А потім, коли він хотів забрати дівчину й піти з нею звідти, то побачив, що вона мертва. Тріска від його кулака, як куля увійшла спочатку в її око, а потім у мозок. Піноккіо вирішив кремувати і свою любов, і бувших товаришів, і все минуле життя, спаливши дім. Повністю. Він прослідкував, щоб згоріло все вщент, навіть його «магічний» ніс. Після цього взяв авто й поїхав у місто.
******
— Я приїхав у місто.
******
Усі, крім мене, завмерли в залі суду, переживаючи за «джентльмена вдачі». Браво, талановитий акторе, якби ж він продовжив свій шлях по творчій стезі, усі нагороди були б його. Але давайте дослухаємо його виступ, скоро буде розв’язка, на яку він не чекає.
******
— Знаєте, пане суддя, мабуть, в мене почалось запаморочення, щось сталося з головою. Мені несподівано захотілось жінку, я не знаю, чому, як я міг захотіти таке після втрати коханої, але признаюсь і розповідаю, як є, як було. Я зняв повію, жінку легкої поведінки, це так приголомшливо й несподівано, я розумію…
Піноккіо опустив голову на груди й почав робити вид, що плаче. Його плечі здригалися, він майстерно імітував плач розпачу. Сльози почали з’являтися в сидячих у залі суду — знали б вони, кого жаліють. Нічого, зараз дізнаються.
Піноккіо зробив вигляд, ніби утирає свої очі, підняв голову й сказав:
– Саме тоді й сталося це вбивство, — він запнувся, але швидко виправився — цей нещасний випадок. Коли ми зайшли до номеру, спершу повія, а за нею я, вона спитала, чи великий в мене, е, цей, орган для кохання, — Піноккіо знітився.
— Продовжуйте, продовжуйте, — суддя наказово махнула рукою.
— Отже вона спитала про орган, — він зробив паузу, а потім продовжив, придавши своєму голосу нотки розпачу. — Ну звідки я знав, що великий за моїми мірками — то малий за її. Магія вирішила, що я брешу, мій ніс виріс, і, встромившись їй у спину, пробив серце. Єдине, що мене тішить у цій ситуації, — це те, що смерть її була миттєвою. Вона не мучилась. Ось і все. Як ви можете побачити, я всього лише жертва магії, невідомої мені. Я лише лялька в її руках. У мене все.
Піноккіо сів. У залі запала тиша.
******
Так, де ж він? Уже час, аби ж не запізнився, аби ж його нічого не затримало. Двері, я дивлюся на двері й нервово чекаю. Як ви вже зрозуміли, я сиджу в залі суду, як звичайний громадянин. Хто я? Дізнаєтесь пізніше, бо двері відчиняються нарешті, і до суду заходить мій посланець. Він каже:
— Пане суддя, у мене для вас важливий пакет, він стосується тієї справи, яку ви зараз розглядаєте.
Суддя киває і простягає руку. Посланець кидає погляд на Піноккіо, посміхається й, зробивши декілька кроків, віддає пакет. Підходить секретар суду, розкриває його канцелярським ножем і віддає два менші незапечатані пакунки, які витягає зсередини. На одному з них стоїть «1», на другому «2». Суддя розкриває перший — там маленька записка з однією фразою «Подивіться прямо в залі, потім відкрийте другий пакет» і медіа-носій. Суддя крутить носій у руках, роздумуючи, потім жестом підзиває секретаря й віддає носій. Той відкриває шафу, вставляє його у проектор, запускає його й жестом приглушує світло. Усі дивляться на стіну, куди транслюється зображення.
Це запис з камери в кімнаті повії. Так, встановлення там камери поза законом, так, те, що я дістав той запис, теж не законно, але повірте, інколи все ж добре, що не всі живуть за правилами. Повертаймося до запису — ми бачимо повію, що заходить першою, бачимо Піноккіо, який іде за нею, от він витягує ніж, б’є жінку зі спини, прокручує ножа, потім витягає його, мастить собі ніс кров’ю, вибігає. Ось запис з камери у коридорі — Піноккіо викинув ніж через вікно в канал і побіг за допомогою. Мабуть, виникло питання — чому мафіозі, що тримають бордель, не надали відеозапис правосуддю? Вони ж точно його передивились. Я відповім вам — смерть однієї повії ніщо порівняно з втратою бізнесу або втратою великої суми грошей, які прийдеться віддати у вигляді хабаря, щоб на ці приховані камери закрили очі. Чому змінили своє ставлення? Бо сваритися з магами та феями набагато дорожче, ніж вирішувати питання з наглядовими органами.
О, у залі запанувала тиша, усі шоковані побаченим. Ніхто не розуміє, як так, чому ніс не росте в Піноккіо від брехні. Ніхто не розуміє, нащо він таке зробив. Я думаю, він хотів отримати алібі у вигляді умовного строку за вбивство по необережності, що дало б йому індульгенцію на всі інші давнішні злочини, можна б було починати своє, не сумніваюсь, що злочинне, але життя з чистого (майже) листа. А тепер цьому кінець. Ви подивіться на нього, такого впевненого ще п’ять хвилин потому, а тепер — плечі змарніли, голова донизу.
Ну що, пане суддя, треба відчиняти другий пакунок. Вона бере його в руку і виймає амулет від злих духів та лист. У листі написано:
«До уваги поважного суду.
Ми, Рада магів та фей Ітулійської держави, закликаємо Вас засудити те зло, що сидить зараз у залі суду в якості підсудного, засудити Маїсова Піноккіо Джеппеттовича. Він є големом, в якого вселилася надзвичайно потужна зла магічна сила.
Ми вимагаємо його засудження до страти, доки не пізно, доки ця сила не розвернулася на повну потужність. Для знешкодження та повного знищення цієї сили підсудного треба спалити.
Голова Ради магів та фей Ітулійської держави
Магістр усіх стихій
ФуокоАльберо
p.s.: амулет захистить Вас від впливу злих чар під час прийняття рішення»
******
Суддя відкладає лист, дивиться уважно на Піноккіо й починає казати:
— Ваше останнє слово, підсудний.
Піноккіо встає, дивиться уважно на суддю. У його очах можна побачити вогник, що розпалюється все сильніше й сильніше, і не зрозуміло, чи то зло, яке вселилося в цей шматок деревини, набирає силу, чи то ми бачимо майбутнє, те вогнище, на якому спалять Піноккіо. А його спалять, точно спалять, ніхто не піде проти Ради, і злодій це знає. Дякую тобі, Фуоко, за листа.
— Ідіть ви в дупу, — він обводить поглядом увесь зал. — Усі.
Піноккіо сідає. Суддя сидить, червона від обурення, мов бурячина:
— Усі ви бачили, що зробив злодій, а тепер я скажу, що за лист був у другому пакунку. Це звернення Ради магів і фей до суду з проханням випалити зло, яке прийшло до нас. Маючи сукупність фактів і даних, а також приймаючи до уваги брехню, яку сказав підсудний, я приговорюю його до публічного аутодафе без права на апеляцію чи помилування. Назначаю страту злочинця на сьогодні на 17.00. Вам зрозумілий вирок, підсудний?
Піноккіо сидить мовчки, він прораховує шанси вирватися з пастки. Не зараз, металева решітка сильніша за дерево у швидкому протистоянні, пізніше, коли поведуть на кострище. Іде час, Піноккіо ніхто не виводить з клітки зали суду, вже вийшли всі присутні, окрім охоронців. І я вийшов, чекаю біля входу. Думаю, зараз під’їдуть піромани, люди з вогнеметами, і тоді, під їх конвоєм, розбійника поведуть одразу на вогнище.
Натовп зівак, сотні людей прийшли подивитися на страту. Усі стоять, перешіптуються, топчуться та гойдаються. Чекають на шоу. Я стою осторонь, мені байдуже, розуміють вони чи ні, яку перемогу ми здобули задля них.
Ведуть Піноккіо, він закований у ланцюги, голова опущена на груди, позаду йдуть два піромана, вогнемети в робочому стані й направлені на бандита. Це його останні кроки, щонайменше я на це сподіваюсь.
Зараз йому дадуть змогу сказати останнє слово. Цікаво, що він скаже. Я дивлюсь на натовп і бачу декілька магів. Дивно, невже вони реально думають, що це якась зла сила поселилася в Піноккіо.
Піноккіо приковують до стовпа в центрі кострища. Головний виконавець зачитує вирок.
— Ваше останнє слово перед стратою, — його голос зовсім беземоційний, професіонал, що тут можна сказати.
Піноккіо підіймає голову й дивиться на натовп:
— Що, дурні, прийшли подивитися на вогонь? Палай, палай ясно, аби не згасло, — його очі палають вогнем, — мені…, — Піноккіо запинається, очі темніють, посмішка з’являється на його обличчі, — …шкода. Мені шкода, що я заподіяв стільки лиха. Я брехав на суді, але все ж таки одну правду я сказав — я був лише лялькою у руках ляльковода. Лиха ворожа сила керувала мною, а нині вона сховалася десь всередині, вона ще має надію врятуватися. І для того, щоб цього не сталося, я прошу, ні, вимагаю відійти ще на пару метрів від мене. І тоді я, той, хто все життя жив лялькою-маріонеткою, помру щасливим. Я помру людиною. Підпалюйте, друзі.
******
От і все, час відкрити своє обличчя, я — цвіркун. Я брат того цвіркуна, якого вбив Піноккіо. Мабуть, це єдиний факт, який чесно відобразив у своїй книзі Карло Колоді. Стоп, виходить, Фуоко знав, що щось потойбічне дійсно було в цьому дерев’яному хлопці, і тому він згодився написати листа до суду, а мені він нічого не сказав, бо думав, що я це знаю? Але це вже неважливо, головне, помста здійснилася, а зло знешкоджене. Та щось на душі не дуже радісно, радше сумно. Я знаю, що не можна приготувати яєчну, не розбивши яєць. Але так інколи жалко тих яєць.
