***
Не той поет, хто пише вірші,
А той поет, що любить вірла
За непокору й мрію в лет.
Хто вірл душею - той поет.
***
Небо хмарами заволочене
А мені то усе дарма.
Як не як, а все таки хочеться,
Щоб зима вступила в права.
То не туга прийшлих мінорів,
В жилах снігу своє життя.
Це ж у небі зовсім прозорі
Білі лебеді ген летять.
Вщерть засмучені ностальгією
Повертаються в рідний круг.
Це ж високо, десь поміж мріями
Ронять лебеді білий пух.
***
За кожним обертом ключа
Нові пізнання і незнання.
І знов не в силі помічать
Очей дзвінкових світлий натяк.
Ламати леза і ключі,
Буть в хаотичності наївним
Своїх помилок не лічить
А до чужих буть твердо-гнівними.
За кожним обертом замка
Дививтися, як плачуть руки
Як щось омріяне зника
І не могти спинити руху.
Хотіть дібрать до тих замків
Розрив-трави чи слів містичних,
Хотіти буть! Та чи зумів
Хоча б двом душам щастя зичить.
***
Голуби облутані в прозу
Як концтабір в колючий дріт.
Голуби залетять з морозу
Свої крильця в теплі зігріть
Голуби до людей летіли,
Мо’ відділятьсвого тепла.
Голуби так безпечні...Тільки
У людей гвинтівка була.
Обзивалися постріли знехочу,
Тільця падали не схожі на спів
Так заіграшки серед цеху
Убивали чотирьох голубів.
От вам птахи щира готівка
Вельми схожа на чорний сон.
...З дрібнокаліберної гвинтівки
Можна влучити в голуба Пікассо?
***
Рвуться з місця коні й бомбовози
Різні цілі визначив їм бог
Тих чуття, а тих холодний розум
Заставля збиватись з крил і ніг.
Добіжать. А далі. Що за долі
Визначить їм фініш у цей день?
Бомбовоз повернеться додому,
Кінь поранений на вирві упаде.
***
...Латаття ніжний цвіт...
М.Зеров
Відчуваю пекучий щем,
(В серці звісно немає свідків)
Коли бачу, як прозорим плечем
Річка тихо хитає квітку.
І люблю (хоч пекуче злюся)
Цих квіток цнотливі озера,
Як торкаюсь білих пелюсток,
Чи читаю сонети Зерова.
***
Одгоріло в тиші мертве листя
Облетіло, впало, вже нема
Все умерло. Скоро косі чисті
Срібним гребнем розбере зима.
Вситившись пошерхлою землею
Задзвенить прозорий людостав
І замерзне річка, що з-за неї
Я тебе од весни виглядав.
***
Я тобі набажаю весни
І чарівних квіток,
І очей від кохання скреслих
І світанку на двох
Я тобі побажаю сонця
На небеснім скроні
І на ніжних твоїх долонях
Теплих сплесків кохання.
Я покличу а ти відзовись
Ехом з казки...
Я не вмію бажати зими
Хоч і прекрасної.
***
Подивилась надто стривожено
І зіткнулася зором сонця.
Знак питання. А чи ми зможемо
Стати схожими на сонце.
...Просто в мій сон маленьке віконце
Бо ти снилась в квітковій коронці.
***
Запахло медом у майстерні,
Квітки засіяли свій шал.
Повисла райдуга на стелі
І стіни зеленіть спішать.
Та навіть двері завше вперті,
Набрались пружності лози.
...Художник на своїм мольберті
Спромігся літо зобразить.
***
Лебідь зламав крило.
Біллю шлях замело.
Плинув, один зі ста
В пір’я кулю дістав.
Падав один в біді
Й вмер не як лебеді.
***
Ти дивишся на сонячне небо
-А квіти аж звучать барвисто
Вії тонко малюють пастелі
-Очі бачать небо барвистим.
Не для себе,
З таким вже хистом,
Щоби бачити неба стелю
На межі свойого кохання.
***
Сів метелик на скалку райдуги...
Сонце тче свій медовий ранок.
Той слізьми заросився, заплакався.
Знак питання. А нащо це?
Небо все до безмежжя зоране
Недоторкуто, просто зором.
І на скронях поблажливий віддих
Голубого й смарагдового вітру.
Саме того, що таємно й нишком
Розгортає квіток книжку.
А на розмаїтих пелюстках якої
Вже описана наша зустріч.
***
Ти дивилась на сонячне небо
-А квітки аж звучать барвисто
Вії тонко малюють пастелі
-Очі бачать небо барвистим.
Не для себе,
З таким вже хистом,
Щоби бачити неба стелю
На межі свойого кохання.
***
Я просто тебе не бачив
(Злякався - невже забув?!)
І навіть сонце іначе
Ткало свою габу.
І сніг випадав намарно
Й хурделиця зло мела
І дуже іскристу фарбу
Намарно зима лила
І сонце було холодним
Й повітря було гірким
І теплі мої долоні
Не мали твоєї руки.
І в зовсім байдужий простір
Відходив день голосний
І я зрозумів, що просто
Без тебе не буде весни.
***
Мої вірші - мозаїка із барвів.
Мої вірші - мов вишитий рушник.
В моїх віршах, неначе квіти й трави
Аккорди суму й радощів сплелись.
Там пахне ніч, надію бавить вітер,
Там біле білим білить снігопад.
Там сто тонів, в моїх розлитих квітах.
А краплі фальші в фарбах я не мав.
***
...Речі дві найкращі з всіх -
Ясне кохання й похмуре мистецтво
Б.-І.Антонич
Чоло цілунками квітчає
Холодної пори дочка.
Я знаю. я її чекаю
Я знаю. І вона чека
Габою мрії застлавши будень
Укотре за пасмо сторіч
Я вірю все таки це буде -
У них не буде протиріч.
Без аналітики і догми,
Без правовірності терез
Сплетуться у єдину форму
Як вітер і гілля берез
Ці два кінці і два початки
Що їм хмурніти і горіть...
Чоло цілунками квітчає
Дочка холодної пори.
***
Ой, як тужно листя голосить
Осінь, осінь.
Ой, як листя горить зранене
Тане, тане.
Ой, як птахи линуть журливо
В вирій, вирій.
Як незримо родяться сльози
Прозим.
“Прозим”
***
Шепотіло дерево про дощ:
Хочу, хочу суму твоїх крапель.
Огорни мене у свй прозорий прапор.
Заколиш мене, приспи мене, знемож.
Опади цілуй шалене листя.
Доторкнись рукою до грудей.
І замовкло. дощ іде. іде вже третій день
Злиться.
“Погода”
***
На кладбищірозстрілянихіллюзій
Уже немає місця для могил.
В. Симоненко
Куди дівати убиєнні квіти,
Коли вже цвинтарі заповненні ущерть,
Коли у храмах знавіснілий вітер
Вітає радо, як панянку смерть.
Й регоче зло з комедії оцеї
(Ти й не сміятись, певно, не з руки)
Ще б пак коли кати і фарисеї
Несуть на кладбище засалені вінки.
Принесли і наклали на могилу
Своєї жертви, на сльозу легкі.
Неначе Індульгенцію купили
За тридцять низькопробних срібняків.
“Визначення”
***
Цикл “Інквізиція”
Ну навіщо хмурити брови?
Мої впевнення - це не крам.
Я кажу, що людській крові
Ви воздвигнули божий храм.
Ви словами добра всім зичили ,
Та брехливі ваші уста.
Розіпнули тисячі й тисячі,
А то що одного Христа.
“Інквізиція. Перед вироком.”
***
Хай пробачить свята Інквізиція...
Я вже завтра піду на вогонь.
І мені нема вже з чим критися,
Та і критися - де резон?
Вам моєю кров’ю не всититись,
Бо у ваших очах зима...
Хай пробачить свята Інквізиція -
Я вже знаю. Бога нема.
“Інквізиція. Після вироку.”
***
Ви замкнули всі вікна й двері,
Ви вже звикли буть в темноті.
Що ж, раби за життя ще мертві,
А святі й по смерті - святі.
Вирок ваш на чорнім листі
Чорний, як ваша імперія.
Упирі живуть в темноті,
А птахам все небо - за двері.
“Інквізиція. В очікуванні страти.”
***
Покинь, чорното, заповідь гнізда
І бронзодзвінно вістуй про неволю,
Поки Чікезлим проявом в садах
Не визнає твої і звук, і колір.
Дарма борня все стане на твоїм
Приманка, мета його хвилинна втіха,
Мить перед смертю на твоїм крилі,
Блакить же - повна твого дзвону-сміху.
“Л.Піранделло. Ворон із Мідзаро”
***
Не добачив
Того світла,
Що неначе
Сонна квітка.
Не дослухав
Того співу,
Що без скрухи
Губить тіло.
Не напився
Того трунку,
Що сльозився
Поцілунком.
Не вподобав
Тої барви,
Що до болю,
Надмір гарна.
“Покута"
***
Замерзло плесо.Крига засвітилась
Зеленим холодом. Засіяв тихий сніг
Зерном колючим паволоч вогнів.
Дух смерті німував у змерзлім тиглі.
Аж раптом якось вітром покотило
Блідих пелюсток колений усміх
Повільно.Й пало берегу до ніг
Все те що на морозі народилось.
Здавалось все умерло й впокорилось.
Так ні! Неправда! Знявшись вище цін,
Біліший снігу лебідь гордокрилий
Грудьми о скло ударився, як в дзвін.
Вода співуча берег окропла,
А берег й сніг залишився без змін.
“Заблуканий лебідь Меларме”
***
Вона мені сказала словами з пісні,
Тими словами, що зловив я сам:
“Нам прощатись при місяці пізно,
Рано буде при сонці. Отже залишайсь.”
Не було не свічок, окрім свічок пальців,
Не було келиха, окрім келиха вуст.
Коли вона процілувала своє “не печалься”.
Ранок в лівім кутку вікна загуст.
Коли вона шепотіла слова ненависті
В адресу ранку, сповідника всіх розлук,
Сонце в своїй правоті впевнившись,
Вперше в келих налило оскоми жалю.
Ще не було гамору, навіть вічних сторож
Задрімав, зіпершись на древко списа.
І альба рожева з білим була говорена
Тими словами, що зронив я сам.
“АЛЬБА”
***
Це так легко - вірша зримувати,
Напустити фальші, гучних слів
Написать, не бачивши землі,
Що вона єдина наче мати.
Оду ще зліпить в догоду святу,
Панегірик тим, хто творить хліб,
Чи баладу про червоних ковалів,
Що взялись нову зорю кувати.
Це так легко. А якщо сказати:
Вмри за вірш, а краще розіпнись.
Ось сокира, вірш теши завзято.
Чи не схилиш голову ти вниз,
Чи й тоді себе не звинуватиш,
Що з брехні нашив для слова риз.
“Відповідальність”
***
Понад садом, понад полем
Зірка висне, місяць висне.
Та спливає сяйне коло
Й гонить морок неневисний.
Вітер рос напився з лілій,
Суто срібний узвиш має.
Гожа дівка в хаті білій
Вишиванку вишиває.
Співа пісню невеселу
Про сусідів та про осуд.
Парубок в своїй оселі
Шабельку дідівську гострить.
“Медитація - балада”
***
Ой, у полі та женці женуть
Ідуть шляхом козаки з співом.
Ой, женцями спів гучний чуть,
Та женці собі свій лан жнуть.
Жнуть женці лише свою ниву.
Гей, та ставали козаченьки.
Та злізали із коней вірних.
Ой, та прохали громадоньку чемно
Побажати в бою вдачі козаченькам,
У бою за їхній край рідний.
Та й громадонька благословила,
В ратній справі перемоги бажала.
Слави війську, міці війську та сили.
Славно так громада благословила
Й козаченьків в бій тяжкий проводжала.
Ой, у полі та й женці жнуть,
Не вертається назад військо,
З шляху пісні перемоги не чуть.
Сумно-тихо лан женці жнуть,
Невеселу завели пісню.
“Балада про женців і козаків”
7.4.76
***
Сонце тануло в тебе за плечима
І на обрії стигли краплі.
Ти стояла з кісами заклечаними
Чи чар-зіллям, чи цвітом папороті.
А в очах божевільно гарних
(Сон-соната з під пензля Врубеля)
Дзвінко танули тужні хмари
Повойовані щастя круговертю.
“Зустріч”
***
Падає, падає, падає
Кружала пише в просторі.
Сну білосніжне маєво
Ласощів впилося вдосталь.
Сіється, сунеться, сиплеться,
Сіє рядки затерті.
Ранок вродливим лицарем
Стукається у двері.
Все сповиває спокоєм
В ласки морозні й зимні.
А щастя блискучим оком
Мариться через сніг.
“Снігопад - ранок”
***
Все заснуло.Ввібралися зорі
В поцілунків звойовану тиш.
І в зів’ялій ,примарній розмові
Затремтів срібний липовий лист.
Креслив місяць свій овид холодний
На німому тонкім полотні.
У квіток євангелійні долоні
Впали звуки скрипок льодяні.
Ледве дихало плесо брукате
Сивим віддихом чорних легень.
І вогонь догоряв наче натяк
Елегійно-зникомих легенд.
Ніч кувала за обручем обруч
Й лила мед у блакитні чарки.
Всі ці чари творилися поруч
Навіть запах вчувався гіркий.
Я ж чекав несподіваний злому
Все ще в владі кохання і спів
Екзальтованих сонцепоклонник,
Коли прийде володар вогнів.
“Екстатична рефлексія”
***
На пошерхлому льоду
Тіні, тіні...сніг.
Й посмішки, як на біду
Теж сумні.
Все не так як я хотів.
Ти не та,
Сніг та тіні чорна тінь
На вустах.
II. XII. 75
***
Говорили квітки,
Що в коханні щастя.
Сміхом,сміхом,сміхом
Полум'я погасло.
Квітів на могилу,
Квітів на обличчя
Гиля гуси,гиля
На весіллі лишні.
Мила моя, мила
Вибирай дорогу
Чи то гусам гиля
Чи собі тривогу.
Віщба і дві скрипки,
Тримба і цимбали
Цвях зірветься скрипом
І гусей забавить
Зав'язав до сміху
На руках сирицю.
Не мені поїти
Гусей із криниці.
“Гусинабалада”
***
Вітер в коси, а вістря в хвилі.
Милі очі і миле тіло.
Погляд стиха,здика,зцікава.
За бортом учорашній камінь.
І повітря вже п’ється пожадливо
В млісній суміші з оранжадом.
Наче натяки, наче опіки
Рук тремтячих пестливі дотики
На межі любові і дерева
Голубими прожилками нервів.
Так були невимовно хвилюючі,
Ці обійми води, як любощі.
Це були ілюзорні витязі,
Котрі дарма прагнули впитися,
Та ще вітер над вістря провіяв,
Наче в нападі божевілля.
Всебуло добре вкраденим випадком,
Й ненарошною щастя крихітка.
“Манд за лілеєю”
19.VII.77
***
Понад ставом важким і чорним
(Чорним наче багнисте дно)
Блискавиця це небо розгорнуте
Тче як напнуте полотно.
Верби віття вронили в тіні
Од скорботи, од жаху грози.
А вгорі набиті камінням
Гуркотять небесні вози.
Небо трісло і вітер негайно
Сльози з хмар обважнілих скида.
Й ось у сплеску холодного сяйва
Бульбашиться мертва вода.
XXXXX
Голубе, ажярливе небо
Спадає на зелену траву.
А поруч, за плечем у тебе
Хвильки бавляться в плюскотливу гру.
Верб мрійливих тремтячі коси
Ледь хитаються під пальцями вітру
І здається, що світ - це просто
Акварелі на вічній палітрі
Дивоцвіту і барвів стільки
Ще ніколи на землі не було.
Тільки зламана бурею гілка
Щось шепоче про нічне зло.
“Диптих - пейзаж”
***
Я віщий, сон прекрасно дочко Алкіноя.
Ти бачиш шлюб, до тебе близько він.
Ти чуєш пісню - то весільний спів.
Ти бачиш воду, одяг плине за водою.
Отож, як Еос явиться ясною,
Вели повіз ладнати, кликни дів
І з ними їдь. Бо віще слово снів
Для тебе, знана між людей красою.
Так мовила Афіна ясноока
Над сонною і так богоподібною
Промінною, стрункою Навсікаєю.
Сон стиха скаламутив світлий спокій.
Схвильована біжить до батька діва
Й межі між сном і дійсністю не знає.
“Сон Навсікаї. “Одіссея” VI пісня”
20. XI.76
***
Рожеві відблиски води
У мушлі слова не вмістити.
Вони це слово не наситять.
Рожеві відблиски води.
Ти вперто взявся наносити
Живої й мертвої води.
Здається й ніс, але розсипав
Порожні мушлі на сліди
Ходи своєї. Небо синє
Сміялось нишком із біди.
Рожеві відблиски води
Не зачерпнуть й не погасити,
Не процідити через сито
Ні водочерпіям маститим,
Ні тим, хто взявсь себе спасти тим.
...Рожеві відблиски води.
“АРС ПОЕТІКА”
8.5.77
***
Серія “Імпрессіон”
На ніжних хвилях мрійного потоку
Пливу у безвість, біла пелюстина
В струмінні вітру.
Вітре! Бав мене ,
Віддай мене промінню на поталу,
Хай знаю сяйва сплески на собі.
Нехай відчую
Ясне і темніше.
Вколи мене мереживом студенним
Умий у ладканнях весни.
Я маю щастя
У твоїх обіймах.
Отак ще сип і сип з очей акорду
На мене запах воскресіння квітів.
Коли впаду
Мелодія скінчиться.
“Імпрессіон. Я слухав музику.”
***
Гердан разок розсипаний
На зелену оксамитну спідницю
Дівчина зобачила лицаря
За котрого обіцяла молитись
Впали коралі й завмерли
Суму й радощам не сповідні
Лише дукач зверхньо
Примостився віддалік.
“Імпрессіон. Зграйка квітів.”
***
Прозирнуло крізь екран хмари
Рожево-червоної барви.
Оглянулось на протилежний край неба,
Добачило ледь-ледь
Золотих піщинок жменьку
В оксамитовому футлярі
Відчуло радість.
Посміхнулось легенько.
Сипнуло звуками
Нечутними для вуха.
Ледь запінилось, заіскрилось
І в темряву впало на крилах.
“Імпрессіон. Мент заходу сонця.”
***
Заповзе плюшевим ведмедем.
Гостро-синя, твердо-зникома,
В обручі мельхіорові закована.
Плинно-повна і повінь голоду
На пломінці жовті і медяні.
Поцілувавши скло ледь-ледь,
Сунеться в зачинену кватирку.
“Імпрессіон. Темрява кімнати.”
***
Теше крижину лезом.
Сковзнутий ковзаном за тінню
До льоду зеленавого примерзлого.
Хоче зачерти схотінок.
Вигадливо млиться в десені
Блідо-білявого розмаїття.
В склі захололім всенький
Дзеркало квапить квітами.
Геть заламавши лінію
Ще раз сплітається сплетивом.
На темному тлі полив’яному
Ловить риб’ячі клекоти.
“Імпрессіон. Промінь крізь кригу.”
***
Мішається в синім вині,
На дні келиха випадає осадом.
Ноти пиняво тануть в вікні,
Оксамитним дзвенячим голосом.
Пелюстками квіток засіяно
Сірий коц, розчесаний та ворсистий.
Щедрий дар гойної експлозії
На зарінку потічка чистого.
Дивний велет в срібному омофорі
Медитує. І пада темрява.
Ледь густа ледь відчутна формою,
Ледь рухома і ледь розстелена.
“Імпрессіон. Вечір. Після снігу.”
***
Субтельно танула.
Снігом. Ледь не вмирала навсправжки.
На очах. Учорашня лагідність
На повірку виявилась зрадою.
І недовірою. Марниця
Подих вітру на устах схололих
Гейби гілка, ожиною повита
Колеться.
“Імпрессіон. Згадка”
***
Зупинилась.
Глянула окличними знаками очей.
Ніч. Травень. Дощ.
Дощ заплітає темряву в свої коси.
Пружна екзистенція твоєї присутності.
А що вуста лишились неціловані
Знають перші півні.
“Імпрессіон. Пересічне.”
***
По білім полі волоті рожеві,
По синім шовку двох вогнів пурга.
По поцілунку попелячий шепіт.
Понад флейтами далекими орган.
І над усім злітає великий лебідь.
“Імпрессіон. Передмить літнього сонцепаду.”
До друку підготував Кирило Ліхман.
Леонід Юрійович Ковальчук (14. 02. 1954, с. Очитков - 19.07.2021, смт. Гребінки) - український громадський діяч, націоналіст, поет.Колись, отримуючи освіту філолога у Київському національному університеті ім. Тараса Шевченка, показав себе не лише як талановитий студент, а й як прогресивний та національно свідомий активіст, який зміг згуртувати навколо себе таких же, зацікавлених у майбутньому української нації, молодих людей, за що на нього у 73-му році було розпочато переслідування з боку КҐБ - за так звану “антирадянську” діяльність.
Зі здобуттям Україною незалежності він не припинив своєї діяльності - ба навпаки, перебував у постійному жвавому русі, борючись з корумпованими та промосковськими силами при владі та в Конгресі Українських Націоналістів, до якого належав, і, будучи “невигідним”, мав клопіт уже зі сфальсифікованими проти нього кримінальними справами.
Разом зі своїми однодумцями робив спроби отримати дійсну владу: 97-го року члени Конгресу Українських Націоналістівзареєструвались на вибори народних депутатів від блоку "Національний фронт", утвореного власне
Конгресом Українських націоналістів, Українською
консервативною республіканською партією та Українською
республіканською партією; пізніше, у 2002-му намагався отримати депутатську посаду від блоку “Наша Україна”. Останні роки займався вирощенням національно свідомої молоді на посаді керівника “Української національної школи-центу” у Гребінках.
В ніч з 18 на 19 липня, внаслідок тяжкої хвороби, Леонід Юрійович відійшов у позасвіти.
Поетична спадщина Леоніда Ковальчука (збережена з рукописів, отриманих від Надії Кир’ян) багата на ніжну любовну та медитаційну лірику, в яких автор постійно звертається до природи, замиловуючись нею та вбачаючи в ній джерело справжнього щастя, а образи сонця, вітру, квітів повсякчас зринають у його творчій лексиці.Як видно з цитат до творів, Леонід Юрійовичявно ввібрав у своїй творчості надбання поетів попередніх поколінь, і особливо близький він був до П. Тичини. Порівняти хоча б: “По поцілунку попелячий шепіт./Понад флейтами далекими орган.” із “І згучить земля, /Як орган.”- тож поетика “акордів” природидобачається прозоро.
Тим не менш, він не зраджував своїй громадській позиції, і такі його вірші, як “Визначення” та цикл “Інквізиція” є відгуками поета на оточуючу його дійсність, що пройнята несправедливістю та вимагає від людини стійкості та мужності.
Прикметно також і те, що за своїм духом віршовий доробок неоднорідний - віші, що йдуть у збірці першими й не мають назви різняться від тих, що зустрічаємо пізніше, з чого можна припустити, що частина його творчість не монолітна, а складається з двох періодів - раннього й зрілого.
Кирило ЛІХМАН
