Із циклу «Спогади з безодні»
Стоїть стара нечищена криниця,
Набравшись спогадів зеленої ряски.
Усе чекає, може, хоч насниться
Знайомий дотик сильної руки.
Заніжено вдивляється у небо:
Отам душа, що усмішка в очах.
Ніхто так не любив її джерельну,
Скрутивши вміло кухлик з лопуха.
Вона із ним не знала мулу й втоми,
За ніч вбиралась в прохолоду дна,
Вмивала силою сільську безодню,
А знав лиш він, де справжня глибина.
Він не прийшов, коли воскресла крига.
Вона відчула дотиком сльози.
Лопух для кухлика сяк-так оклигав,
А їй лиш спогади від чистої води.
***
Буде щастя хоча б з половою,
З густюками (казав дідуньо),
Посріблиться солома оловом -
Призабута душа у клуні.
Самотиною в дідух зібрана
На покутті стоїть з іконами,
Щастя, жнивами переспіване,
Переходить лише у спомини.
Риють ралами душу прощену,
Пересіяну чорним осудом,
Босу молодість, осінь зношену
Переміряно битим посудом.
Горизонтами щастя зродиться,
Небом в жито заляже вік.
Засумує душа за покосами,
Прихилившись до райських воріт...
Із циклу «Внутрішні ескізи»
У безсонну ніч... У траві густій... Проросту.
Я шукаю слів - мододих вітрів і... весну.
Поки сніг тремтить, спить трембіта. Грань
Тихо жевріє, дим обмотує небо з ран.
У безсонну ніч... Над гілками снів... Пролечу.
Перешіптані зойки спогадів - час віршів.
Сніг випрошує полотняний стрій і черес
Опоясати тихий прихисток давніх веж.
Чільце зорями нависа на світ, і рясни
Давнім звичаєм в горах губляться до весни.
А трава густа чеше росами мрій сграфіт,
У мольфара десь чари сховані - дивний світ.
***
А ти читай мені про любов,
Про мандри курчаві між снами,
Як хтивиться змій, і як легко зборов,
Отой, що вправляється булавами.
Гортай сторінки між шаленствами зим,
Хай спокій засипле снігами.
Десь знайдеться комин, й вервечкою дим
Полюбить ходити ногами.
Сім раз розсипатись у попіл і знов
Родитись вогнем із напастя,
Хто ратно страхи сім разів поборов -
Той знає, яке воно щастя.
Я швидко засну між кубельцями мрій,
І гуси нестимуть світами,
І грузне у землю, не дихає змій.
Поки є отой з булавами.
***
Між сиренами падає сніг - знову зима.
Очі підводяться в небо, а неба - нема.
Випить себе до краю, а, може, міцного вина.
Падає сніг тремтливо- я давно, як подвійна стіна.
Сніг- не холод, то всього лиш красива вода.
Він знайшов свій ліхтар і тепер над ним упада.
Мокрі пальта, волосся, а очі розрадяться в снах.
Ніч - не темінь, ніч шукає зірок імена.
Сніг, буває, дощем помірно відплаче сповна.
Або стане м'яким і легким, попри те, що лютує зима.
Стелять сіно у ясла, значить в небі ізійде зоря,
Сніг - як свідок чудес, коли родиться Боже маля.
Із циклу «На наших плечах – чужосвіт»
***
Перемелені гільзи скриплять у серцях зсиротілих батьків,
Вони тягнуть плуга землею, що парує життям онуків.
Вони сіють, давно сіють жито, хоч усі перейшли на сою,
Орють глибами горе, втрамбоване принесеною війною.
Набирають у руки зерна і кладуть паростками доверху:
Небо колись вивільниться від ракет і розкотиться степом,
Чують дихання пагонів, як ті ростутькрізь кров’янисту грудку,
Кожною жилою, ядром атома згинають до землі руки.
Розсівають спогад про маленькі усмішки, дорослі витівки,
Про мрії зустрічати-проводжати потягом чи автівкою.
Як пригощатимуть хлібом на лавці під грушкою, чи вишнею.
І сіють мовчки сльозами, спомином, зітханнями, тишею.
Сіється над полем вірою пам`ять посиротілих батьків.
Земля вродить незворушністю бути тут, жити на межі світів,
Інакше навіщо це все, цей важкий плуг борозни глибокої,
Що вивертає скиби життя дітей, діти належать спокою.
Вірять , що хліб родитиме і смак прикладуть до серця внуки,
Йтимуть полем худим, у скронях відлунюють ритми розлуки.
Поле відспіває полеглих житом на усі покоління роду,
Ми уміємо битись, ми уміємо сіять. Віра. Свобода...
***
За усіма історіями усіх узятих світів
Сьогодні, завтра, тоді і аж геть тоді
Земля випише чорними грудами брил,
Як уміє родити поле життям поміж тіл.
За всіма битвами екзестенційних війн
Між назавжди не бути чи бути віками,
Книгу напише маленький (як виросте) син
Про сни тата ночами, що не були ночами.
За всіма вірами, релігіями і навіть суворим раєм
Прописана істина і проста парадигма:
Людина живе і переходить, а не вмирає,
І тут одкровення - щоб жити, людина гине.
За всіма народами, цивілізаціями, родами й гербами
Традиційні символи усталені й незворушні.
Всі повірили, що про все давно уже знають.
І тепер лиш пізнали незламність і силу мужності.
За усіма водоспадами і гірськими потоками,
Між отого нестримного, що створила природа.
Найбільшою цінністю вважали Любов одинокі,
Поки не бачили, якою вічною буває свобода.
***
Дівчино із довгим волоссям простору світла,
Колись горнулась до неба у Всевишній любові,
А тепер в бушлаті забуваєш давні пахощі квітів
Стогоном Дніпра, що заліг у Києві, Харкові й Львові.
Дівчино зі сміхом дзвонів найвищої дзвіниці,
Ти цілуєш серцем чоло маленько-дорослої доні
І лягаєш у спальнику долі, де пташка гніздиться,
Щоби мертве Дніпросьогодні прокинулося в осонні.
Дівчино із духом свободи, виписаним колами роду,
Ти змінила спідню білизну на лють і гнів поколінь
І читаєш устав з молитовника - щитом бути взводу.
Хай святиться ім’я Твоє, хай святиться... Амінь.
***
Краплі на стінах будинків, що зрушились в ирій:
Мабуть, існує для них рай із соломи чи з цегли.
Кожен одвірок чіплявся за небо і вирви.
Сонна фіранка - життя, а селилися черви.
Дихають просвітком вікна сумної оселі,
все, що лишилось - слоїк з комори, мов свічка,
Спогад парним молоком малює пастелі
Дому, який у дорозі, мов янгола звістка.
Там прихилявсь небокрай і стрибали лелітки,
Відрадою піч вдягала пацьорки у щасті,
Там ретельно цідили образи в намітки,
Щоб берегинно в колисці гойдалася казка,
Там, де світлини на стінах , мов з'яви воскреслих,
Поглядом щемним обряди земні поновили -
Дім пригортав довгі зими і виждані весни,
Слухав востаннє заграви й лягав в домовину.
Сипалось скло, відчайдухом чіплялось за комин
Ближче до сонця, щоб світлом відбить дивогляд.
Тихим відлунням сито зістарилось й стогне.
Випало сіять жалі й ревно дивитись назад.
Лиш каміння росте з покинутих, вигнаних душ.
Прогинається в землю, щоби газдою зійти.
Дім тепер у раю - не тривож його і не руш.
Йди народжуй новий, протовчи, просльози, прорости.
***
Твою нитку доля-стріча розсотала між світом Правди і Яви.
Йди, каже, як посередник з молитвою між люди і трави.
Візьмися міццю стебла як петрів батіг , як старий деревій.
Розстилай бороду медом в літо й в зиму сумом завій.
Ти сторож дерева, ба більше - неба, спресуй усі жили в камінь.
Із семи пристрастей, із сімома мечами стань над віками.
Повітря із сімома мечами: тобі дихати і видихати,
Можеш нитку сотать, витирати піт й обідати йти до хати,
Каменем жил зерно просівать від набитої в пори полови,
Молитвою ввечері косу клепать - люди в травах шукають улови.
А як тільки навколо всі сумом зими упадуть на завії в нічліг,
Ти рати зміни на синь - сиплеться в сни учорашня квітка-батіг.
Колір твій, як старий деревій - слід щоранку вбиратися в чисте,
Носить сім пристрастей цвіт, звисле із кетягів грубе намисто.
Збирай з нього мед, хай скапує по бороді в переметах завій,
Доля-стріча розсотає з нит Яви, і Правди, і трохи надій.
Молитва, як втомлюється від бруду - людей укладає в трави.
Камінь шукає неба, в небі сторож охороняє застави.
Твоя мова - сторож, слово хоче рости, а значить жити.
Йди між люди- старий деревій пам'ятає сопілку і свиту.
Йди і став хрести - на них пишуть слова сухі, що і є молитви.
Отам на пагорбах, які стоять над віками, і є джерела питва
Тобі їх читати, тобі пити, щоб Правда і Ява не стали плином
Сій мову за межу обійстя, де не зорано, де мед полином.
Твоя музика - праця: медом і сумом грають спомини,
Сторож дерева зносить із неба в засіки пісню утоми.
Твої руки вправно мотають із нитки пересотані біди.
Не все плететься стеблом правдиво, і багато чого негідно.
Із сімома мечами сім пристрастей засіватимуть світ.
Отруйне стає молитвою, люди з трав'я п'ють горицвіт.
Твій посередник - мій день сьогодні, каже, молися, як трави.
Опускай бороду з сумом, мед з завіїв збиратиме Ява.
Із семи пристрастей тягнеться дорога з глини до ставу.
По ній стікають дерева, ба більше - небо в незавершені справи.
Старий деревій мовчав міццю стебла, як петрів батіг,
Ти пізнавав світ Правди і Яви стрічею, ниткою - як вже міг.
Із семи пристрастей посередник йде поміж люди і трави...
Медом чи сумом, в літо чи в зиму світом іде Правдою в Яви.
Узявся міццю стебла сторож дерева, сторож неба, сторож ...
***
Мовою верлібра
Вона була з російськомовної (і що..) родини,
Де батьки батьків і її батьки, чи, пак, мама і папа,
та й, здається, і прадід, що давно уже в домовині,
говорили російською, не задумуючись, чому саме так.
Не стежила, яке саме покоління прийняло знаки тверді,
Взявши за основу, привезене панщиною чи актом злуки.
Все ж відчувала, що хтось, коли полоскав білизну в воді
На річці, біля каменю виводив інакше чисті звуки.
Вони іноді їй видилися усіма заборонами і циркулярами,
Усіма ґратами і надовго мурами, ламаними кістками, долями.
Сміялися над селянською і несерйозною, щось ще формулювалося.
Нагадували, як це без хліба, якщо тією, що на камені соло.
І потроху прадід, батьки батьків, і її папа і мама
Звикли до усіх знаків твердих, до того, що можна і так.
Їхній будинок має чіткі контури на, здавалось, усталеній мапі,
Проте діти сіють свободу, уперто і наче щиро, а ростуть маки.
Її постіль розтилає чобіт війни і хизується смертельними вирвами.
Мурами і ґратами пише інші кордони, зухвало і владно.
Її родина, російськомовна, була мовчазним перемир`ям...
Чує далеке соло на камені і лиш тепер знає (може), що то вона зрадила.
***
Чому в українській літературі так багато боротьби? - запитуєте ви,-
"Vivere memento "
" ...буду камінь важкий підіймать"
"Борітеся - поборете!
Де "жабка стрибне - сплеск пролунає"?
Де "печаль на яшмовому ґанку"?
Або хоча би "її вуста до сонця не рівняти"?, -
Запитуєте ви.
Відповідь.
Як тільки ми виходимо стрічати промінь сонця,
Щоб виписати його просвітки в очах наших дітей,
Хтось вбиває клин у землю й натягує мотузку,
Відміряючи межу своїми напасницькими амбіціями
На наше сонце, на наші погляди, на його схід.
І ми сонце несемо до кузні, воно стає вогнем.
Отак метафори продовжують життя на межі існування.
Ми зранку снідаємо парним молоком і парною землею,
І прагнемо сіяти росу на усіх сходах будинків,
Що прозоро мріють скупатися розпайованим раєм.
А вдень сонце збирає піт, як данину , з кожного чола.
А вночі вогонь пожирає любистки й ружі,
Голосіння несуться у перші промені сонця,
І чорна сажа, як літературний образ,
Ніяк не вписується в прекрасне.
Боротьба стає нашим хобі, розвагою уже століттями,
Інакше ми би не винесли на руках, чи горбі такий тягар.
Тепер класику опановуємо з п'яти років, а то й одинадцяти місяців.
Гортайте сторінки неспішно, нам ще довго читати про боротьбу.
Vivere memento "
" ...буду камінь важкий підіймать"
"Борітеся - поборете!"
