Якого дідька тиснете на мене!
А не пішли б ви всі до біса мати!
Зібрались курви й хвойди безіменні,
І ну давай, російською плескати!
 
Для чого українцям та вимова?–
Той дріб’язковий відблиск джерела?
Спаплюжене, криве слов’янське слово!
І застить розум марення, імла!
 
І якби кожен усвідомить міг би
Не в інших вимірах, сьогодні точить кігті
З свого небратського занедбаного лігва
Те стерво!
Ми сильніші – в нас білінгва!
 
Бо поступово, через втрату мови,
Крізь пальці витечуть культура, землі й статки!
Козацька вдача – інша безумовно!
Плекай квітучу!
Най продовжують нащадки!
14.01.20

***

Чи може то наснилося мені,
Як вітер завива посеред степу,
А я – сповита в люльці, як в човні,
Крізь шибку бачу зорянеє небо,
 
І місяць як та ладанка блищить,
А може то дукач між баламутів –
З тих намистин, котрі розчинить мить
Світанку, на якім гріхи спокуті,
 
І первозданна тиша навкруги
Недовго зовсім –онде грім гуркоче,
Дощу стрімкого рясні батоги
По травах і по листю б’ють охоче!
 
Скінчилось.
Вщухло.
Геть пішла гроза.
Тоненька цівочка із даху ще тріпоче,
Та горлинка з під стріхи вислиза,
І починає співи про дівоче.. Скінчився й сон, що майже як життя,
Відлунює яскраво, незрадливо,
Та дівчинка, вві сні – без вороття,
Та я вже знаю, дівчинка – то диво!
22.06.20

***

Лушпиння скинь – тобі не личить сталість…
Відформатуй уяву як сім-карту,
Прийми свій мікрокосм як досконалість,
І саме зараз – ліпший час для старту!
 
Дофантазуй все те, що є навколо –
Відретушуй – нехай яскравим буде!
Вібрує простір – в нім лунає соло –
Нема різниці, чи почують люди.
 
Собі доводити – і легше і найважче,
По крихтах підіймай себе з уламків,
Бо віра і любов – то саме краще
Для злету! – крил не тиснуть лямки!
23.07.20

***

Чому сумуєш, рідна Україно?
Не знаєш де очей своїх подіти,
Така настала невесела днина,
Пішли блукать по світі твої діти,
 
Відтяті землі, наче ненароком,
Занедбані краї, культура й мова,
Як не крути, пиха вилазить боком,
Я ж пам’ятаю, ти була чудова!
 
Чому ж в тобі тепер по вінця болю,
І серце обливається рапою?
Де досвід предків, що сповив у льолю,
Що надавав пишатися тобою?
 
На все свій час, на тугу і на роздум,
На ризики та виважені вчинки,
Та все трива той нескінченний розбрат,
Що тягне сили з тебе до краплинки…
 
Тривка зупинка… і горнятко кави,
Німе кіно по колу через шибку,
Та радше треба братися до справи–
Життя палає швидко, дуже швидко…
 
Цінуй своє, Бог дав – складай у лантух –
І доки нетаврована наро́зхрист,
Донбас і Крим – крихкі твої уламки,
Та будь гостинна як найкращий хостес…
 
Колись, Бог дасть, трибки зійдуться разом,
То не один, не два, а безліч кроків,
І стане край нестаткам і образам,
Наразі боремось!– іще живі допоки…
17.11.20

***

– Гей, ви, відьми галицькі чи з Донбасу!
Чи не час вам на форум на Лису гору?
Протидіяти кату тож легше разом!
То й співати закляття будемо хором!
 
Миттю швидше дає телефон тривогу,
Завіконна тиша – розіпнута гучномовцем,
І, як дві паралельні, вже звична, летить до Бога
Промениста молитва, що сповнена сяйвом Сонця,
Крізь приховану лайку, – бо ж дітям того не можна,
Бо їх скільки не вчи, а фраза злетить крилата.
В закапелках душі все одно тривожно –
А чи дійде молитва до адресата?
 
І чи стане Він слухать просту і грішну,
Що не йме страху, коли їй не йметься,
Колотитиму в двері хоч Будді з Вишну,
Хочеш серце в пожертву?– нащо тобі моє серце?
 
Ми на боці світла, тому без черги!
Козаками твій рай переповнений вже_до_кра_ю!
Україна – то рай, за неї нестрашно вмерти!
Але знаєш, мій Боже, Герої – не помирають!
25.01.2024

***

…ось, згорнувся калачиком, мов дитя –
Сон несе його із минулого в майбуття,

Не спинити той сон, не пришвидшити –
Обіцяла сорочку вишити…

Йде крізь сон по полю струнка і жвава,
І над нею в’ється, співає жайвір…

Сонце вийде промінчиком на лице,
І так солодко сниться йому оце
Волошкове поле, руки її міцні,
І від посмішки ямочка на щоці,
Вітерець заграває з її волоссям…
На його вустах цілунки її ще й досі…
Щось співала грайливо собі тихенько,
Як в його далекім дитинстві ненька.

І хутка і спритна його ґаздиня,
І жили б доладньо собі й донині…
°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°°
Чорним круком спустилась рашні навала,
Запалали міста, а людоньки по підвалах,
Ненажерливий нелюд в країну вдерся,
І не йме ні сорому ані серця,
Навкруги розтрощено геть на друзки,
Все понівечено вщент миром руZьким…
Хтиве кодло грабує, ґвалтує, нищить!

…а так хочеться неба синього, хліба й тиші…

Є ковток води і той лишень із калюжі…
Не зламаємось, переможемо, надолужим!

…п’ятиденний бій відстояли хлопці…
Перемога буде на нашім боці!

Стежка губиться в щільному верболозі,
Ось і дім…та порожньо на порозі…

Та небратська орда все понищила…

Вишиванка – вціліла, сама не вижила…
12.08.22

***

Ізсередини починаю себе розбирати,
Ось бабусі мої з дідусями, ось тато і мати,
Кілька облич зі старих світлин, а інших порозгубила,
Ось і все твоє дерево родове, ось і все, моя мила!
І тепер не знайти кінців, та докупи не звести,
Де моє родове гніздо, коралі, гердани, шелести?
Де вишневий садок, уквітчаний пелюстками,
Що у спадок іде від прабабці до бабці й до мами?
Все, що б тримало мене назовні, міцне і розлоге коріння,
Що доводило б невипадковість відвіку й донині,
Все, що мало належати й бути моїм по роду,–
Ген, пішло по воді, лишилася тільки врода…

Віддались на поталу зросійщенню непомітно,
Виробництва немає, садочок уже не квітне!
Бо заради життя зголосились, заради уявного миру?–
Необачність покарана, заслання до Сибіру.
Ген, по всьому по світу розкидані українці,
Тягне лямку діаспора, животітимуть поодинці,
Розкидало, розпорошило нас, як дозрілу кульбабу…
То все відблиск дукатів, примарні й улесливі зваби!
Повертайтесь до рідного дому з куточків далеких!
Навесні повертаються так до Вкраїни лелеки!
Триста років майнуло! – неначе косою по серці!
Та стоять українці, шепочуть “минеться, минеться”…
25.02.24

***

…лист на нуль….
…мені важко…я подумки там, з тобою,
Сплю серед поля, жую галету, готуюсь до бою,

Дві години на сон, і шнурую берці,
Всі, хто тут на нулі – з Україною в серці!

Їду в шоломі і броніку роздовбаним джипом,
Щоб підсилити мотивацію вмикаю в навушниках джигу,

Ти спитаєш, чому саме джигу, а не “Смереку”, не “Чорнобривці”?–
Ти мене зрозумієш, я відповім, як будемо наодинці.

Бачу в приціл, як повзе сученя вороже,
Я збираюся з духом і сподіваюсь, що Бог мені допоможе!

Ні, я в уяві не бачу, як я вбиваю…
Як я житиму з цим надалі навіть не уявляю!

І як вже в розполозі, виснажена й спітніла,
Я не матиму ніц тої люті, не відчуватиму тіла,

На якомусь із поворотів окопу впаду на лежак побратима,
Три доби пливтиме перед очима,
Як стогнали трьохсоті, як вкладали ми їх на ноші,
Не розділяючи на своїх козаків й орченят ворожих…

Для титанів – війна, берегиням – родинне коло!
Як вирує життя, як буяє весна довкола!

Ти мені обіцяв окрошку, як прийдеш,
Чи я наварю борщу?
Пам’ятай, як не вернешся – я тобі не прощу….
24.05.24

***

Відносини будуються щодня,
Коли цеглин нема й каменяря –
Сама себе будівля не зведе! –
Хоч в мирний час, хоч на війні, будь-де!

І має знати кожен каменяр
Якийсь секрет, аби тримать удар
Могла його фортеця повсякчас!
Життя буремне, казка не про нас…
І мова не про щастя в куріні,
Де злагода панує ночі й дні,

Будиночок картковий – теж житло,
Недовго, та й над ним гало

 Загравою оманливо блищало!
Та мрії про кохання тут замало,

Ти висотав з душі моїй нитки,
І крізь штахети вітер навкруги
В душі гуляє… холод і пітьма…
Була душа, жива, тепер німа…

Не ті часи, не ті каменярі –
Пройдисвіти байдужі й лихварі…

Я не беру каменярів до серця!
Сама собі держава і фортеця!
01.07.24

***

Ми зовсім різні – береги
Ріки одної,
І, як всі люди навкруги,
Шукаєм долі,

І хто з нас правий, а хто ні
Чи то суттєво?–
У всі часи були шути
І королеви!

Не рушим з місця принципово
Наче скелі,
Навпроти небо і Земля–
Дві паралелі,

Навпроти Сонця – Молодик,
Як Південь – Північ ,
Як потерпілий – рятівник
Як напад – відсіч!

Як нескінченна боротьба
Життя і смерті,
Геройська слава і ганьба
У круговерті,

Як повноводні водограї
І пустелі
Не перетнутися ніяк двом паралелям,

То як банкнота і мідяк,
Як шанс і фатум…
І не збагнути нам ніяк
Той божий задум….
16.07.24

***

Зросійщеним українцям…

Не выходи из комнаты, не совершай ошибку…(с) І.Б.

Не роби дурниці, не відкривай рота,
Доки мовчатимеш – триватиме і свобода,

Бо як тільки слово сказав – опинишся у полоні,
Через квітучу мову – культуру несеш в долоні!

Доки від мозку до язика летить рефлЕксова згода,
Доки не вимовив слова– триває твоя свобода.

Можеш думати на суахілі, хінді, івриті або фарсі,
Слово – не горобець, і сам ти – мовний носій,

У половини країни мова відібрана від початку…
І від народження!!!
Тимчасове виключення лише немовляткам,
Почнімо її відродження!!!

І можете мене розібрати на друзки й незрозумілі атоми,
В геномі все закарбується, він попри все зберігатиме!

Не починаймо свари про мову! Не будьмо ледачі–
Ми стоїмо на межі, на варті, на перетині Фібоначчі!
30.07.24

***

Крізь сон іду, у мареві думок,
В зеніті сонце, спека по обіді,
Ти майже поруч, розділяє крок,
І слів не треба, доста і обіймів

Солоний піт, вкриваючи чоло,
Вже ятрить очі, солоніють губи,
Все зникло вмить, неначе й не було
Уявних обіцянок аж до згуби

По відчуттях іще в руці рука…
Та рушила з-за обрію хмаринка,
І страх – казать неправду спонука,
На пікселі розпалася картинка.

Та пройде дощ, втамує спрагу й жар!
Веселка ще заграє в небокраї!
Вдень, наче Діоген, беру ліхтар,
Коли собі я пару обираю…

Розтрощене не склеїти ніяк,
Життєвий досвід у нагоді стане,
Ніщо не випадкове, все є знак,
Що відокремить істинне й оманне…
14.07 24

***

Небо над Києвом сьогодні зовсім осіннє,
Я вдивляюсь у нього,
Передивляюсь новини з OSINT’y,
Сонце з-за хмар вигляда,
Немовби чорна перлина –
Небезпека,
Вона не від неба,
Небо ні в чім не винне!

Малюються плани,
Які по факту –
Летять шкереберть,
Щастя,
Мо якісь із них справдяться хоч на третину,
Або на чверть!–
Життя нині настало….
День прожив – і то добре!
Особливого по країні ніц,
ЗСУ–[к]цапами нашу землю удобрюють,
Ціни стрімко повзуть угору,
Зарплата падає,
Світло є,
Без балістики тиждень,
Не обстрілюють градами.

І тому попід вечір
На площах збирається
Молодь,
Лунає сміх,
Фолькльоріє музика,
Я плету сітку,
А як ся вертаю додому –
Не в змозі пришити ґудзика,
Хата не метена,
Кішка голодна,
В городі – хащі,
Мама мене питається –
Чи то я така ледача, а чи пропаща,
Чому безталанна,
Вщент змарніла і вимотана?–
І я,
Сперечатись негодна, кажу,
Що всю хату вимету,
Збираюсь з думками,
Збираюся з силами,
Підводжусь на ноги –
Попереду все життя…
Тримаймося – до нашої Перемоги!
03.08.24

***

Горпина гортає старенький альбом і дивиться на світлини,

Все краще, думає, аніж слухати побрехєньки по радіо, читати з газет новини,
Це зараз вона старенька-старенька, майже як срібло сива,
А на світлинах вона струнка й молода, й незбагненно красива!

Ось поруч із нею на вигоні сестри її – Мотря й Галина,
Всі втрьох у новеньких штапелях, що їх відшила Горпина,
До якихось свят, вже достеменно і не згадаєш, чи то Купальських, а чи Петрівка,
Горпина на виданні, статна і показна – золото, а не дівка
Хоч в штапелі, хоч в маркизеті в шелестах, а чи герданах!

Чи так здавалося, чи всі троє були закохані в тракториста Івана?
В Івана очі чорняві-чорняві й чуприна з-під картуза,
Тіє ж осені він чомусь посватавсь до Мотрі… та дала йому гарбуза!

Напекли пирогів з каблучками до Михайлова чуда, а видивлялися до самої до Покрови…
Якби до Горпини сватів засилав би, то не отримав відмови!

Десь із півроку Іван був як причамрений, прощався, як їхав до міста.
Тогоріч більше не бачили вони свого тракториста.
А потім сталась війна, безглузда й незрозуміла,
То у село заходить Червона армія, то махновці, то гвардія Біла,
І хто його в дідька лисого розбере, де наші, не наші, де вороги?!
До села Іван повернувся із міста з тієї війни без ноги.

І знову була Покрова. І він знов попхавсь зі сватами – до Мотрі, не до Горпини!
Мотря порозумнішала трохи, вже не брала на кпини.
І десь на першу Пречисту родина поповнилась на маля,
Мотрі в пологах не стало. Іван сам тримає в обіймах маленького Василя.

І знову Горпина пече пироги, білить хату, перебирає скрині –
Чекає на Йвана, ач, не посватав тоді, то може посватає нині!
Хоч і не тракторист вже, але без чоловіка в хазяйстві морока,
І стріла Галину, шо сяяла немов зірка, якраз на Івана пророка!

Немає дівчини щасливішої, ніж та, шо уже засватана!–
Горпина сахнулася від сестри, наче чорти від ладана!
Але ж сестра, як відмовити, обіцяла прийти, хоча б на хрестини…
Більшовиками розстріляна, чекала кумів попід церквою – не стало й Галини…

А далі голод настав. Голод. Великий і довгий-довгий.
Нема надії, що вижевеш, не простягнувши ноги.
Горпина довго чекати не стала – взяла Івана за себе – не ті ж бо нині часи –
Як не крути, ґуртуватися треба, а не роздавать гарбузи!
Та й де їх узяти оті гарбузи трекляті, бо гарбузи нині розкіш,
Зайвої зернини на полі не знайдеш, смерть голодна гуляє людей поміж…

Плаче маленький Василечко од ранку до ночі –
Дитині не пояснити всього, вона їстоньки хоче,
Худобу врізали, потім собак, щурів, горобців, котів,
У бідних родинах половини того нема й поготів.
Вертається якось Горпина із трудоднів, а в хаті дурманом вже запах юшки!–
Ой, мій Іваночку любий, все зготував самотужки!–
І, до нестями голодна, гарячого баняка виймає із печі,
Бере полумисок, в ополонику проглядає лікоть малечі!!!
Зомліла Горпина, на всеньке село голосила!
Не стало Івана, самосуд вчинили селяни – підняли Івана на вила…
Й лишилась сама саменька Горпина, життя не казка,
І чи то життя – перемога над смертю, а чи поразка…
Начебто ось, тільки-но увійшов в одні двері, а вихід уже маячить,
Горпина гортає старенький альбом і плаче…
24.08 24

***

_Епіграф_
… у Книзі-книг хтось припустився помилки –
Скоріш за все, було все зовсім навпаки –
Сотні тисяч разів переписана чоловіками, які, майже, через одного – йолопи –
Єва в Едемі їсть яблуко з Адамової руки…

…він мені пропонує яблука. Дві повних жмені свої.
І допоки яблука в нього – він двобій програє мені.

Десь всередині, я хрумкочу вже тим яблуком, ззовні – беру не беру?
Він продовжує зачаровувать поглядом, вводить в дорослу гру.

Погляд звабливий, вуста вологі, тягнеться й тягнеться мить,
Котяться яблука нам попід ноги, їх уже не спинить,

А я дивлюсь на ті яблука соковиті, стиглі і запашні,
Розум втрачаю й себе щомиті, не в змозі сказати ні!

Вже замість крові по тілу пульсує незвична спокуса як мед,
Впевнено, спритно, розкуто і ніжно, без слів цілував мене…

Губи у нього…від яблук солодкі й водночас від спеки терпкі,
І серце моє опинялось одразу, де доторк його руки!

Від аромату серпневого Спасу простір вже гусне за край…
Боже, якщо він і є моя пара – я ладна лишити рай!
10.07.24

***

Від багатства до бідності–
Хоч з якого боку дивитися–
Не рік і не крок –
Ціла вервичка миттєвостей, збігів і помилок,

І коли легкодухих вчинків твоїх перевалить уже за сотню,
От тоді начувайся!– чи то безодня вдивляється в тебе, чи ти у безодню!(с)  

Яе опинишся там, на самому самому споді,
Чи збагнеш, чим вимірюватимеш розміри своєї безодні?

Докладай зусиль і аналіз до боротьби,
День у день не сиди, почекун! – шось роби!
А точніше не шось, а самі найкращі думки і вчинки!–
Ізсередини починай діставати дитячі мрії, яскраві картинки!

Шостий подвиг Геракла згадай!–він там наче про стайні,
Тож вклонися всім пращурам і богам, помолись як востаннє!

Не інакше, ти завинив цьому світу багато любові – не навпаки!!!
Світ засяє новими фарбами… на відстані простягнутої руки…
22.09.24

***

Єдинство прагнень, духу, сподівань
…так сталося, що я пишу т_о_б_і,
Як мало тих було, кому писала,
Чи може слів, емоцій бракувало,
Та й ті вже розчинилися в юрбі.

Так сталося, що я тобі п_и_ш_у,
Ніяк не припиню оту розмову,
Тебе зловила з суржиковим словом,
Не виправлятиму, таким його й лишу.

Тобі пишу, так сталося, бува.
А ти мені не пишеш ніц ні слова,
Гортаю переписку нашу знову,
Й роздраду надають прості слова.

Звикаю до мовчання потойбіч,
Я розпрощалась з низкою ілюзій,
Хтось їде до Болгарій, Грецій, Грузій,
А в нас війна…війна – жахлива річ!

Спливають тижні, місяці, роки!
“На щастя” вексель, дата “на вимогу “,–
Коли здобудем нашу Перемогу –
Все має бути зовсім навпаки!

Моя країна виграє цей бій,
Єднаючись по духу і по крові!
Так хочеться…щоб всі були живі…
Так хочеться…щоб всі були здорові…
25.07.24

***

Пляжні романи стануть, спливуть до Різдва,
В шурхоті осені кануть у воду холодну,
Літо завжди спонукає чекать на дива,
Душі тендітні до див, наче діти, голодні!
Пляжні романи неначе зів’ялі листки,
Ті, що скидає в Дніпро пожовтіла тополя,
Вже не пручаючись, тихо пливуть вздовж ріки,
І покладаючись легко на звивини долі,
Винесе бурний Дніпро, чи життєва ріка,
До океанів сто тисяч емоцій на спомин,
В кожній події, істоті є божа рука,
Згадки цікаві, як перли, і наслідків сповідь,

Душам відкритим, що жиють без кривди й образ
Кола сузір’їв, шикуючись, світять яскраво,
Доля ласкава їм ще подарує, й не раз,
Чи Бореаліс Аврору, а чи з діамантів заграву…
29.09.24

***

– Пуду солі замало!– щоб з’їсти для дружби, чужинцю!
– Не збагнути Росію, а хто українців збагне? –
Стільки сала залити за шкіру, як ллють нам ординці –
Тож не дивно, що мрієм ординця піднять на багнет!

Замість квітів Донеччини попіл розхитує вітер,
Тут немає пташок, лист осінній усім в дивину,
Чи можливо жахіття війни перекласти нам мовою літер?–
Чи душею, чи розумом – можна збагнути війну?

Татуюють воєнні вітри попелястим по шкірі,
І геном українцям таврують на сотні століть,
Ми ґартуємось в сталь, ми плекаємо мову і віру,
Не чіпай українця – в нім все українське бринить!

Боронити терени – призначення славного війська
Козаків-характерників, маючих силу і хіть!
Не про тебе, ординцю, чарівна земля українська!
Не чіпай українця! – в нім все українське бринить!
20.10.24

***

…насінини в кишенях – весною підуть у зріст,
Вже нема вороття ні теплу, ані дням колишнім,
Вже ось-ось розпочнеться Пилипів піст –
До Різдва нам лишилось якихось всього сім тижнів,

Літо похапцем йшло, залишався осінній сплін,
Підставляй обличчя північним вітрам і серпанкам вологим…
Нам лишилось до літа…ну, майже п’ять тисяч годин,
Але нам важливіше – скільки до Перемоги…?
03.11.24

***

Я його видивлялась не раз, не два,
Сонце сходило й Місяць, й зійшла трава,
Як купаж, шукала у винній карті,

Та мовчало серце і плинув час,
І рипів часопростору диліжанс,
Безуспішні спроби, даремні, зусиль не варті…

Намагались роздмухати полум’я у мені,
Гарний настрій сприймаючи за вогні,
Очі гасли, і вже сивина в волоссі…

Ця залежність самотності наче шовк…
Я жадала, щоб сам він мене знайшов,
Але поки нікому ще не вдалося…

Я була як царівна заточена в мур,
Я сама собі додавала тортур,
Вдосконалення прагнула до вершини!

Я до ран прикладала вірші і мрії,
І у темні часи трималася за надії,
Бог давав олівця і казав – “Пиши-но!”

Вже синці під очима, як у мерця,
Руки слабнуть, не втримаю олівця –
Бог давав мені саджанця і казав – “Саджай-но!”

І від мандрів змарніла до хати йдеш,
Ідеал неосяжний, не знає меж!
Бог сказав –“Як знайдеш – станцюєш джайва!”

Бо ні в чому розради не буде, ніколи й ніде,
В самі темні часи тримаємось за людей,
Всі – створіння божі, – всі під прицілом!

Безліч кіл намотаєш, а вернешся на поріг,
Що шукала, з собою носила вік!
Не шукай половинок уявних, сама є цілим!