МАТИ У ПОЛІ

1.

Мати моя

Крізь дощ ходила

Журавкою-самотиною.

Усміхаючись

Шепотіла над кожною капустиною.

Над хустиною хвилями

Хмари пливли.

Із очей її квіти пили.

Помідори на захід

Червоно спіли.

І чорніла земля,

Ночі заждавшись.

2.

Зелені спалахи

У безодні неба.

В’язалася капуста

У головки.

І чорну хустку матері,

Обсипану у зірки,

Далеко видно

З-поміж стебел…

 

ПАМ’ЯТИ БАТЬКА

1.

Зроби мені, Уляно, віконце,

Щоб я бачив,

Як сходить сонце.

 

Щоб я бачив.

Як сад розцвітає,

Білий цвіт

На всеь світ розлітає.

 

Відчуваю:

Надворі світає.

Одчини мені двері у світ.

Пошли саду привіт –

Він мене знає.

 

Мати моя

По світлиці літає,

А послуха  – затихне, замре.

Ще не вірить,

Що батько помре.

Про здоров’я його кожна квітка питає…

 

Уже світає,

А батько темніє.

Його пгляд

Синіє, синіє…

2.

Я блискавок торкався

Сильними руками,

І злякані вони летіли у міжхмар’я.

І відкривалась таїна міждалля.

І розкладався грім на рідні ґами.

 

Моя сестра ходила між квітками

І в кожній квітці вогники гасила.

Тримав я блискавки руками –

Лилась у землю їхня сила.

 

Гроза далеко у сю ніч світила.

Ген до зірок, куди сягав мій зір,

Та батька так і не збудила.

Бо опустилася могила

У глиб землі на сотні гін.

 

ГРОЗОВИК

 

Понад городом кашля грім,

Із хмари трусить залишки дощу.

Йому махаю і свищу –

І він покликав у свій дім.

В його обличчі молодім

Знайома далина долин.

Глибокі очі, як в людини,

Що прожила поміж хмарин.

За кожним словом

Полум’я з глибин

Освітлює нам стіни та оселю.

Крізь вікна й двері, неба стелю

Летить-пульсує світла плин.

Величний шлях між хмар-картин,

Нема йому кінця і краю.

Сам Грозовик іще не знає,

Як довго тут живе один.

Я став йому неначе син,

По показав незнані таємниці:

Відбиті променями

Пращурів обличчя,

Ще молодих дощів найпершу синь.

У нього коні попросив,

Як Ґрозовик вмирав, зіпершися на хмару.

Він показав рукою на отару,

Щоб я її ростив як він навчив.

Його не стало. Він почив,

Коли почув мене удалині.

Було що розказати степам моїм –

Дощем до ранку говорив.

 

ТЕБЕ

Тебе любить – себе згубить.

Об темний ліс

Удариться й замовкнуть.

Лежати довго.

Зорями промокнуть

На полі стиглих полуниць.

 

ОСТАННІЙ РАК

Темно-зелене щипало,

Старе і невловиме,

Позадкувало стомлено

У жовтаву осоку.

Ловили його руки

У безнадійнім танці,

Плели із павутиння

Мережанку рясну.

Побачивши, що зверху

Поверхню дня розмито,

Він тихо собі свиснув,

Аж виляски по дну.

Було все дно до ранку

У синяву залито,

Як плив

Він у долину

У зоряно-тремку.

Утративши назавжди

стежки у неба морі

і вусами торкнувши туман у далині –

повис повільно у нічній імлі,

вчепившись клешнями у зорі.

БОЯЗКО

Боязко жабці зеленій

У темній діжі,

Світла вода дощова

Почорніло схолола.

Намерзали кругами

Криги вужі,

Блискали гостро,

Голками кололи.

 

Все більше темніла

Вода дощова.

Жабка на дні

Усю ніч протремтіла.

 

Покололась діжа,

Діжа соснова,

Наче листочок,

Жабка на ранок

Крізь лід зеленіла.

 

ЦВІРКУН І ЗВУК

Цвіркун у звукові живе

Свойого голосу тонкого.

По сутінковій течії

Жоржина жовта в ніч пливе –

Шукає кольору нового.

 

Ніщо не спало

В тиші невмирущій,

Крізь груші білий цвіт

Цікаве світло дня

Дивилося у даль

Крізь ночі чагарі,

Крізь темряви

Глибокі пущі

Лице твоє

Шука утомлена свіча.

 

Свічадо часу

Річка вдаль несла,

У далині шуміла,

Стомлена водою.

У глибині небес

Зоря ранкова йшла,

Вмиваючись тремтливою сльозою.

Цвіркун у звукові помер

Свойого голосу тонкого.

Крізь шелест власний виріс клен –

Ніде не бачив я такого.