Минулий рік подарував мені одкриття ув українській поезії – Марину Пономаренко.

І почув я її КАРТУЗА несподіяно у малопоетичному місци – у княжому Київі – у кенасі – себто БУДИНКУ АКТОРА – на конкурсі читців Івана Франка. Другий день конкурсу. Професійна акторка з Дніпра прочитала КАРТУЗ невідомої мені Марини Пономарнко.

Я був уражений.

Три характери, колізія, предметність, оповідна – новельна – сюжетна – манера викладу, присуття неьесного – високого – у низькому – побутовому – усе ув одному.

Потім авторський вечір Марини у КУПІДОНІ – і я усвідомлюю що се вона, авторка КАРТУЗА – коли вона читає того КАРТУЗА на кону.

Обмінялися книжками.

Що сказати?

Назва ні у пизду – КНИЖКА ЛЮБОВИ А ЛЮТИ.

Золота їй назва КАРТУЗ.

КАРТУЗ та і годі.

Книзь присвячено бабусі Ніні Кітіленко.

Ілюстрації Катерини Забродської – на любителя. Обкладинка могла би бути яскравішою а виразнішою. Принаймні малюнок у портретному стилі (сторінка 52) міг би піти на першу сторінку обкладинки.

ГІТЛЕРА, СТАЛІНА ПЕРЕЖИЛА І СЬОГО ПЕРЕЖИВУ – перший характер збірки – на сей раз бабці-знахурки.

Далі вірш слабенько-прохідний.

ОСЬ ПРОСТА ДІВЧИНА ЛІДА – не бабцями єдиними. Довго. Сильно. Страшно. Як не сказав би Макс Блювотний. Еге ж. Се ж і познущання з Ніколашки Заболоцкоґо – ХАРОШАЯ ДЄВОЧКА ЛІДА, і характер головної героїні, і характери людей, же її оточують – кожен мА осібний глас, а разом то – оркестра.

МАРІЯ ІЗ МАРІЮПОЛЯ… -- перший з циклу дотичний до жмурів – у доброму розумінні сего слова, у позитиві. «У неї серце розбите бомбами і ракетами», «фотографує пташечку, що пролітає над площею – Повільно рухається черга на держкордоні із Польщею», «Маріюпіль тим часом чекає. Чекає свою Марію».

Узагалі, авторці варто віршам такого штибу давати назви, бо назва – брама у твір.

Далі два безбарвні а необов’язкові вірші.

Я ПОЗА ПОЛІТИКОЮ. Я ЛЮДИНА ПРОСТА…

Гарний образ ватника.

Далі – ще один безбарвний. Се як дорогі картини, що вистигають перекладено шматами старих малоцікавих а безпотрібних газет.

ДЕСЬ НА ПІВОСТРОВІ Є СЕЛО. Знову характер і характер инший – неприсутньої тітки головної героїні.

«Натомість бабай спочатку гойдає колиску, потім несе труну. Навіть коли ти одна, він не лишає тебе одну», «бар без п’яниць – як рай без святих».

Далі – усуціль – шість ґазетних шмат.

ЇЇ ЗВАЛИ АЛІСОЮ. Характер – сюжет – історія.

Знову шмата.

МОЯ ПОДРУЖКА П’Є АБСЕНТ. Харктер без сюжету. З лезбійськими є-нотками: «Який неймовірно зелений вечір! Уаолбвати б когось, обійняти і у тіло чуже прорости. Хочеться з’їсти когось. Хай навіть се будеш ти». Я в’язну і завмираю, ніби комаха в смолі.», «ельфи торгових центрів».

КАРТУЗ – се ґеніяльно.

Чому?

Бо усі українські письмаки – особливо поети – мріють про новельно оповідне мислення викладу у поезії,  але не мають живих характерів, же спороджують живі діалоги. Марина Пономаренко усе отсе мА. Звичайно, вона обкрадає театр, звичайно, вона сьому научилася у Карпенка-Карого – ув універі, а не у драматурга, хоча і у йОго теж – Карпенко-Карий, Кропивницький, Микола Куліш – незглибима криниця українського живого театру. Але – у поезії – бути драматургом – се вищий пілотаж. І КАРТУЗ мовить красномовно саме про се.

Ну і усе у сій книжці більше нічого – як на мене – вартісного нема.

Два вірші – про жінку, яка простує у небо – очима касієрші у супермаркеті – і про кельнерку, яка працює на межі кнайпи а морґу – у сю книзь не увійшли.

Не тямлю, як розвиватиметься далі талант Марини Пономаренко: чи піде вона з вухами у драматурґію, чи писатиме розкішні кіносценарії траґікомедій для українського кіна, чи шукатиме себе у нових формах української поезії – хзн.

Але талант маєме, і талант небуденний.

Чи усвідомлює авторка свій талант і свій поетичний успіх?

Ні.

Чому?

Історія з Фариною раз – не варто оприлюднювати на загал те, же приходить у приват. Мерзенна реакція улюр а ій ків спровокована Мариною постом у соцмережах – і вона антиукраїнська, зверхня, глупа, неоковирна і несправедлива.

Історія з ЗЕМЛЕЮ ПОЕТІВ два. ЗЕМЛЯ ПОЕТІВ – бенкет під час чуми. Не красить. Не пасує. Не додає до таланту нич.

Одне слово – читайте, насолоджуйтеся. При нагоді слухайте авторку. Вона злегка кагтавить, але се не дратує а додає тільки чару до авторського виконання.

Бехпереч,  се тільки початок дороги. Хоча і зробленого Мариною досі уже достатньо, аби залишитися в українській літературі – принаймні семеро віршів долучу до своєї антології УКРАЇНСЬКОЇ ПОЕЗІЇ, над нею якраз працюю.