ПЕРЕДСВІТАНКОВИЙ

 

Десь в напівсні, на перетині дня і ночі,

Перш ніж дістатись сюди і розплющити очі,

Намагаюсь згадати, а де я прокинусь сьогодні

І чому мені так бездомно, і так самотньо.

 

Розумію, що це на сон аж ніяк не схоже.

Коротко запитаю у Бога: «За що це, Боже?»

Й знов, не отримавши відповіді від нього,

Встану на ноги. Хитка і слизька підлога

Хрусне, мов скло, під вагою моєї печалі.

Де я сьогодні блукатиму, де причалю,

Мені аж на диво байдуже й не цікаво,

Від цього не допоможе ранкова кава,

Тож на сніданок у мене тепер новини.

Читаю їх, не перетравлюю й половини.

 

Харків і Суми, Вінниця і Одеса…

Боже, чи справді ти бачиш все це з небес?

Чом не зупиниш нашестя оце вороже?

Адже диявол не більший за тебе, Боже?

Чуєш, поговори з нами, Боже! Де ти?

Знаєш, що крила носять тепер ракети?!

Крилаті ракети! Як птиці. Такі бувають.

Вони прилітають додому, вони вбивають.

Просто вбивають! Дорослих, старих, малечу…

Вони прилітають зранку або під вечір,

Іноді по обіді і серед ночі.

Ти ж не для цього крила придумав, Отче?

 

Я прислухаюсь, як щось там між ребер б’ється.

Я намагаюсь розслабитись. Не вдається.

Роздивляюся зморшки, розчісую сивину.

Пробач мені, Боже, я вся тепер — про війну.

 

Липень 2022

 

З НЕВІДПРАВЛЕНОГО

листи в полон

 

Моєму чоловікові і всім, хто в полоні,

присвячується…

 

Ми пишемо одне одному ці листи, чисті й прозорі.

Не про гармати, танки і блокпости, а про вишневі зорі,

Файне гніздечко під соснами, щастя та перемогу.

Пишемо про кохання. Куди ж без нього?

 

І лише трохи — про те, де ти, і те, як мені без тебе.

Ми пишемо й пишемо ці листи й підкидуємо у небо,

Пишемо й пишемо ці слова й впускаємо їх у воду.

Адже не маємо іншого ані виходу, ані входу…

 

Адже не маємо адресів — вулиць, будинків, міст…

Отже, римовані голоси створять між нами міст.

 

Адже далі, ніж мій адресат, було б на Марсі або Венері.

Отже… Цілую твоє чоло й лишаю це на папері.

 

липень 2022

 

С_НІЖНЕ

листи в полон

 

Якби ти бачив цей чарівний ранок!

Стерильний — що хоч прикладай до рани.

Тут знов зима, коханий, знов зима…

Десь там крізь заґратоване віконце

Чи бачиш ти, як сніг блищить на сонці,

Чи пам’ятаєш ти його на смак,

 

На дотик? Він холодний, як розлука,

Втім тане — варто лиш узять до рук, а

Якщо упасти разом просто в сніг

І цілуватись пристрасно й невтомно,

То буде тепло й затишно, як вдома,

І можна дотягнути до весни…

 

Нестерпно важко будь-чому радіти,

Коли іде війна і гинуть діти,

Втім …сніг блищить. І прикрашає двір.

І вулицю. І падає за комір,

І все фарбує в ніжно-білий колір —

І куполи, і шалик удові.

 

І я дивлюсь й боюсь любити все це,

Бо гарно так, що боляче на серці,

Бо надто тисне неба срібний німб,

Бо цей прекрасний день щемить у вічі,

І є спокуса впасти в сніг, як в відчай,

І є спокуса розчинитись в нім.

 

Втім щось таки потрапило у груди,

Бо я приймаю цей нестерпний грудень

І всі свої сумні думки жену.

Й підводжуся, вдягаю светр під парку,

І йду у парк, й рахую білок в парку,

І майже забуваю про війну.

 

Не віриш? Що ж… Брехати я не вмію.

Тож просто йду. Несу з собою мрію —

Вона блищить, як цей первинний сніг.

Я мрію, що за груднем буде січень,

Що хлопчики повернуться із січі,

Що ранки наставатимуть для всіх.

 

Що буде справедливим рік прийдешній.

І ми з тобою стрінемось нарешті,

Тому що це є чесно, бачить Бог!

Й блукатимемо парком сніжно-білим,

Й кохатимемо палко і щосили,

І білок рахуватимемо вдвох.

 

24.12.2023, 587-й день полону

 

МАРІЧКА

 

Моїй подрузі, матері Героя України

Данила Подибайла, майору Марії Подибайло…

 

Сам Бог ще не розібрався, які в неї очі.

Що ти хотів покласти в ті очі, Отче?

Сталь грозового неба чи море синє?

Знаю лише, що поклав в них достатньо сили,

Аби дивитися, як проводжають сина,

 

Й нести на хвилях кохання, але не відчай.

Відображати риси його обличчя

І не розплескати щирий вселенський гнів.

Тільки коли корабель вирушає в вічність,

Море раптово виходить із берегів…

 

ПЛЕЧЕ

листи в полон

 

Ми довго цілуємось проти ночі,

Аж поки ніч не заплющить очі,

І в світі не лишимось тільки ми.

А потім літаємо — вчимо рухи.

А потім тримаємося за руки,

Допоки не визирнем із пітьми.

 

А потім святкуємо добрий ранок.

Ти сьорбаєш «Моршинську» просто з крана.

І вся ця любов заживляє рани

І ллється на нас дощем.

І ти обіймаєш мене вологу,

Аж ковдра сповзатиме на підлогу.

Ти знов прокладаєш в мені дорогу,

І хочеться ще і ще.

 

Ми знову навчились цьому радіти,

Ми знову відверті й стрімкі, як діти,

Ми знов проросли в цей чарівний світ і

Торкаємось вічних тем.

І це триватиме тут довіку,

Бо море видно із наших вікон,

Бо небо видно із наших вікон,

Бо сонце сяє і хліб росте!

 

Ще трохи, хлопче, і буде все це.

Носи цей майбутній світанок в серці!

Тримайся за нього, бо в ньому сенс і

Прихована суть речей!

Тримайся за жовто-блакитні мрії,

За сонячний ранок над містом Марії,

За мир, що над обрієм майоріє,

За тепле моє плече!

 

17.05.2024, 732-й день полону

 

 

РАНОК

 

Ранок, але прокинулися не всі.

Сонце сходить понад частоколом згорілих лісів,

Усміхається впертим, розшукує безвісно зниклих.

День почався із вибухів. Робимо вигляд, що звикли,

Хоч втомилися, ніби біжим і біжим марафон.

З-під завалів у Харкові чутно дзвінки телефонів,

За вікном, як поранена сука, волає сирена,

Обездолених – безліч, розгніваних - сила-силенна…

Ці та інші новини влучають у тебе, мов стріли.

Души вбитих і ненароджених вже зустрілись,

На перетині знищених мрій і виснажливих прощ

Зупиняються, дивляться з неба, прощаються, тож

Буде дощ.

 

31.10.2024

 

ПЕРЕДРІЗДВЯНЕ

 

Звук сирени, сусіди спускаються у підвал.

За вікном десь поблизу вибух. Вже навіть два.

Сум стискає в обіймах і втілюється в слова -

Якщо  буду живою, складу їх в рядки на ранок.

Дрон кружляє над дахом, і скількись там до Різдва.

 

Звук сирени, сусіди готують святковий стіл -

Розставляють 12 стільців між несучих стін.

Виставляють 12 страв між несучих стін -

Якщо  буду живою, скуштую всі неодмінно!

Дрон кружляє над містом і перетинає Стікс. 

 

Звук сирени, святково горюють сумні міста.

Люди просять у Бога, щоб завтрашній день настав,

Люди хочуть надії і радості на свята,

Втім сідають вечеряти стомлені і знесилені.

Дрон кружляє над світлом, полюючи на Христа…

 

 

БО НІЖНІСТЬ…

 

Кохай мене зараз! Бо ніжність заповнила дім.

Бо в світі немає нікого й нічого окрім.

Бо рухи непевні й смішні, а думки – полохливі.

Бо те, що гуркочить за вікнами, – зовсім не грім,

 

Втім ми ще живі. Чи то попри, чи то завдяки.

Я бачу, як ти простягаєш до мене гілки,

І теж проростаю в тобі. Й тимчасово щасливі,

Якщо цю довірливу мить обірвуть літаки,

Принаймні ми зможем назавжди лишитись такими.