не вір мені. я — денний сон,

я зрадив ніч і не просив

прощення в нoчі

 

тепер не відмолю

 

що молитвою в грудях булó,

вже у горлі — прокльон,

а вустам зостається лиш попіл

 

од святого вогню

 

будь-щó — не вір! найтоншу з меж

я стер в багряну потерть. сам

стаю межею

 

ні голосів, ні тиш

 

я останню жменю зірниць

розміняв на пусте

і незчувсь, як згубилось моє

 

серед п'яних облич

 

без ліку слів. слова, слова —

вони, мов скáлки, все — углиб

тобі під шкіру

 

не вір мені, не вір!

 

я багато скажý. я скажý,

що любов моя — ніжна,

скільки хочеш, казатиму: ніжна

 

але не скажy,

що як ніж

 

******************************

 

доки серце — пругке,

твого сонця сто рук золотих

не приб'є до землі цвяхáми

з небесної ртуті:

відкорковуєш третю, четверту — безсмертний єси,

і безсмертя своє, як кохання, у губи цілуєш

 

ні гріхів, ні спокут, і раптова сльоза не згірчить,

бродять вíрші у грудях, солодким неспокоєм здобрені,

на зім'ятій постéлі холоне розґнуздана ніч,

а під стелею дим, ніби спомин про неї,
розходиться

 

кажеш: чорт уже з тим, куди тебе, дýрня, несе,

і об що розіб'єшся, і в чому розчинишся — байдуже:

все — напропáле, як зóпалу, серце твоє — пругке,

однаково, кажеш, настане пора повертатися

 

і просити дощу, як прощення. аби розіпнув

твоє сонце на ґрунті, проміння прибивши водою,

допивати вино, витирати цілунок із губ,

і робитися смертним, і світла учитись в любові

 

лиш тільки пісень би на цей невторований шлях,

і знати б, що бýде до кого, і знати б напевне:

не зрадить зоря,

не втоне зоря,

не загасне маяк,

не вернешся у темінь

 

*********************************

осениться, кохана.

чуєш:

глибоко дихають зливи...

то не вмирання природи!

не вір —

спасіння!

чуєш:

грає Ісусова кров

у ґронах синіх

 

****************************

 

імена, імена — і нікого за ними,

голоси, голоси — німота:

може, те, що ти бачиш,

і те, у що віриш —

 

марá?

 

і питаю себе: нащо рани в словах?

нащо кров і вода?

що є сенс?

 

і кажý собі знов:

її очі,

уста

 

і все

 

******************************

 

шостий

 

уже народився, черево сонцю роздерши,

обпік небеса і на землю палити зійшов,

задихаючись плáчем сухим — о, цей плач — його перший —

він з грудей почорнілих прозоре ссе молоко

 

хоч іще у смолі, у в'язкому багряному слизі,

ще йому не одсік пуповиння верховний хірург,

вже палючим єством наповняє пустоти остиглі

і всміхається підло невидимим порухом уст

 

але усміх цей перший не нам — ми спимо, ми ще п'яні,

не вином, не горілкою — травнем напоєні вщерть,

а у снах — всяка нечисть, і зяють то вирви, то пащі,

і під нігті загнана юність — кровить

і гниє...

 

ми не знаємо ще ні межі, ні любові, ні болю,

ще стара із косою не бачила наших облич,

але той, що уже народився, розбудить до столу

і усіх молоком з почорнілих грудей похмелúть

 

*********************************

 

день за днем

тиждень за тижнем

місяць за місяцем

гріб за гробом

ще один

ще один

ще один

не воскрес

не вознісся на небо

і не сидить праворуч

 

********************************************

 

зелена шерсть землі

біла луска дерев

ховається світ

од холоду наших ніг

од холоду наших очей

 

сипле небо на нас

краплями

бите скло

 

тéпла весна

тепла

 

як кров

 

**********************************

лицем упнувшись їй між груди

морем захлинутись

губами ніжачи вигин спúни

сп'яніти

вміти

 

на липкому денці склянки

не зав'язнути ані

в'язнем ані катом

не зробитись

битись

 

решта — рими ритми смисли

чорт із ними

 

************************************

поцілунки мої

за твоїми долонями скучили

їм солоні перетини ліній солодші за мед

але ще не пора

вони знають

іще не закінчився лютий

а холодні пошрамлені губи

не варті тебе

 

вони згадують млосно:

на твóїх пахучих ключицях

од гарячих торкань

розцвітають червоні вогні

але ще у містá

не вернулись птахи з репетицій

і печально дерева мовчать

у безлúсті своїм

 

та цілунки такí

ні приборкати ні відпустити

а лише наслухати як звір

тріпотіння і тріск

так і ти наслухай

як пестливо шепочуться тіні

про зішестя теплá

на холодний пошрамлений
світ

 

****************************************

поетові в тилу —

війна нещадний цензор:

не може ні про біль,

ні про любов,

ані про смерть.

бо це в тилу несправжнє.

а що тут справжнє, Боже?

тут навіть Ти несправжній,

тут кожен, як по правді,

лише вдає себé

 

поетові — ні слóва,

бо слово — пиха й скверна,

коли воно не рана

гаряча, що ятрить

 

поети — ті, хто вміють

помóвчати, бо часто

мовчання — наймайстерніша

поезія війни

 

*************************************

по червоній м'якоті

до живого

цілунками насікатиме

вітер,

і розкриватимуться ранки,

як пуп'янки,

на губах

Маріїних

 

проступатимуть

боляче

сльози

намистинами —

одна за óдною,

і плакатимуть, розквітаючи

червоно,

уста Богородиці

 

"покажися їм, сонце", —

молитиме.

"прийди до них, сонце", —

терпітиме.

 

згоратимуть губи

Маріїні —

 

цвістимуть квіти

*******************************************

біло-біло — мало не рай,

і свята — як свята, і святково,

і горять не міста, а в містах —

різдвяні вогні

 

повертаються з пекла усі,

хто приймав у Марії пологи

з року в рік — найважчі пологи —     

і приносять сюди

 

найсвітлішу з усіх новину‌:

більше смерті нема, ані крові нема,

білі-білі, як рай, вечори

 

тільки де ж ті сніги...

 

*******************************

співає жінка, і спів веретéном

у груди ввіходить —

і ні вдих, ані видих: ураз — сполотнілий закляк.

навиває нутро моє голосом, оберт за обертом,

на холодне дубове пузцé. і я знов немовля

 

безпорадне і чисте, що білий метелик на квітці,

знов боюсь і люблю, як тоді, ще не знаючи слів,

і стає мені матір'ю вмить

незнайома жінка,

і від хижого світу ховає мене у спів

 

і я знову лише... чоловік — і не більш ні на йоту,

з веретéном у грудях, що м'ясом уже оброста,

і допоки вона співа — наді мною возноситься

і виходить із тіла свогó. це не сон і не яв,

 

не життя і не смерть, не вчора, не завтра й не нині —

позачасся, де темрява й світло — усе ще глевкі.

обертай, навивай мій дух, не давай мені дихати,

тільки слухати дай, і сповнятися дай,

і служити

тобі

 

*********************************

I

 

спіраль у квітці троянди

по ній — у сон твій

я

 

Маріє

прийми

 

пелюстя білі

як крила ангела

по них — у сон твій

я

 

Маріє

прийми

 

II

 

хтось руки глúбоко

рáнить шипами

тримаючи сон

 

Маріє

поглянь

 

вода у вазі червона

болить стебло

 

Маріє

поглянь

 

омофор над нами

уже закривавлений

рваний

 

Маріє

поглянь

 

чорніють пелюстя троянди

крила чорним

горять

 

III

 

Маріє

прости

 

хоч знаю:

не гідний

тривожити твóї сни

 

але приходжу завше

до тебе

 

Маріє

молю

 

спини ту кров

що крапає

з Їхніх рук

**********************************

І

 

останнє серце моє

зогнило на яблуні

впало

мурахи й оси

м'якоть виїли всю

 

II

 

рушник

яким ти сушила волосся

дзеркальце

в яке усміхалась

і шпильку

ту що на ній твоя кров

 

а без решти — стерплю

 

III

 

довкола порожнього плоду

пахнутимуть мокрі трави

і сонце нагадуватиме

про цвіт

 

IV

 

я заплющу очі

і знов цілуватиму

проколений пальчик

на гарячій руці

 

***************************************

I

 

мавко, яка ти... ліс ув очах

преніжно смарагдовий.

я заблудивсь у нім.

твóї прикраси, мавко, —

понад усі прикраси:

родимка на шиї,

на щоці

 

мовби ріка нічна —

чорне твоє волосся.

пахне волосся хвоєю. мавко,

я захлинувсь.

в'ються холодні розтоки

пасмами по ключицях,

в'ються по грудях — пахнуть

хвоєю груди твої

 

II

 

мавко, яка ж ти! голос твій —

норов ранкових гір.

я розчинивсь.

хочу назавше з тобою, мавко,

хочу! веди мене глибше

в смарагдовий ліс

 

губи твої — що тепле пелюстя.

губи отруйні, мавко,

торкнись — убий.

варте все сонце одного

пелюстя теплого.

вартий мóго життя

один цілунок

твій

 

III

 

та ти не покличеш,

не прúйдеш сама,

знаю: нема вже тебе такої:

з каменю дім, і сім'я нова,

і тільки сниш про гори...

***************************************

 

липню, печи — може, рани комý запечеш,

липню, цвіти — може, теплими квітами зшиєш,

знаю: смерть на твóїх медових полотнах есе

кров'ю пише

з тисяч імен — а літери гуснуть начорно

— хто прочитав хоч одне — затуляє обличчя,

липню, знаю: твóї гарячі медові полотна —

чорні таблиці,

липню, знаю, за ким мовчать ідучи,

кóго везуть, по кóму грають на трубах.

троє з лопатами вже своє довершúли —

втомлені курять,

піт витирають з лобів, липкий, ніби мед,

мед — солоний, що сльози, і сірий від персті —

липню, я знаю про неї все і про тебе все —

я з ними,четвертий.

липню… не чуєш: м'якне від спеки дорога,

тонуть в асфальті лампадки і свіжі квіти.

вже виростають хрести, прапори —

пора відчиняти ворота.

чорне літо

 

******************************

хто чув, як вишня родить,

вишня родить,

хто з людей?

лиш ніч прийма пологи,

ніч — пологи

у вишень

 

лиш ніч у синій тиші,

синій тиші

все хова —

і крики породіллі,

й немовлячий

білий плач

 

півпóвні гострим лезом,

гострим лезом

навкосú

вона втина ще теплі

мокрі стебла

пуповин

 

а людям — ніжний сон,

а їм не чути,

як вночі

тіка вишнева кров

у чорні води

ґрунтові

 

*****************************************

що є молодість, як не музика?

хто є ми, як не ноти, Боже?

залишúвся останній ґудзик

на її шовкóвій сорочці,

а під нею — пахке і гаряче,

вже доспіле солодке літо,

все це музика — не інакше —

неповторне ліричне íнді:

я впиваюсь її парфумами,

виноградно обвивши талію,

м'яко дощ вдаряє по струнах

— кап —

солоними теплими краплями,

а вона в тремтливому нéстямі

у волосся моє скуйовджене

уплітає пальцями червень:

ну і як ми, Боже,

голосно?

***********************************

кімната моя — мовби тіло моє,

горіховий стіл — відкрита рана,

ніби прокóли у шкірі — стільці:

по три із двох боків столá

 

гості, що часом за цим столом, —

точно ниткú хірургічні собою

стягують рану, і вже не ятриться,

вже не сочúться сік із горіха

 

вузлики в'яжуть словами м'якими,

ще коньяком обробляють — пекучим

п'ятизірковим розчином йоду:

тільки повірю на мить, що легше...

 

...ніч настає (бо що їй до мене?)

й гості розходяться (ніби шви)

 

і знову я — самотою в кімнаті,

втираю зі стóлу горіховий сік