*    

                          вечорова юга навіває данхіллом                  

                          і неспішною солодкістю медових акацій

                          поволі зріла зневіра щокатістю слив

 

                          молитовний шепіт вкорінений обіч ночі

                          де неон автострад меркне під твоєю підошвою

                          та подих згасає поміж свавільності рясту

 

                            легіт заколисує всезелені едемські оливи

                            промовляючи нотним станом прохолоди

 

співати мантри великої води

ніби морю із мушель рапанів литися галасу

оминаючи каміння скойки та пекучий пісок

 

 

 

обридливість жива онімінням губ

відразою до дихання теплого і цупких пальців

блазня із гумором проте без імені

хто він чому він в моїй квартирі

                           червивий і пісний як серпневі падалки

в останньому чині спасу

*

задушливе сховище п’ятого під’їзду

в’язка ароматика паленого спирту

трансформація запахів крові та зачаття

 

говоритиму до стін допоки мене почують

вживляючись чіпом у цегляні нутрощі

учора марфа петрівна отримала пенсію і

нитка до нитки в’язала бетонний светр кольору напалму

 

сьогодні на Сумській не буде світла води опалення

сьогодні пряжа розпадеться -  жінка стане фантомом

між бетонних уламків

 

                                      духи під’їзду розлітаються мов вогняні потерчата

танцюють камаринської взявшись за руки

як у безпросвітню іванокупальську ніч

на заліссі

*

                         а далі як матимеш вільну хвилину

перелічи на “три” гранітні відламки

матимеш натхнення вибудуй із них фортецю

 

де фундамент пришпилено до залізного гаку

знівечена чорнота обвугленого пластику

пробивається під наскрізне світло

кривавим ембріоном сум'яття

 

так їжачками приголосних утворюються

нові америки та сором'язливі кореї

а кліпнути оком болюче та непристойно

отож розпечені сльози пиляють ґрати

у людському сечовому міхурі

 

коридорні люди пов’язані наріжним каменем

єдиною лінією голосів радіопередач та дзвінків

демократичний час розстрілу при пересипу

не час для сієсти

 

де ось-ось прийде велика вода а ти без аквалангу

і у мить найбільшої напруги

бійся контакту струму із водою

коли не зіб’єшся з рахунку

дай мені знати

як матимеш на це силу

                *

чумацький шлях розсіяв богу кримську сіль

спілкуючись жестами крізь вогке віконце горища

древня книга заповідала лишатись нагими

аби дух зливався із пучками палючого сонця

 

говорити притискаючи язик до піднебіння

допоки небеса осипаються снігами

допоки у хмарах народжаватимусь нові життя

старі стигнуть як знекровлені едемські гнилички

 

залишивши підвішеним на вселенському дереві

обвивають тебе словами отруйні хрестовики

дай їм ймення та під пильним оком оріону

пропиши власною кров’ю

бо твоя артилерія харчується

ґрудками  херсонського чорнозему
                            

*

 

слова — щемка підліткова непевність

споглядаючи крізь рожеве скельце

програма дю солей набирає обертів

я обертаюся вслід сповільнюючи

час

 

затримуючи подих: тишком-нишком

секунда лунко накрапає у вічності

повз нас, крізь нас, задля всіх нас

  шопенів вальс жене містом асфальтову осінь

 

один лиш бог що ідол непорушний

поміж теренів часу літає й повзе

терпне у кожній фаланзі пальців

вільгою щойно розрізаного персика

щемким доторком до слова

 

*

                  світанкові роси позначені на мапі міста

точками неповернення першої паморозі

крига скресла

і фелліні на тонких вітрилах вирушає до риму

бо всі шляхи пов’язані там

 

планета живе як плівка кіна

і на сірому екрані підсвідомості

нуль перше дванадцяте рівно нуль нуль

 

власне Я останнє в абетці

власне я збираю моє докупи

власність стане родовими водами

стікатиме сходами іржавими трубами

                                                       світу що побудував люм’єр

 

*

 

молочною первинністю останнього потягу

в обіймах зігріватиму синяву прибою

пришиблені плацкартом мандрують липкі тіла

триденна щетина непомітно шелестіла персами

звуковими вібраціями спільного подиху

реальність стікає у філіжанку цвіту дерева кави

залишає гіркоту на корені язика щоби там

проростали нові дерева розлуки та любові

 

ми з тобою ендемічні істоти рухомих вагонів

власні наголоси в’яжуть абетку у морські вузли

солоне узбережжя свистить у ліве передсердя

та знаю клянусь богами знаю ти теж це чуєш

закидаєшся пігулками ставиш над літерою крапку

ніби вогник над поминальною свічкою

чеканиш: в бессарабії як ніде бракує мами

степовий полин рівняється як на картинках олівцем

алича незвично гірчить інжир чекає оси

ти більше не пишеш мені

невже олівці сточились

*

 

літні містяни проростають криками

літо не рухається памороззю бруківки

той хто не пережив зиму не вартий нічого

розливайся стічними водами місяця другого

певно сусіди слатимуть небом

болти гайки і маленькі шурупи

турбуються аби ми відбудували свій дім

скільки в домі солоності - стільки і заліза

говори насіниною вільхи на піднебінні

вповзай до горлянки ракетним посвистом

летючи орбітою згідно зимному мінусу

святі вірять у кожного є своя місія

праведні несуть свого хреста

подалі від сонця ближче до млосності

впертістю наших ліктів гартується сам простір

де прометей настоює світло на болю

гартувати простір гострити ікла

вчити розрізняти ворогів та своїх

*

астероїд пломеніє першим коханням

відбиває світло шкіри як цигарковий папір

 тільки тінь тікає від сонця ховаючись за мене

 

вище неба нижче глибин від сторін поза світлом

через твої артерії жевріє електричний струм

і найкоротша волосина з голови

                                          сягає сонця