Олесь Гончар мріяв написати роман на два абзаци.

Іван Ципердюк зреалізував се.

Ось сей шедевр:

http://litforum.com.ua/index.php?r=16&a=8499

Потім він одійшов од літератури.

Не тямлю, з яких причин.

Отсе натрапив на го книзь ПОДОРОЖ КРІЗЬ ТУМАН, видану Андрусяком у покійних ГРАНЯХ Т 2010 року.

Перша частина – видрук колонок у місцевій ґазеті.

Друга частина: інтерв’ю з Заливахою, рецензія ( на Микицей), ювілейна замітка (Довган),  два некроспомини (Кожелянко, Покальчук), смішні а непереконливі спомини про НОВУ ДЕҐЕНЕРАЦІЮ.

У першій частині автор спостеріга а констатує – діє, як пересічний споживач, а не творець. Творець пропонує творчі рішення, творить.

«Кілька кроків тепла».

«Березень пахне рибою».

Тато, якого немає на спільних світлинах.

«Великодні дощі мають щось у собі од усесвітнього потопу»

МІСТО БЕЗ ТАРАСА – не зрозуміло, про кого мова? Там тих Тарасів…

Василь Махно, як завше, чужими руками літературить.

Образ москворотого Київа неадекватний.

Вічний Київ – як Рим а Єрусалим – а Львів усього лиш населений пункт.

Телевіртуальна Україна – про се вартісніше а понадто глибше  писав Іван Рибалко ув ОКСАМИТОВІЙ РЕВОЛЮЦІЇ а ДЕПОМАРАНЧІ.

Юкіо Місіма.

Крим.

«Якщо Україні потрібен Крим». Уже потрібен, блядь.

Найцікавішим у книжці є матеріял про маляра а дисидента Опанаса Заливаху. Сей матеріял – єдиний – виправдовує видрук сеї книжки загалом. Був би автор мудрішим – написав би книжку про Заливаху. Але дякуєме і на тім.

Цікаво про зека-кримінальника, же мислить себе твором мистецтва.

Танюк у Москві на явочній квартирі КҐБ.

«Не бачив, аби Стус сміявся. Стус міг осміхнутися у якуйся хвилю, а загалом се був постійно зосереджений чоловік. Одного разу він зайшов до помешкання, де я гостював, прочитав з порога кілька віршів. Я майже нічого не збагнув. Се було якейся ніби шаманство, якейся заклинання. Поет у прочинених у сонце дверях явився, прочитав – і пішов. Дивні сі люди – поети. Він зайшов, аби поділитися з нами».

Про Параджанова: «віе був справжнім мистцем, незабутнім».

«Але ж як ми розмовляєме з Богом? На ВИ?»

«Мистецтво не знає вікових меж. Ми ідеме самі до себе – і се вельми довга а нелегка дорога».

Виставки у Великобританії через бандерівську мережу улаштував Андрій Гайдамаха.

Гірко усвідомлювати, же галицькі пампухи досі не створили музей великого українського маляра Опанаса Заливахи. Мудаки а пустобрехи. І мер у них достойний – то ліфти висвячує, то потряса Европу заявами на кшталт – НАЦІОНАЛІСТ НІКОЛИ НЕ СТАНЕ ГЕЄМ.

Літературна доля Івана Ципердюка показує навіч, як проявляєсь ТАЛАНТ ОДРЕКТИСЯ ТАЛАНТУ.

Сподіваюся, нові покоління українських талантів не повторюватимуть сей досвід.