Ростислав Коломієць написав а видав у Харкові у 2019 році натхненну книзь про видатного українського мультикультурника Гната Хоткевича.

Іпостась перша: батько. Усі жони полишали йому своїх дітей. Не вийняток і письмачка .

Іпостась друга: бандурист. Бандура більше прислужилася українській нації аніж шабля – помилково твердить автор книжки. Практика великого українського полководця а державника гетьмана Петра Конашевича Сагайдачного свідчить про прямо протилежне – ус вій час він записав до Київського братства усе військо Запорозьке, прирівняши тим шаблю до пера і давши зрозуміти усім ласим на Київ ворогам, же напад на піїта, філозопа, священика, спудея карається на горло.

Галайда – не бродяга, а герой поеми ГАЙДАМАКИ Тараса Шевченка. Обравши сей псевдонім Хоткевич оголосив себе гайдамакою – а уже у пору визвольних змагань під час УКРАЇНСЬКОЇ РЕВОЛЮЦІЇ найпопулярнішим а найненависнішим для ворога був корпус ЧОРНИХ ГАЙДАМАКІВ. Про що і вірш Володимира Сосюри тих років:

http://litforum.com.ua/index.php?r=13&a=8231

Узаємини Хоткевича з композерами Лисенком, Людкевичем а Ревуцьким.

Іван Кучугура- Кучеренко – учень а соратник Хоткевича у бандурній справі.

Бандура – як інструмент майбутнього.

Татлін – бандура у Берліні.

Дружба з потьомкінцем Опанасом Матюшенком та жальна пісня на його погреб

Іпостась літературна:

Самохарактеристика письмака: «Талант у мене невеличкий, але усе ж більший, ніж я міг виявити. Я чув. що міг дати щойся серйозніше, сильніше, ніж зумів, але самотність, брак, повний брак зовнішнього стимулу до писання, неможливість а неуміння друкувати свої твори – се фатально одбилося на моїй літературній фізіономії, і то остільки Фатально, же я навіть утратив жартобливий тон, що був узяв його спочатку. Я не знав тоді, же опріч сякої-такої талановитости треба мати ще дещо. Для одних осим дещо є опертя  на якуйся організацію чи партію, для инших – індивідуальне уміння, для третіх – ще що небудь. А у мене нічого з того не було… »

А се уже характеристика Коломійця: «Хоткевич творив у двох вимірах: на рівни осягання української душі і на рівні осягання української історії».

Про КАМІННУ ДУШУ: «Драма неконтрольованих пристрастей неканонічного Довбуша». Направду так, але сей роман – се ще і перша в українській літературі спроба де сакралізації карпатського міту. Перегодом поет Василь Герасим’юк довершить сю десакралізацію.

Український письмак на Московії Борис Лазаревський.

Автор книжки чомусь не згадує чудовий роман Хоткевича АВІРОН:

http://litforum.com.ua/index.php?r=18&a=3139

Іпостась політична: РУП, Микола Міхновський.

Дружба з летуном Левком Мацієвським.

У Харкові жандарми називали Хоткевича Безногим, у Київі – Кульгавим, оскільки він «на ніжку налягає» як то співається у пісні про Довбуша.

Сидів по в’язницях.

Тікав.

Галичина, Буковина, Санкт-Пєтєрбурґ.

1917 року повертається додому.

Улас Самчук 1976 року у США видав книжку про Хоткевича ЖИВІ СТРУНИ, де пише: «Хоткевич – людина упертого накочення».

Іпостась театральна: хворів театром, писав для театру, творив  театр.

Іпостась історична: тетралогія про Хмельницького. епос про Шевченка, історична публіцистика.

ФІЛОСОФІЮ СЕРЦЯ витворив український філософ Памфіл Юркевич, а не Сковорода – при усій повазі до останнього.

Іпостась гуцульська: 6 літ у Криворівні, виробництво сувенірів, творчість на гуцульському матеріялі. Але яка гуцульська мова? Даруйте. То діалект.

Іпостась малярська.

 Коломієць любе творити нові словеса: театробуття, визвілка, самонастанова.

Попри неточности а недоліки (які можна при перевиданні легко виправити) книжка добра а пожитечна.

Тому: автору – респект. А Гнатові Хоткевичу – безсмертя.