Пані Наталя, шістдесятирічна удовиця, вийшла з гарячої лазнички. За нею незагайно задріботіли п’ятеро її пухнастиків-котів. Годинник на стіні показував першу годину ночі.

Пані Наталя  лягла у ліжко. Поруч розмістилися усі п’ятеро пухнастих супутників її життя. Уже сім років сі коти жили у неї. Вона узяла їх до себе упродовж місяця. Одразу по смерти  сердеги чоловіка.

Пан Левко, її чоловік, був старшим од неї на двадцять три роки. Вони ошлюбилися, коли пані Наталя  була просто студенткою Натою. А він їх викладачем англійської ув інституті. Вона закохалася з першого погляду. Щойно Наталя мріяла про свого одногрупника Михайла, який чомусь не звертав на неї уваги, аж раптом до аудиторії ввійшов Лев Семенович, їх новий викладач, вона кинула на нього лише один погляд… Виляск, і ніби якийся чародій щось перемкнув у її голові. Вона забула про Михайла, та про будь-кого забула — перед очима стояв лише його, пана  Левка , образ. Він був схожий на юдейського царя Соломона — красивий, високий, з гривою густого чорного волосся, що м’яко спадає на плечі чорним каскадом. А коли він заговорив своїм густим басом, що медом овивав вуха, Наталя була готова іти за край географії, аби тільки поруч з сим левом.

Їх роман був стрімким, уже через рік вони одружилися. Не усі ув інституті  уловили  переміну, але серйозних проблем це не творило. За життя у пана Левка  оприявнилися два суттєвих недоліки. По-перше, він не міг мати дітей. По-друге, у нього була алерґія на котів, а їх  Наталя обожнювала.

Змалку вона звикла, що у домі є мінімум двоє представників сімейства домашніх котячих і простір завжди наповнений їх енергією, тихим мурчанням і вимогливим мнявкотом. І як би їй не було важко, вона понадто  кохала свого чоловіка, аби  змушувати його до проблем через її уподобання. Але про котиків мріяла завжди. Тому, коли пан Лев умер од інфаркту, його удовиця одразу почала шукати кошенят. Це не було проблемою, за місяць вона зібрала свою п’ятірку друзів, з якими і жила тепер у великій квартирі, що залишилася їй у спадок по чоловікові.

Пані Наталя  прикрила очі, але сон їй не ішов. І це не зважаючи на пізню годину і утому од приготування тексту нової лекції для спудеїв на завтра. Їй було усього шістдесят, а виглядала вона на усю сімдесятку. Вона усе ще працювала -- у центрі з вивчення іноземних мов. За її гіпотезою це було через те, же  її чоловік був набагато старшим за неї. Реальність намагалася зблизити їх: пан Левко  виглядав молодшим за свій вік, а вона, відповідно, старшою. Та інфаркту було однаково, як він виглядає – молодшим, старшим. Він просто стався, і фертик.

Од цих філософських думок пані  Наталя придрімнула. Їй снилося, як вона пливла човном якоюсь  річкою, одна. Човен плив довго, потім причалив до підложжя велетенської гори. Пані  Наталя  почала на неї видряпуватись. Було важко, удовиця геть  ухекалася. Побачивши догідну плескату улоговину, вирішила перепочити. Вона лягла, її очі заплющилися несамохіть.

— Наталко, уставай! — хтось ніжно торкнувся її.

— Га? Шо? — удовиця розплющила очі. Над нею тяжіли четверо котів. — Що, уже ранок? Їсти хочете?

— Не зовсім, — несподівано для пані  Наталі до пані Наталі  мовив один із котів --рудий перс.

— Ви умієте говорити? — удовиця тяжко  сковтнула слину у роті. — А, се все ще сон, — з полегшенням вимовила пані  Наталя, згадавши човен і гору.

— Ні, Наталко, се не сон, се — нова реальність, — мовив другий з котів , -- чорний, як сажотрус, і з великими зеленими очима. — Тепер ти будеш жити тут.

— Де це – тут? І хто ви?

— Я — Петро. Ти мене радше знаєш, як апостола , — мовив і собі білосніжний кіт, очі якого були глибокого блаватного кольору і світилися світло теплою добротою. — Я доглядаю за воротами. Зустрічаю таких, як ти. Розмовляю, заспокоюю. Повір, тепер усе буде добре.

Пані Наталя  дивилася на усю четвірку з легкою  недовірою. Удовиця і далі думала, що се сон. Вона спробувала поворушитися, але її тіло не слухалося її. Це ще більше переконало її у химерности того, що з нею одбувається.

— Почекай, не сіпайся, — це сказав четвертий, сіро-білий, дворовий на вигляд кіт. — Мозок і свідомість не одразу перемикаються.

— Тому ми і зустрічаємо усіх, бо ви починаєте нервувати, намагаєтеся бодай шарпонути хоча б одним м’язом. Починаєте злитися, — додав той, що назвався апостолом Петром. — А ми хочемо, щоби ви одчували у сьому царстві тільки радість і  трохи -- щастя.

— Мене, до речі, звуть Люцифер, — чорний кіт ніби засміявся, промовляючи це. — Правда, смішно? Я чорний, а звуть Люцифером. Той, хто несе світло! Ото іронія.

— Я Гавриїл, — мнявкнув рудий. — А се, — він кивнув на сірого, — Юда.

— Але ж се Біблійні імена. Новозавітніі персонажі. Учні Христа були людьми. А ти, Люцифере, грішний янгол. Ні-ні, це точно мені сниться.

Пані Наталія  спробувала осміхнутися, але у неї не вийшло.

— Не хочу тебе засмучувати, — м’яко промовив Петро, — але ти уже  умерла. У себе у ліжку, у сні, як твій чоловік. Інфаркт.

— Ага. А твої коти тебе зараз почнуть їсти, — радісно сказав Люцифер. — Тссс, не переймайся — те, же було на Земли, тут не має жадного значіння.

— Опріч твого ставлення до котів, — додав моучазний Юда.

— Але ж після того, як од мене нічого не залишиться, мої пухнастики виздихають од голоду, — пані Наталії навіч  стало так шкода своїх котиків.

— Ну, якщо їх не знайдуть, то так. Але ж потім вони теж сюди потраплять. Може, ви і побачитеся коли-небудь, — сказав Петро. — І, друзі, мені здається, її мозок опанував себе і готовий до управляння тілом.

— До зустрічі на свіжих луках котячого раю, — мнявкнув Гавриїл.

І чотири коти зникли з поля зору пані Наталії. Жінка напружилася. Її тіло направду  стало контрольованим нею. Вона озирнулася. Доокруж росла суцільна котяча м’ята, по якій бігали тисячі котів.

Пані Наталя  перевернулась і зробила свій перший крок на сих свіжих луках  котячого раю. Потім сіла якнайзручніше і заходилася вилизувати своє темно-сіре хутро своїм жорстким  язиком.