Зарудний – драматург до мозку кісток. Світ і людей у світі він бачить вийнятково як матеріял для доброї а добротної п’єси. І се, безпереч, позначилося на його романах. Проте його проза, заудячуючи драматурґійному талантові автора, бере у полон чаром любови до українства а ще більше -- до українців.
Перший роман Зарудного НА БІЛОМУ СВІТІ.
Дія одбувається у селі Сосонка, у районному центрі Косопілля, у Винниці, а також у Київі.
Головним героєм – Платон Гайворон. Сильний духом справедливости, розумний, мудрий, емоційний, жадний радісного життя. «Я не ревізую, а думаю». Читач бачить його на початку дороги у широкий світ – з села до Київа ув аґрарну академію. Дорогою його ізнічев’я проводжа юна Степка, яка його любить. Сцена настільки органічно виписана, же я, грішним ділом, шукав ї у П’ЯНИЦІ Панаса Мирного, коли писав про сей твір свою розправу, а потім збагнув – що се ж з иншого твору а з иншої епохи. Але ж українці одні і ті ж – і там, і там.
У місті він знайомиться з Наталкою Нарбутовою (леґендарне прізвище української козацької старшини, яке уславив великий графік, тут спотворене московитським ов, яке у романських мовах а латині має значення яйці), яку покохав. Вона теж любить його, але має проблеми з серцем – хоре воно.
У Платона помирає мама (чудовий монолог стола http://litforum.com.ua/index.php?r=16&a=8415) і се перевертає шкереберть його безтурбоття -- дідівська хата, сетра Галя, брат Васько – усе на його руки. Він бере брата до Київа, але нич з того не виходить. Васько хоче домів. І – урешті – Платон повертається у Сосонку. Відтак Сосонка стає центром його – і читачевого – усесвіту.
Микола Зарудний у юности – мовив мені про се Юрій Мушкетик – потрапив на енкаведистський підвал і се наклало одбиток на його поведенцію. Але і дало ненависть до усього московитського на усе життя – се ми бачимо у романі. Васько добре учиться у школі але не здужа граматики московської мови. Перекотиполе (військовий) Нарбутов а його жіночка-міщаночка а дочка Наташа (так оскрізь по сересері називають дівчат легкої поведенції) теж мало мають авторського спочуття.
Степка оддається Платонові коло вітряка але се не приносить їй жіночого щастя. Її мама повіялася у світи, покинувши доньку з Полікарпом Чугаєм. Полікарп у свій час знічев’я а несамохіть спалив півсела, тому до нього ставлення одповідне. Непоквап кро-по-крок він завойовує довіру односельців. Степка – характером – у маму, красуня з розкосими очима. Вона кидається у шлюб з Кутнем (нікчемак, що мріє про море а свободу од батьків-скоробагатьків, але не може переступити через свою боязнь свободи). Тато у нього – директор маслозаводу. Одтак уходить у районну еліту – перший секретар райкому партії Бунчук (козацька гідність лишилася тільки у прізвищі, яке він цілеспрямовано крок за кроком ганьбить гидомирством), голова колгоспу Семен Коляда.
Наталка-Наташа (у ній б’ються навкулачки сі дві сутности) летить у Сосонку і намагається збудувати сімейне гніздо з Платоном, але хворе серце не дозволяє сього учинити.
Автор палко любить своїх героїв і любить їх саме як українців.
Кожен з них – неоднозначчя українства, його велич а низькоманність, але усі вони живуть усмак, творять свій український усесвіт і вартують так само любови і читача.
Семен Коляда – прагне любови, радости од шлюбу, а має підстаркувату Фросину (нерозважність молодости), живе у пеклі, рятується у самотньої Маланки, яка дарує йому аж двох синів водночас. Сцена, коли вони стоять обоє у її хаті з синами на руках – варта пера Шейкспіра.
Ничипір Сніп – поважний бригадир. Син його Юхим упадає за Степкою але без успіху. Дружина Марія – у тіні свого чоловіка.
Леонтій Горобець – бухгалтер, начальник штабу Коляди, драпіжно узятий до шлюбу Христиною.
Галина – сестра Платона, що полюбила секретаря райкому партії Мостового. Його звинуватять у педофілії а сором упаде на Галю (брат до неї – традиційно по українському жорстокий) і вона тікає світ за очі – у Луганськ. Секретар покине усе і кинеться стрімголов за нею.
Полікарп Чугай, тато Степки. Роботящий, чуйний, добрий, спраглий людської уваги а поваги. Після тюрми вертає у своє – рідне – село – пекло – і крок за кроком рухається до своєї духовної перемоги – силою свого духу а з Божою поміччю повертає довіру односельців.
Чугаївна – Степка – вирує, нетерпеливиться, вечорничиться, шлюбиться,аж поки на неї не звертає уваги фільмар з Київа.
Васько, брат Платона – талановитий народний майстер – виготовля а розмальовує фарбами дощатих півників, лідер у своєму середовищі (усі хлопчаки мають го за свого ватага), розумний, мудрий. З нього виросте достойний а творчий українець. Цікавий розвиток його стосунків з Лесею. Спочатку «він присягнувся, що краще поцілує Алика Козу, ніж доторкнеться до Лесі», а потім (уже у романі УРАН)«Лесі було незручно дивитися на перевернуті цифри і вона була змушена перейти до Васька. Олесина русява коса наче обпекла Васькову щоку, і усі цифри, трикутники, гіпотенузи злилися на папері. Васько трохи одсунувся, і цифри вималювалися чіткіше».
Іван Лісняк – німий, але активний громадянин з вагомим голосом. І творчий – малює добре. Має скромну жіночку Катрю.
Макар Підігрітий – голова сільради, якого жартом називають президентом. Жіночка у його голінна до матеріального. Да і чоловіка свого бачить не инак як головою колгоспу – юдить а їсть го поїдом. Але війна з Колядою призводить до замирення а поруйнування приватного високого паркана на загальне благо сосонківців.
Петро Бунчук – найневільніша людина у романі. Він – перший секретар райкому партії. Але над ним обком, ЦК КПУ у Київі, ЦК КПРС у Москві. Усі вимагають од йОго планів і перевиконань. Чесно се учинити нереально. Тому він і удається до нечестивих голів колгоспів, аби вони підмахльовували. Се не подобається трудягам, які горбатяться на трудодні у тих колгоспах. Їх підтримує молодий секретар райкому Олександер Мостовий, закоханий у сестру Платона Галину.
Михей Кожухар – романтик а вигадувач, листоноша. Кумедна історія про те, як він у місті «купив» сміттярню а був покараний ментом.
Родина Диньок: Олег – секретарює у сільраді а його тато Никодим – теслярує у селі.
Родина Мазурів – Мирон а Максим
Данило Вигон – нічний сторож колгоспного добра. За ним звіряють годинники усі.
А ще ж Савка Чемерис, Маланка, Тетяна, Мотря, Алик Коза а инші.
У романі чимало другорядних але вельми характерних персонажів – вони вартісні, художньо випуклі а зримі для читача своєю мовоюнемовою – і прошивають роман наскрізь, роблячи його міцним як роґізовий кошик на три слоїки молока.
Явдоха (тьотя Дуся) – тітка, же здає кімнату Платонові. Така ж українка, зогиджена містом є і у повісти П’ЯНИЦЯ Мирного.
Пишва – мурло з міністерства, яке спочатку воює з мальованим півником на своєму гаражі у Київі а потім – і з самим Платоном у Сосонці, виконуючи спецзамовлення од районної мафії.
Касієр на стації двірця у Косопіллі – СКАЖЕМ СКАЖЕМ УСЬО СКАЖЕМ. Сей образ прошиває роман, показаний у розвитку, а у фіналі розкривається як глибокий спостерігач-знавець усього місцевого життя.
Партія у романі як зла необхідність, як інструмент самореалізації українців ув умовах московитської жорсткої окупації. Платон використовує партію для електрифікації свого рідного села.
Мова роману штивна, вартісна, багата на народні мовні розсипи: «наче нас у трісках знайшли», «а гречку хоч на сраці сій», «Підігрітий уже з чужого двору на мене гавкає», «його мати, мабуть, у грім народила», «їдять його мухи з комарами», «з таких рук я їх з дьогтем їв би», «на заячих правах», «там і дороги тієї, мов у кози хвоста», «а ви наче примерзли до шляху», «а чого се тебе на дах винесло?», «не розбереш, хто свистить, -- чи хлопці, чи завод», «всьо си верти, всьо си крути, нич на місци не стоїт», «мало не переломиться», «чого губу одквасив?», «будеме називати речі їх іменами», «що вам треба?»
Автор є не тільки добрим драматургом але і володарем неймовірно поетичної стихії: «Ще коли соняшники були живими, вони глибоко у землю пустили своє коріння і тепер не хотіли розлучатися з нею. А, може, сподівалися, що напровесні зацвітуть як дерева», «волосся – сиве од снігу», «косопільскі півні, наумисне компрометуючи місто, яке ще до сього часу не мало вежі з годинником, на усі голоси повідомляли, що наступає світанок», «пахне вітром і полем», «непрохане світання», «витиснувши смуток», «Здавалося, що навіть його шкіряна куртка сміялася металевими зубцями блискавок», «вітер з поля несе терпкий запах полину»,
Чудові психологічні деталі які лапідарно мовлять про глибину бачення а художнього виображення героїв: «Дівчина ще ближче підійшла до Платона, і він одчув її гарячий подих», «уже Коляда викричався», «любив я її од весни до першого снігу», «подав маленьку потріскану руку»
А як майстерно Зарудний «запікує» матюки: «і пошлемо ми їх к… Вйо»
Українців автор мислить як націю: «не усяка нація на борщі чи на картоплі прожити може», «іди до людей а скажи їм, що вони великі», «Та що стовпи? Чекали люди», «за обман навіть малі діти перестають поважати батьків своїх», «усі люди однакі, тільки долі ріжні», «кіно кіном а хліб хлібом».
Тішить автор чительника свого рідкісними а старожитніми словами: прискринок, злюзований ключ, орчики, крокви грабові, обрейдався, розгнічувала багаття, замотавши віжки на люшню.
Діалоги орґанічні, характери глибоко виписані, психологізм зударів героїв – у пристрасних розмовах а то і у красномовних мовчаннях.
У романі присутні і медії зі своїм жарґоном (шапка ґазетна вивуджує історію про дві шапки захланного селянина а хитрого українця у Москві), і фільмарі українського кіна.
Микола Зарудний мовить у романі НА БІЛОМУ СВІТІ – НАЦІЯ – СЕ ГІДНІСТЬ. Українці такі, -- у них не працює вертикаль, у них працює горизонталь. Ворогам ніколи сього не збагнути, а у сьому – секрет витривалости нації, її вічність у господа.
Про УРАН а ГІЛЕЮ додам пізніше – смакую.
