Спочатку були розсипи щойно виданого роману у книгарні СЕНС на Хрещатику. Але дорого, курва.

Потім був пост у Фейсі українського письмака а вишневика (вісімнадцятий володар вишні) Максима Одарюка. Ось він:

«Я зараз читаю роман Анастасії Левкової «За Перекопом є земля». Коли дочитаю, зроблю допис про нього. Але зараз не про це.

В романі багато роздумів про національну свідомість, про мову, про злочини росії проти народів України. І мене вразила одна думка. І з нею я звертаюсь до тих, хто не бажає переходити на українську.

«Просто Росія — імперія національного вирівнювання. Це сказав не я, а американський дослідник Тері Мартін. І Росія ненавидить розмаїття. Все має бути однаковим. А Україна натомість — країна національного пофігізму. Їй пофіг навіть до потреб титульної нації, не те що ще когось. Тому в Україні кожен може робити що хоче, а по-справжньому чогось хоче тільки Росія — тож вона приходить і спонукає робити те, що хоче вона.»

В цьому абзаці поставлено точний діагноз нашій владі до 2022 року. Я сам був частково під впливом російської пропаганди. І лікування моєї національної підсліпуватості надто болюче. Пігулки-ракети спричиняють жахливі побічні реакції.

Росія не має друзів, бо вона підступна й дружити не вміє. Вона думає, що в неї є товариші — Північна Корея, Сирія, Іран, Китай. Але єдиний товариш росії — тамбовський вовк. І той, думаю, не в захваті від такого товариства. Бо хто його питав в 17 столітті, коли закладався майбутній Тамбов.

Давайте не повторювати помилок минулого. «Есть разница» якою мовою спілкуватися.

Годі бути країною національного пофігізму!!!

P.S.: Щойно почув таке: «Що ви так вчепилися за цю мову. Українська мова несе розбрат. Усі останні закони проти людей написані українською!». Така злість охоплюю від цих промов. Ці ідійоти забувають, якою мовою була оголошена СВО, якою мовою проводився псевдо-референдум по анексії Криму, якою мовою підписувалися розстрільні вироки НКВС, якою мовою писалися Валуєвський циркуляр, Емський указ тощо. Таких захисників російської треба позбавляти українського громадянства, відбирати українські паспорти, вивозити у прифронтові зони й відправляти до ерефії. І не треба мені нічого казати про Конституцію, бо це не про те, якою мовою спілкуватися. А про виправдання мови агресора й знецінювання української мови».

Випрохав у Макса ту книзь да і прочитав.

Що вам про сю книзь сказати?

У сього роману Анастасії Левкової гарна назва ЗА ПЕРЕКОПОМ Є ЗЕМЛЯ. Так би поему назвати, епос, а не кримський роман.

Роман писано од першої особи. Головною героїнею є Оксана з московитської а москворотої родини у Криму. Вона – нащадок енкаведиста, же воював на Заході України з УПА.

Дія одбувається у Бахчисараї.

Першим потоком національних крапель, що точить московитську шовіністичну ідентичність – киримли. Сила національної мови стає силою носія мови а – ширше – культури, глибше – кримсько-татарських цінностей.

У романі багато кримсько-татарської мови, кримських татар а їх історій ПОВЕРНЕННЯ. Бракує української історії – Крим скроплений українською кров’ю а пісок Кафи – сльозами нещасних бранців. Але у таку глибінь авторка не ризикує ниркувати. І то шкода…

Байдарські ворота – якейся дивовижне місце, про яке уперше дізнався з невиразного вірша Абрама Кацнельсона. Але світ тісний. Так само – у літературі.

Космодем’янська у сні – не могла нич повісти ґестапо, тому, же не знала нич. Ге ж.

Дорога на зад – дорога успак, звороту, повернення.

Таїна-тайна-таємниця-потаємне. Таїна – щойся надлюдське, неосяжне, незбагненне. Тому се слово не варто уживати у значенні таємниця, секрет якоїсь певної людини, родини, сім’ї.

«Мені приємно говорити українською, бо з нею з’являюся инша я».

«простовіч»

Факт: ХРИСТОС У ПУСТЕЛІ написано Крамським у Бахчисараї. Цікаво. Звідси – незвично – ХРИСТОС У БАХЧИСАРАЇ. Але звучить весело.

Соняшне сплетіння – самостійний персонаж роману а альтер-еґо ліричної героїні твору.

«ми не ламали кола».

Західна Україна – московизм, варто уживати Захід України, бо Україна одна, соборна а неподільна.

Прикра авторська глухота – моЇ БАТЬки, маЄ Бути, ТЕ,ЩО.

Відомості –вєдомості – прикрий московизм. Варто: інфа, інформація, дані.

Боря – «умів побачити місто, бо він приїжджий». Спочатку скептично ставиться і до України, і до Української армії, але з початком бойових дій на Донбасі іде воювати в Українську армію за Україну. Медик.

Мати право і користати ним – дві ріжні речі. Але другого не є без першого. Йо.

«Сухими очима дивилася я у темряву. Мені горіла голова».

Золотокопні – золоті копальні.

Радянська влада – се нонсенс, бо улада обирається народом. Тут варто уживати режим, окупація, диктатура.

Вагомими а важливими реперними точками роману є 1. Кримсько-татарська хвиля культури. 2. Неорґанічність, фальшивість, захланність, несмак, брехливість московитського шовінізму (у Криму а відтак у Москві). Да і неодповідність поеми Сашка Гарматного БАХЧИСАРАЙСЬКИЙ ФОНТАН першоджерелу – кримсько-татарській казковій легенді про укрите вовною серце -- а відтак -- голо-незахищене ханове серце. У Гарматного серце одсутнє за непотребою московитови такої хуєти. Надрукування у ґазеті – помилково – маминого дівочого вірша замість героїниного (од героїня, не думайте погано про вірші) 3. Пекло духовне після прочитання роману Івана Багряного САД ГЕТСИМАНСЬКИЙ. Нащадиця енкаведиста иншими очима глянула і на діда, і на московитський шовінізм в Україні. Неймовірно сильно психологічно. се не розмірений триб роману ДІМ ДЛЯ ДОМА Амелиної, де, уласне, теж нащадиця енкаведиста – але у Львові – і без пекла, без вибуху крови, же одповідальна за пролиту українську кров. Тому Левковій респект.

Ахтем-оджа, як носій моралі киримли, же виявляється у пошані до батьків, які дали тобі життя і витворили тебе такимтакою, якимякою ти є: «як би ти зараз – підлітком—не ставилася до своїх батьків, я поважатиму їх за те, же у них є така ти». По тимчасовій утраті Україною Криму Ахтем перебереться до Київа продовжувати свою працю на свій народ.

Прогони на українську класику (Нечуй, Мирний) як на сільську і безпросвітно трагічну не мають сенсу, бо їхня проза – художньо вартісна, ріжнобічна, розмаїта а глибоко українна. І Нечуй, і Мирний, і Квітка, і Куліш, і Гребінка, І Мордовець, і Гоголь-Яновський, і Наріжний, і Данилевський, і Свидницький, і Федькович (…) творили великий український світ, у якому було місце усьому – і трагедії, і комедії, і радости, і плачу – як то звично у кожній здоровій нації.

«Якби я покинула Крим, життя би минало повз мене».

Улад: «Крим для нього не земля, а море, гори і пісок». Влад стане волонтером – у Берліні.

Протиставляти Владімірскій централ і автора НОТАТОК З МЕРТВОГО ДОМУ не вельми доречно. Я читав сей роман Достоєвского у війську – і сприймалося се випукло, глибоко, художньо вартісно, актуально. Нещодавно на книгообміні надбав сей роман в українському перекладі Ф. Гавриша, чому невимовно радий.

«Я боялася Київа? Я боялася Улада».

«Сваритися до зубів».

МОЙСЕЙ Мирослава Скорика – опера. Тобто, у першу опера, а потім уже вистава.

«Підніс сап’янці до мене».

Валєрчик – СБУ –ФСБ. Цікаво, але образ ледве розкритий.

Оля: театр – Сєнцов – утеча.

«Пришити Крим на зад»  -- успак, повернути, навернути – море варіантів, аби уникнути несмаку.

Головна героїня теж покидає Крим.

Книжка виглядає документальною біографією, але у тому то і річ, що се – художній роман.

Авторка молодець.

Роман зболений, його важко «читати без брому», як мовив би Винниченко.

А якого ж болю зазнали ті, же перебували у жерлі подій?

І перебувають.

І перебуватимуть до завершення українською перемогою ТРЕТЬОЇ СВІТОВОЇ.

Вона розпочалася з Криму.

Вона Кримом і закінчиться.

Можливо, навіть в українській  Ялті.

Україна на сей раз буде без псевдоніма повноправним а повносправним учасником табору переможців московитського звичайного фашизму.

Приємно знати, же після Київа кримський роман Анастасії Левкової ЗА ПЕРЕКОПОМ Є ЗЕМЛЯ попрямує до столиці Каталонії на подальший прочит.

ДОБРОЇ РОБОТИ, український  читачу.