ПРО СМЕРТЬ

Смерті пізньої нема,

А буває тільки рання.

Не лякає смерть сама,

Найстрашніше – умирання.

 

ВЕСЛО

 

Бува, на берег вийдеш ти з води,

І раптом вітер струсить краплю з тіла,

Одчуєш – то дитинство одлетіло,

Мов крапля та, -- і зникло назавжди.

 

Та безтурботливій плавбі кінець:

Змужніли й виросли твої долоні.

Вже бурі й шторму подихи солоні

Несе тобі холодний вітерець.

 

І кличе він в сувору дальню путь

О, вітре, вітре, дми, як у вітрило,

Мені у груди – я ітиму сміло,

Лиш на дорогу віршів не забудь.

 

Я б слухав їх без міри, без числа…

О, як ще довго жити серце хоче,

Як бачу на човні плече дівоче,

Як чую на воді ласкавий сплеск весла…

 

 

 

 

ПОВНОЛІТТЯ

Ще березень. Ще холод. Ще мороз.

Ще бродить сон в закрижанілих водах.

В чеканні перших буйно зливних гроз

Земля і небо затаїли подих.

 

Йде дівчина. Їй вісімнадцять літ

Минуло в світлім березні сьогодні.

Од дотику її розтане лід,

Од подиху втечуть вітри холодні.

 

Упевнено ступаючи,  вона

Іде струнка. Рум’яна. Повнолітня.

Легка, як сон. Привітна, як весна.

Туга, як брость напередодні квітня.

 

ДІЖКА

 

Давно сю діжку пам’ятаю,

Ще білою, іще новою, --

Дощ наливав її до краю

Лункою темною водою.

 

Вона стояла біля клена,

І навесні, як той розквітне,

Була у ній вода зелена

І трохи навіть ще блакитна.

То сяяло крізь клен крислатий

Ясне, глибоке, синє небо.

Любив я в діжку зазирати

І в ній дивитися на себе.

 

Вода дзеркалилась, тремтіла,

В ній пропливала біла хмарка.

І прохолода йшла до тіла,

Хоча було надворі жарко.

 

Була то подруга чудова

Мені у дні задушні літа

Ся діжка стругана, дубова,

Дощами свіжими налита.

 

Схилявсь до неї головою,

І дихати було так любо

Води духмяністю земною,

Міцними пахощами дуба.

 

На діжці поросла травиця,

Заріс і я вже бородою,

Та і тепер люблю дивиться

В саду на діжку із водою.

 

У неї гляну --  і зелене

З води дзеркальної неначе

Привітно дивиться на мене

Усе життя моє дитяче…

 

РОМАНТИКА

Юрію ЯНОВСЬКОМУ

 

Іде він з поглядом ясним,

Широкі плечі. Дуже тіло,

Іде він берегом. За ним

Тріпоче море, як вітрило.

 

На безкозирці моряка

Яскріє КРАСНА УКРАЇНА.

…село. Меж вербами ріка.

За хатою рясна калина.

 

У тій хатині він зростав,

У ній він знав і злидь, і горе.

Дивився на ріку, на став

А мріяв про далеке море.

 

Ідуть літа, тече ріка,

Цвіте а одцвіта калина.

Чекає мати моряка –

Свого улюбленого сина.

 

Хай не згаса йому зоря.

Хай розступаються тумани.

В які тепер пливе моря,

В які безмежні океани?

 

КОТИКИ

Зацвітають на вербі

Сиві котики.

Як одчую на собі

Їхні дотики,

То завжди чомусь тебе

Я пригадую.

Ночі небо голубе

Над левадою.

Зелень темна і густа,

Верби висяться.

І твої, твої уста

Проти місяця.

Чую й зараз на собі

Їхні дотики…

…зацвітають на вербі

Сиві котики.

 

СМЕРТЬ ШЕВЧЕНКА

 

Фіранки вікон – сіялось світання.

Він бачив сон – усміхнену дитину.

Він одчував – приходить мить остання,

А з хлопчика б намалювати… «Чи встигну?» --

Подумав він. І вмить пішов по сходах:

Ще не засохла фарба на мольберті.

Та на порозі обірвався подих –

Упав Тарас в цупкі обійми смерти.

 

І сонце світло принесло з собою –

І стаои ще яскравіші полотна.

А він лежав до сонця головою,

А пензель – у руці. Рука холодна.

 

ВІЙНА УБИЛА ЇХ

 

Скільки їх  у сирих могилах,

У замрійній тишІ степовій,

Хлопців щирих, а друзів милих

По усій по землі моїй.

 

То не просто собі лейтенанти,

І солдати по них лежать –

То серця прегарячі, таланти,

Не спроможені забуять.

 

Сумно трави похилить вітер

І зупиниться тут на мить.

То, можливо, лежить композитор,

А при ньому і маляр лежить.

 

Хтось із туфу тут  зірку висік,

Буйним зіллям цвіте граніт.

То поліг тут пре юний фізик,

Винахідник – у двадцять літ.

 

 

Скільки їх  у сирих могилах,

У замрійній тишІ степовій,

Хлопців щирих, а друзів милих

По усій по землі моїй.

 

САМОТА У ЮРМІ

 

А от, буває, серед суєти

Людей крикливих, роблено-веселих

Одчуєш раптом, випивши свій келих,

Що з ними за столом самотній ти.

 

ХЛОПЧА

 

Уже донька на виданні,

Підріс і син аж до плеча,

А от приснилося мені ,

Що ніби сам я ще хлопча,

Горнусь до матері, вона

Куйовдить чуб мій, обійма…

А матері давно нема,

В рідкому чубі – сивина…

 

 

 НЕВЖЕ?

 

Невже хоч би раз не робилося сумно

Тобі і од віршів твоїх, і од книг?

Невже хоч би раз не гнітив тебе сумнів,

Чи так написав їх, як прагнув, як міг?

О, самокритичні терзання поетів…

Якщо ти ніколи не знав сих терзань,

То, певне, ніколи не знав і дерзань

І, певне, ніколи не знатимеш злетів…

 

ЗВУКИ

 

Не чути паровозного гудка,

Усе частіше – гуркіт літака.

Не відаю, який із дивних звуків

Колись ще потривожить слух онуків.

Та для людини гіршого немає,

Аніж душі безодгомінь німа.

Для того, музико, існуєш ти,

Щоб осипались мури… глухоти.

 

ДИРИҐЕНТ

 

А хор співав. І захопившись хором,

На дириґента й не дивився зал.

А він, сивоголовий, з серцем хворим,

Поблід, врочистий творячи хорал.

 

Із залу було видно тільки спину

І чуйних рук ласкаво-владний змах.

Був диригент блідий, та без упину

Свій кожен жест озвучував, як маг.

 

Мов сам витягував найвищу ноту,

Мов сам народжував сей кожен звук.

А зал не бачив і росинок поту

На зблідлому чолі й тремтіння рук.

 

Се бачив хор… Та мусили хористи,

Тривозі не піддавшись, як бійці,

Всі зберігати темпи а регістри

І дехто – навіть – усміх на лиці.

 

А далі – так як звично на концерті –

І оплески, і квіти… І за мить

Він змахне руками – у безсмертя

На білих крилах пісні одлетить.

 

БАБУСЯ

 

Їй, певне, усі дев’яносто,

А очі, як терен, цвітуть.

На плечах – торбина. І костур

За неї юж вищий, мабуть.

Вперед вся нахилена в русі,

Городами йде навпрошки.

Питаю: --Куди ви, бабусю?

--Несу я онуку грушки… --

Їх рясно се літо вродило,

Од плоду аж гнеться гілля.

І хустя так сніжиться біло,

А руки й лице – мов земля.

От зійде на міст через річку

І стежкою ще через гай.

І сяде отам в електричку –

І юж ув онука, важай.

Їй ніколи навіть умерти –

У клопотах вічних душа.

Он костура ставить уперто –

Уперто за ним поспіша.

Вперед вся нахилена в русі,

Городом іде навпрошки.

Питаю: -- Куди ви, бабусю.

--Несу онучкові грушки.

 

КОЛЮЧИЙ ДРІТ

 

Колючий дріт

Біля воріт,

Будинок, сад –

Отсе і світ.

Се хтось із дзоту,

Же був навпроти,

Узяв іржаві

Сувої дроту

Й свій не-світ,

Юж з давніх літ,

Сховав за сей

Колючий дріт.

 

ЯКИЙ ДЕНЬ?

 

День бува на ранок схожий:

Гожий ранок – день погожий,

Сонце -- наче з повних жмень.

Та як день минає марно,

Хай і соняшно, безхмарно, -- я кажу:

Поганий день.

 

А почався ранок в мене

Заклопотано, натхненно,

Строфами нових пісень,

І весь день пройшов не марно,

Хай і вітряно, і хмарно,

Я кажу:

Чудовий день.

 

До друку зладив Василь Велимчий 16 жовтня 2024 у Київі.