Інокентій відкрив дверцята автівки й плюхнувся на сидіння. В руках у нього був конверт. Інокентій дивився на нього, не наважуючись відкрити. Чоловік облизував губи, тер обличчя рукою. Зараз або ніколи. Треба, нарешті, або підтвердити свої підозри, або спростувати їх раз і назавжди. Нарешті Інокентій наважився і відкрив конверт. Тремтячою рукою витягнув лист і розгорнув його. В очах потемніло. На папері чорним по білому було написано «Вірогідність батьківства — 0 %». Це означало, що підозра його була не безпідставна, Віталік не його син. Дев’ять років він виховував його, як свого, а воно он як вийшло. Звичайно, Інокентій бачив, що малий зовсім не схожий на нього, але все відкладав цей момент істини. Що буде далі, чи буде він продовжувати любити малого, пробачивши його матері усе, чи ні — про це він ще не думав. Інокентій знав тільки, що жити далі зі зрадницею він не буде. І аліменти з таким тестом і братом суддею він сплачувати не буде, тільки те, що вирішить сам дати. Це має бути його рішення, не більше і не менше. Звичайно є ще проблема розподілу сумісно нажитого, але це потім, потім, а зараз треба подивитися на реакцію дружини. Інокентій глибоко вдихнув і рішуче натиснув на кнопку запуску двигуна. Той запустився ніби  з якимось вереском, немов йому було жалко як Інокентія, так і Віталіка. Чоловік перевів важіль у «Драйв» і виїхав з території лікарні.

Приїхавши під будинок і препарувавшись, Інокентій ще довго сидів у машині. Чекав, поки малий засне. Він спеціально написав дружині сповіщення про затримку на роботі, і порадив малому не чекати на нього, а йти спати. Через лобове скло він кидав погляди на вікна їх квартири. Ось, нарешті, вікно у кімнаті Віталіка стало темним. Почекавши ще з пів-години, щоби малий точно заснув, Інокентій важко вийшов із машини й неспішно покрокував додому. Відтягуючи момент зустрічі зі зрадницею, на шостий поверх чоловік пішов пішки, повільно ступаючи. Усю дорогу Інокентій думав, як сказати все тій, кого ще вчора любив. Вже опинившись перед дверями квартири, чоловік зрозумів, що забув результати тесту в машині. Чортихаючись, він побіг назад, його раптом охопило хвилювання і радість від того, що він вивів зрадницю на чисту воду. Інокентій повернувся швидко. Очі його блищали. Вони були сповнені рішучості. Чоловік витяг ключі і відчинив вхідні двері.

Квартира зустріла його запахом відбивних і млинців. Цей запах затишку і турботи трохи пригасив рішучість Інокентія. Він ніби захлинувся цим запахом. Прийшлось трохи постояти в передпокої, щоб побороти це, щоб знову набратися рішучості. Чоловік стиснув кулаки, зминаючи лист з результатами, але вдихнувши декілька разів, опанував себе й твердо пішов на кухню.

— Ось, — він поклав результат на стіл, трохи розправив його і відійшов, — це підтвердження того, що Віталік не мій син.

Дружина дивилася на нього з усмішкою. Вона взяла в руки листок, і уважно на нього подивилася. Потім підвела очі й пильно подивилася на Інокентія.

— Це жарт? Якщо так, то дурний, — сказала вона і викинула результати у сміттєве відро.

— Це не жарт, — холодно сказав Інокентій. — Хоча якщо для тебе зрада, то жарт, то мені більше нема чого сказати. Хіба що тільки «зустрінемося у суді».

Інокентій розвернувся і пішов назад до передпокою.

— Ти дебіл? — крикнула йому вслід дружина, вийшовши у коридор.

— Не кричи, малого розбудиш.

— Ти точно тупий дебіл, — сказавши це, вона заплакала і повернулася до кухні.

Інокентій взув чоботи й вийшов геть з квартири. Він повільно спускався по сходах, а перед очима стояли величезні оченята Віталіка, коли вони забирали всиновленого малого з дитячого будинку…