П’єса.

Ірина

Ігор

Ольга

Офіціант

Секретарка

Адвокат

Суддя

Лікар

 

Спальня, ліжко, біля нього тумбочка, у ліжку спить чоловік, Ігор, років 30-ти. На ліжку сидить жінка. Їй 35, симпатична, волосся темне, вдягнена у білу довгу сорочку.

 

Ірина (нахиляється до чоловіка). Гей, просинайся, шоста година ранку, у нас за планом щоденна філософська хвилина.

Ігор (белькоче). Відчепись хоч сьогодні. Я спати хочу.

Ірина. Це ритуал, треба пофілософствувати.

Ігор. Та відчепись, я прийшов тільки о третій з корпоративу, дай хоч сьогодні поспати.

Ірина. О, тоді почнемо не з філософії, а з корпоративу. Ти що ж так напиваєшся?

Ігор. А що?

Ірина. Він ще питає? Ти ж почав загравати зі СтепанідоюНінелівною. Те, що її п’ятдесят п’ять, то вже ладно, але ж вона страшна, як ця, забула, графиня така на картині…

Ігор (підхоплюючись). Чорт, це правда?

Ірина (кокетливо). Можливо, а тепер філософія. Ти ж бо проснувся?

Ігор. І що ти хочеш обговорити?

Ірина. Може Канта? Маркса? Когось із греків?

Ігор. Ти мені краще скажи, що ти в моїй голові робиш? Хто ти?

Ірина. Ну я ж казала, що не знаю, але як бажаєш, то давай пробіжимось по варіантах знову. Янгол, наприклад.

Ігор. Ні, ти що, мене захищаєш? Чи, може, допомагаєш? Скоріше навпаки, демон.

Ірина. Я хороша. (Обидва задумались) А я от ще одну теорію додумала. Може, це через помилку під час реінкарнації, ну там летіли в різні тіла, раптом щось пішло не так, і дві душі опинились в одному тілі. Як тобі?

Ігор. Я не вірю в реінкарнацію (це слово він промовляє нечітко, бо в роті пересохло).

Ірина. Може, совість?

Ігор. Совість? Ти? Скоріше, ти моє покарання. Так, покарання — о шостій будиш, постійно щось намагаєшся підказати, принижуєш мене весь час.

Ірина (як папуга). Ірррра хороша!

Ігор. Ну, як хороша, то дай мені поспати. А потім я піду похмелятися. (Засинаючи) Тут поруч паб відкри…

Він засипає. Ірина підіймається й дивиться на нього, хитає сумно головою і вкладається поруч.

******

Звичайний ірландський паб. Ігор заходить і сідає за стіл, поруч сідає Ірина. До нього підходить офіціант Ольга, дає меню. Він розгортає меню, але дивиться не в нього, а на Ольгу, яка йде геть від столу.

Ірина. Що, сподобалася хвойда?

Ігор. От що таке? Чого зразу — хвойда. Нормальна, симпатична.

Ірина. Ну, не знаю. Мені вона не подобається.

Ігор. Чому?

Ірина. На генетичному рівні.

Ігор. Слухай, давай я сам похмелюсь. (До офіціантки) Два світлих по нуль п’ять, будь ласка.

Офіціантка приносить два бокали пива. Ставить їх, але трохи повільніше, ніж просто офіціантка, вона дивиться на Ігоря й посміхається йому. Ірина дає йому незримого ляпаса.

Ірина. Та перестань ти. У ній нічого нема. У тебе є…

Ігор. Ти? Та ти лише морок, тебе не існує. Ти моя шиза, більше ніщо.

Ірина (підіймається). Та як ти смієш? Допивай пиво й пішли. Хутчіш!

Ігор п’є пиво, але неспішно, періодично посміхаючись офіціантці Ользі.

Ігор. Рахунок, будь ласка.

Олена несе рахунок, кладе його на стіл. Ігор накриває її руку своєю, лише на секунду, бо вона її відсмикує. Він бере рахунок, дивиться, залишає гроші та йде геть.

******

 

Знову спальня Ігоря. Він заходить, не роздягаючись падає на ліжко. Підходить Ірина.

Ірина. Слухай, я ж бачу більше за тебе, ця офіціантка тобі не пара.

Ігор. А ти що, моя мама, щоб мені розповідати, хто мені пара, а хто ні.

Ірина (сідає поруч з ним). Я тебе прошу, не треба з нею крутити роман, ми…

Ігор (підскакує). А, може, це любов! Велика й чиста любов з першого погляду!

Ірина. В неї очі недобрі, вона зла та завидлива, як мені здається. Ми тобі іншу знайдемо, не менш вродливу, але добру.

Ігор. Чесно, ти мене втомлюєш усім цим. От точно, як моя мама. Ти знаєш, чому я з батьком спілкуюсь, а з нею — ні? Бо вона не дала мені оженитись п’ять років тому. А ми з Аліною так кохали один одного.

Ірина. Так чому не одружився наперекір матері? Все одно ти з нею після того не розмовляєш, як ти кажеш.

Ігор. Бо вона не просто не дала оженитися, вона (тяжкий вдох), ми в сусідніх домах жили, тож вона почала про неї розпускати плітки, що вона слабка на передок, що алкоголічка, наркоманка, що в неї статеві хвороби через це, а Аліна взяла та поїхала.

Ірина. А ти де був? Чого ж не захистив кохання?

Ігор (дуже сумно). Я у відряджені був, у таких місцях, де навіть телефон не ловить сигнал, не кажучи вже про інтернет. П’ять днів. І цих п’яти днів вистачило, щоб усе сталося.

Ірина. А чого за нею не поїхав?

Ігор. Бо не знав, куди. Вона нікому нічого не сказала, сирота на той час уже була, автокатастрофа, з рідними в неї не склалися стосунки, бо й тітка, і дядька на неї образилися, що після смерті батьків вона не продала велику квартиру в центрі, щоб гроші поділити між усіма, бо її племінникам гроші потрібні, продовжувала в ній жити. Отак і закінчилось велике кохання.

Ірина. А телефон?

Ігор. Та я дзвонив, як тільки в мене була можливість, але не міг додзвонитися, вона, мабуть, заблокувала мене.

Ірина. Але чому? Я не розумію.

Ігор. Добра дуже була, не хотіла, щоб я через неї з матір’ю посварився, я так думаю. І я тоді не став брати інший номер, щоб дзвонити, бо вирішив, що, мабуть, я їй не потрібний, якщо вона так вчинила. А про те, що мати зробила, мені добрі сусіди розповіли. Я зразу від батьків виїхав і з тих пір з матір’ю не перемовився навіть одним словом.

Ірина. Дурний ти. Я впевнена, що вона чекала, щоб ти з іншого номеру подзвонив, а ти… (вона махнула рукою) показав їй, що вона тобі не потрібна. Дурні, які ж ви дурні, чоловіки.

Ігор. Ви не кращі. Просто в кожного із нас своя дурня.

Ірина. Так що, про офіціантку домовилися? Ти про неї забуваєш.

Ігор. Ні, не домовилися. Я буду робити так, як вважаю за краще.

Він підводиться, зачісується, іде геть. Ірина сидить ще деякий час, щось обмірковуючи, потім підіймається й теж іде геть.

Ірина. Дурні, які ж ті чоловіки дурні.

Виходить.

******

Ірландський паб, той самий, де працює Ольга. Ігор заходить і сідає за стіл. До нього підходить офіціант, чоловік. Ірина стоїть доволі далеко й наглядає за всім.

Ігор. Я хочу, щоб мене обслуговувала…еееее…дівчина, вона була вранці, білявка.

Офіціант. Ви про Ольгу? Гаразд, зараз покличу.

Він відходить, до столу підходить Ольга.

Ольга. Добрий день. (Посміхається) Знову два по нуль п’ять.

Ігор. Ні, поїсти хочу. Бургер.

Ольга. Який? У нас є…

Ігор. На свій смак (посміхається до неї).

Ольга. Добре, тоді буде сюрпризом (теж посміхається, відчувається легкий флірт між ними).

Ігор. Гаразд, тоді чекаю.

Ірина підходить, сідає поруч.

Ірина. Яка гидота. Вона вже тебе підчепила, усе, пиши пропало.

Ігор. То й що?

Ірина. Та вона вже тебе повністю зчитала, порахувала, скільки коштує твій гардероб, годинник. Ти її зацікавив, так, але не собою як таким, а своєю заможністю.

Ігор (закриваючи вуха). Ла-ла-ла-ла-ла-ла. Я тебе не чую.

Ірина повертається на те місце, де стояла до того.

Ірина. Я права, як завжди, які ви, чоловіки, усе-таки дурні.

Повертається Ольга з бургером. Ставить перед Ігорем.

Ольга. Бургер «а ля франсе», з яловичиною, пате із качиної печінки, трюфелем та секретним інгредієнтом.

Ігор. Дякую. Ольго, а Ви коли вихідні?

Ольга. Завтра, а чому Ви питаєте?

Ігор. Хочу запросити Вас у ресторан. Згодні сходити завтра зі мною в ресторан увечері?

Ольга (робить вид, що вагається). Ну, мабуть, так.

Ігор. А що ви полюбляєте зі страв, чи, може, якусь конкретну кухню?

Ольга. Морепродукти.

Ігор. Тоді я знаю, куди ми підемо. Давайте завтра зустрінемося біля центрального фонтану о вісімнадцятій тридцять. Домовилися?

Ольга. Так. А зараз я побігла, мені працювати треба.

Ігор. Тоді, розрахуйте мене одразу.

Ольга. Гаразд.

Вона виносить рахунок, він кладе гроші.

Ігор. А бургер, будь ласка, запакуйте з собою, я не люблю їх їсти при всіх, це виглядає, як на мене, не дуже естетично.

Ольга забирає бургер, потім виносить пакет з коробкою.

Ігор (забираючи пакет). Тоді до завтра (він торкається її руки, вони декілька секунд так стоять).

Ольга. До завтра.

Ігор забирає пакет і йде до виходу. За ним іде Ірина, яка невдоволено хитає головою.

******

Ресторан, стіл, за столом Ігор та Ольга. Він у сорочці та джинсах, на ногах легкі туфлі, вона в платті та босоніжках. Ігор дивиться в меню. До столу підходить офіціант з червоним вином. Починає наливати Ользі. Вона непомітно штовхає його й він ллє вино їй на плаття. Вона верещить. За всім цим збоку спостерігає Ірина.

Ольга. А-а-а-а, нове плаття! Що ж таке? (починає плакати)

Ігор (відкладає меню). Тихо, тихо, зараз усе вирішимо.

Офіціант. Пробачте, я винен. Я не хотів.

Ігор. Друже, залиш нас на пару хвилин. (Офіціант відходить) Олю, не нервуй, пішли, купимо нове плаття, тут поруч файний магазин є.

Ольга (плаче). У мене грошей нема.

Ігор. Не переймайся, я куплю, щоб вечір не псувати, а там подивимося.

Ольга. Я віддам.

Ігор. Офіціант! (той підходить) Нам дві сковороди з морепродуктами, хвилин через тридцять, а ми поки вискочимо на цей час. Добре?

Офіціант. Так, так, як скажете.

Ігор і Ольга виходять, Офіціант міняє їм скатертину та прибори. Вони повертаються, на ній нове плаття. Вони сідають за стіл.

Ольга. Я швидко не зможу віддати, воно коштує як три мої зарплатні.

Ігор. Не переймайся, я ж казав, як віддаш, так віддаш.

Ольга. Ой, я на хвилинку відійду. Як кажуть у дівчат — носика попудрю. Добре?

Ігор киває, Ольга встає і йде геть, на її місце сідає Ірина.

Ірина. Ти що, не розумієш, що вона тебе використовує? Це ж вона сама руку офіціанту підбила, щоб він облив її. І ти повівся, пішов і купив плаття.

Ігор. Відвали, мені набридло тебе слухати.

Ірина. І забираюсь!!!

Ігор. Можеш, взагалі, покинути мою голову!!!

Ірина (встає, сумно). На жаль, не можу.

Вона йде на своє місце, повертається Ольга. Офіціант приносить сковорідки, вони їдять, сміються, щось кажуть один одному. Ми це не чуємо, світло стухає.

 

******

Прийомна. Секретар за столом, збоку двері, за ними кабінет. Стіл, крісло шкіряне, перед столом ще одне крісло. На столі ноутбук. За столом сидить Ігор. У прийомну входить Ірина.

Ірина. Добрий день, Алевтино. Ігор Вадимович хотів мене бачити.

Секретар. Так, заходьте, він Вас чекає.

Ірина заходить у кабінет.

Ірина. Добрий день, Ігоре Вадимовичу.

Ігор (встає). Добрий день, Ірино Степанівно. Сідайте.

Вона сідає, Ігор сідає теж.

Ігор. Я покликав Вас, щоб познайомитись. Ви — наша головна зброя. Я приємно шокований ефективністю Вашого рекламного відділу.

Ірина. Дякую. Ваш покійний дядя теж так казав. Ви взагалі схожі на нього. (Пауза) Пробачте, щось не те ляпнула. Вирвалось.

Ігор. Ні, ні, усе нормально. Знаєте що? Я пропоную Вам пообідати зі мною, прямо зараз. Тут поруч шикарне місце є, стейк-хауз, ммммм, там такі стейки. Ви любите м’ясо?

Ірина. Так, я і м’ясо люблю, і рибу, і овочі. Я взагалі всеїдна.

Вона сміється, Ігор теж.

Ігор. Тоді пішли.

Вони встають і прямують на вихід. Ігор виходить, секретарка теж, з’являються десять чорних фігур, вони виносять столи, двері й,оточивши Ірину, починають танцювати шаманські танці навколо неї. Вони роблять однакові рухи, йдучи по колу, і співають одна за одною: «Думай, думай, думай, думай… Шукай, шукай, шукай, шукай». Спочатку все йде неспішно, але з кожним словом рух прискорюється. Ірина падає на коліна, безмовно кричить, б’ється в якійсь подобі агонії, потім викрикує: «Хто ви? Що вам треба? Залиште мене!». Танцівниці зупиняються й замовкають, одна із десятьох підходить до Ірини, бере її за руку й промовляє: «Ми — це ти! Ми не знаємо, про що думати й що шукати. Але ми знаємо, що це треба зробити». Вона повертається до своїх, і все починає повторюватись. Слова, рухи, усе швидше і швидше. І, раптом, падає темрява. Висвітлюється Ірина.

Ірина. Думай, шукай. Дурепа, думай, шукай! Ідіотка, шукай, про що думати! Або думай, що шукати!

Вона починає цими фразами вводити себе в транс. В якийсь момент вона страшно кричить, падає, і її накриває темрява.

 

******

Парк, на лавочці сидять Ігор та Ольга. Вони розмовляють. За лавочкою стоїть Ірина.

Ігор. Мені подобається ця частина парку. Тут тихо, людей майже нема.

Ольга. Так, не погано, але…

Ігор. Дивись! Там білка! Он вона, між деревами.

Ольга. Так, справді. Прикольно.

Ігор. Я сюди приходжу мріяти.

Ольга. І про що ти мрієш?

Ігор. Про майбутнє. Як я одружусь, що у мене буде не менше трьох дітей, як я буду старіти, підуть онуки.

Ольга. Діти — це квіти життя.

Ігор. Банальний вислів і, до того ж, дуже загальний. Він нічого не відображає; вони ж навіть не для всіх батьків квіти. Скільки людей не люблять своїх дітей? Дуже багато.

Ольга (відвертаючись у сторону, каже, нібито пересилюючи себе). Діти — це добре.

Ірина (до Ігоря). Їй не подобаються діти. Я це знаю.

Ігор. Відвали, я твоє ставлення до неї знаю.

Ірина. Ти що, не відчуваєш, що вона тобі бреше?

Ігор, не звертаючи уваги на останню репліку Ірини, обнімає Ольгу, яка трохи напружена. Їй не подобається ця розмова. Їйхочеться просто гуляти, смачно їсти, гарно одягатися.

Ігор. Підемо в неділю в кіно?

Ольга. Так, але на щось легке, будь ласка. Бо того разу фільм був надто складний для мене. Я б пішла на якусь романтичну комедію, тощо.

Ігор (трохи кривиться). Добре, я подивлюсь.

Ольга (відчуває, що йому не сподобались її слова). Ні, якщо ти бажаєш щось інше подивитися, то я не проти. Підемо на те, що тобі подобається.

Вони піднімаються і йдуть далі.

Ірина (услід їм). Ігорю, ти на гачку, схаменись, ти ж розумна людина. (повертається до нас) Любов реально мозок відключає. (вона сідає на лавочку) І як мені йому їх вправити? Хоча, навіщо це мені, хто знає? А може, все йде за планом?

Вона підіймається й повільно йде за Ігорем з Ольгою.

 

******

Спальня Ігоря, по якій він метушиться.

Ірина. Що ти робиш?

Ігор. Освідчуватися буду. Он, уже й обручку купив (достає із тумбочки).

Ірина. Ти так і не зрозумів нічого. (Вона починає сміятися)

Ігор. Ти чого?

Ірина. Уявила, як ви трахаєтесь, а я на все це дивлюсь, мені стало смішно. (Він опускає очі) Слухай, а це ж тепер може так статися, що ти імпотентом станеш, як будеш тепер уявляти, що я на вас дивлюсь. (Глузує) Ой, я, мабуть, погано зробила, що тобі про це сказала. Бідолаха, доведеться…

Ігор. Іди ти під три чорти! Я все одно освідчусь у коханні! Ти що, не розумієш, що я ко-ха-ю!!! Кохаю її!!!

Ірина (спокійно). Я просто хотіла, як краще. (Вона розвертається, збираючись піти. Обертається) Знаєш, мені зараз у голові промайнуло, чому я тут, з тобою, в одному тілі…

Ігор. І?

Ірина. Дуже швидко промайнуло, я не встигла зрозуміти. Ладно, іди, освідчуйся, як кохаєш. Ромео, блядь.

Вона розвертається і йде. Він сідає, дивиться на обручку, то відкриває, то закриває футляр.

Ігор. Не розумію, чому мені періодично здається, що вона має рацію. Взагалі, у мене інколи таке дивне відчуття, що це не вона в моїй голові, а я в її. Ось вона зараз пішла — я пропаду, прийде — я з’явлюсь. Дивно, мабуть, треба до психоаналітика записатися. (Гасне світло) Ну от, я ж казав!

******

Ірина сидить у колі світла. Вона щось малює на підлозі.

Ірина. Про що думати, про що? Що я маю відшукати? Навіть думки нема. «Що? Де? Коли?» якесь.

З’являються десять чорних фігур. Вони завалюють Ірину на підлогу й починають водити по ній і над ній руками, промовляючи: «Ти зможеш! Ти знайдеш!». Вони повторюють це багато разів. Ірина стогне, потім виривається, розкидаючи їх.

Ірина (кричить). Я не знаю, де шукати, що шукати, навіщо шукати? Я, я…

Фігури стають у коло одна за одною, кожна друга дістає биту. Цією битою вони замахуються й б’ють по голові ту, що стоїть спереду. За мить до удару, передні повертаються й зразу ж валяться на підлогу. Підіймаються, і все повторюється знову і знову. Ірина метушиться між ними, намагаючись вийти за коло, але їй не дають. 

Ірина (кричить). Та залиште вже мене, дайте зробити те, що ви радите! Дайте подумати!

Фігури зразу зупиняються й розходяться, шепочучи: «Хай, хай думає, пішли, залишимо її».

******

Спальня Ігоря. У ліжку він та Ірина. Вони кохаються, кінчають разом (ааааааа). Вона падає на спину, трохи лежить, а потім починає водити пальцем по грудях Ігоря.

Ірина. Ти якийсь сьогодні напружений. Сталося щось?

Ігор. Треба подавати на розлучення, але є певні проблеми.

Ірина. Які?

Ігор. Я не складав шлюбний контракт і тепер, скоріш за все, прийдеться віддати їй половину. Пофіг, на дім, машини, я половину фірми не хочу віддавати. Це — зрада по відношенню до робітників, партнерів, тебе.

Ірина. То не розлучайся. Я не парюсь з цього приводу.

Ігор. Це вже не та дівчина, на якій я одружився. Та була скромна, а ця нагла і, і… (Ірина цілує його)… розумієш, вона все хоче зразу. Дай то, купи це, привези оце. І так без кінця.

Ірина. Я знаю. (Вона знов цілує Ігоря)Слухай, у мене є суперовий адвокат. А у нього є детективи. Хай, може, послідкують за нею? Вона тобі зраджує?

Ігор. Я не знаю, хоча, секса в нас зараз майже нема: то голова болить, то ті дні, то просто втомилася. Кажу, давай дитину зробимо, ми ж мріяли про це. А вже все, не хоче, основний аргумент — я буду не красива, мені вагітність тіло попсує.

Ірина. Точно зраджує. У мене чуйка на таке. Сто відсотків зраджує.

Ігор. Ладно, мені треба подумати над цим. (деякий час лежать мовчки) Слухай, давно хотів спитати, а звідки в тебе стільки ідей для реклами? Ти ж фонтануєш ідеями. Де ти їх береш?

Ірина. У голові. А в голові вони через читання книжок, перегляд фільмів, художніх, документальних. А ще не забувай про мою освіту, я режисер за фахом. Там такому вчать.

Ігор. Круто. А ти знаєш, хто я за фахом?

Ірина. Ні, звідки? Ми про це не розмовляли якось.

Ігор. Я  — транспортний технолог на залізничному транспорті. О!

Обидва сміються, Ірина обіймає Ігоря.

Ігор. Ти знаєш, перший тривожний дзвоник був на першій річниці весілля. (Ірина уважно слухає) Пробач, що про це розповідаю, але мені треба це комусь розповісти, я втомився це в собі тримати. Розумієш, я замовив кулон у одного знайомого ювеліра, точніше два кулони. Дві половинки серця, але не того, що малюють, а нібито справжнього. Рубіни, платина. Приніс додому, а вона…

Гасне світло. У колі світла з’являється Ольга, вона зависає в телефоні. Приходить Ігор.

Ігор. Вітаю з першою річницею, люба. Ось подарунок.

Він одягає їй на шию кулон, вона бере його в руку, роздивляється. На її обличчі з’являється гримаса огиди.

Ольга. Що це за хрінь?

Ігор. Чому хрінь? Це я спеціально замовив, дивись, у тебе половина серця, у мене половина.

Ольга. Хрінь! Раз я кажу, що це хрінь, значить, так воно і є. Не сперечайся зі мною! Дістав уже!

Ігор. Люба, я намагався щось цікаве зробити, щось не банальне. Дивись, це рубіни, платина.

Ольга. Навіщо мені це? Краще б шубу з шиншили купив, а не викидав гроші незрозуміло на що. Бовдур.

Ігор. Не кажи так, ти робиш мені болячи.

Ольга. А ти своїми подарунками ні? Бовдур! Бовдур! Бовдур!

Вона заходить у темряву, ми чуємо звук тарілок, що б’ються. Ігор стоїть розгублений, він майже плаче. Потім розвертається і йде геть. Із темряви звучить гучний виляск дверима.

Світло вмикається, ми знову бачимо Ігоря та Ірину в ліжку.

Ірина. Вона в тебе ідіотка? Як ти прогледів у ній цей меркантилізм?

Ігор. Не знаю, мабуть, кохання розмалювало все в рожеві тони. Я давно над цим думаю. Де я прогледів?

Ірина. Іноді краще втратити відносини, ніж себе в цих відносинах.

Ігор. І хто це сказав?

Ірина. Не знаю, десь прочитала, а зараз просто виплило з пам’яті.

Ігор. Правильно сказано. А знаєш що, я вже подумав, я візьму номер адвоката. Треба з цим кінчати, бо я дійсно втрачу себе.

Ірина. Маю надію, що я тебе підштовхнула зробити правильний вибір. Але я не впевнена, чи мала я право влазити в твої стосунки.

Ігор (сміється, обнімаючи й цілуючи її). Ага, а до цього, своїм шикарним тілом ти не влізала?

Вони знову починають кохатися. Спускається темрява.

 

******

У  колах світлу з’являються по черзі люди.

Ольга. Я завжди намагалася бути гарною дружиною.

Ігор. Ні, я думаю, це на правда, пане суддя.

Ольга (демонстративно витирає очі, роблячи вигляд, що обурена й плаче). Як ти можеш так казати? Я завжди…

Адвокат. Ось у мене матеріали, на яких Ви, пане суддя, можете побачити, як колишня дружина мого клієнта йому зраджує.

Ольга. Ти, ти… Сука, як ти смів! Я тебе, блядь, вб’ю!

Суддя. Ще одне слово, і я Вас видалю із зали суду.

Адвокат. Ми вважаємо, що суд не повинен задовольняти майнові претензії колишньої дружини мого клієнта.

Ольга. Я дуже прошу, хоч щось, мені жити нема на що.

Суддя. Суд вирішив відхилити всі майнові претензії Ольги СеменівниСемченко щодо її колишнього чоловіка Ігоря Вадимовича Макаренка.

Ірина та Ігор у колі світла разом.

Ірина (простягає руку). Вітаю з перемогою.

Ігор. Дякую, але без тебе я б цього не зробив.

Ольга. А це що за хвойда? Це точно вона його напоумила. Цей придурок сам би не дійшов до цього. Угу…

Усі розходяться, залишається тільки Ірина.

З’являються десять постатей. Вони починають обнімати одна одну, промовляючи: «Скоро, скоро, скоро дійде! Скоро, скоро зрозуміє!». Ірина ходить межи них, думаючи про щось.

Ірина. Десь було вже те, що мені потрібно. Десь була вже підказка. Думай, думай… А, може, це…

Постаті радіють, сміються, кричать: «Молодець! Вона в нас розумна!».

Суцільна темрява.

 

******

Кафе. Столик, за столиком сидить Ірина. Офіціант ставить перед нею каву й круасан.

Ірина. Дякую.

З’являється Ольга. Ольга п’яна, вона озирається, бачить Ірину і йде до неї. Вона гучно ставить сумку на стіл.

Ольга (зло). Що, сучко, не чекала, що я тебе знайду?

Ірина (спокійно). Та мені все одно. Ну, знайшла, що далі?

Ольга (ще зліше). Я знаю, це ти йому підказала все.

Ірина (холодно і абсолютно спокійно). Кому? І що підказала?

Ольга (кричить у ярості). Ти що, дуру з мене робиш?

Ірина. Ні, з цим питанням до своїх батьків звернись.

Ольга (задумливо). Навіщо?

Ірина. Ну так вони ж тебе зробили (вона посміхається знущально)

До столу йде стурбований офіціант, але Ірина жестом показує йому почекати.

Ірина. Зібрала до купи свої хокейки з клюшками й звалила звідси. Ти програла, змирись з цим. Ігор — хороша людина, а ти — гівно.

Ольга. Що, думаєш, усе тобі належатиме?

Ірина. Ні. Я вважаю, що Ігорю потрібна дружина молодша, ніж я.  Ще трохи, і він награється зі мною, і знайде нормальну дівчину, без шалених апетитів, без закидонів, хранительку сімейного вогнища. Одружиться, підуть діти, потім онуки. А мені нічого не дістанеться, та мені це й не потрібно. Окрім роботи в компанії Ігоря, я ще й співвласник рекламної агенції. Тож у мене все добре.

Ольга (сідає). А в мене все погано. І для мене це був, може, єдиний шанс вирватися із бідності. Я весь час жила там, за рисою бідності. Батько в мене простий сільський вчитель хімії, мати — доярка.

Ірина. Цікаве поєднання. Інтелігент і колгоспниця. Два різні світи.

Ольга (не помічаючи слів Ірини). А ще три молодших брати. Тож грошей не те, щоб мало було, їх взагалі не було. Постійно порсаєшся на городі, щоб хоч щось було їсти. Я приїхала до столиці для того, щоб заробити грошей, але в мене нема професії. Я можу тільки прибирати чи бути офіціанткою, але багато так не заробиш. Тож я вирішила злапати багатія, а потім забрати у нього половину. І мені це майже вдалось.

Ірина. Ці гроші тобі б нічого не дали, ти б почала гуляти, алкоголь, потім наркотики, усе б просрала і здохла десь під тином.

Ольга. Але це не точно.

Ірина. Ні, це не точно, якийсь шанс дати їм життя й примножити їх, мабуть, був.

Ольга. Тож ти в мене забрала цей шанс. (Переходить на крик, підводячись) Я тобі патли, сука, повидираю, очі твої блядські вирву.

Підбігає офіціант, хапає Ольгу ззаду за руки, та намагається вирватися.

Ольга. Я це так не залишу, не залишу, я тебе, падло, вб’ю!

В Ольги вивалюється кулон у вигляди половини серця. Все завмирає, Ірина бачить кулон, повільно простягає руку й зриває його. Вона дивиться на нього уважно, усе навколо заповнює темрява.

Ірина (шепочучи, а потім все гучніше й гучніше). Ось воно. Шукай, думай. Ось до чого воно! Я знайшла! Знайшла!

Ірина йде в один бік, але шлях їй перекривають п’ять білих фігур, вона йде в протилежний бік, але там, так само, ще п’ять білих фігур. Вона піднімає над головою кулон.

Ірина. Дивіться, я знайшла! Знайшла!

Фігури починають співати: «Вона, вона, вона. Знайшла, знайшла, знайшла». Ззаду з’являється Ігор, вона відчуває його.

Ірина (кричить). Ігорю, я знайшла те, що шукала!

Він підходить і стає разом.

Ігор. Цікаво, виявляється, що я був правий, то не ти в моїй голові, а навпаки.

Ірина. Ти в моїй.

Ігор. Так. І мені вже час.

Він повільно відступає назад і пропадає. Фігури обступають Ірину, вона опиняється в клітці з тих фігур. Вона починає битися всередині.

Ірина (кричить). Я знайшла! Відпустіть! Будь ласка! Відпустіть мене! Що мені ще треба зробити?

Фігури кружляють і співають: «Шукай, шукай, шукай, шукай. Вихід, вихід, вихід, вихід». Вона починає їх розштовхувати й кричати.

Ірина. Прокидайся! Ірино, годі спати! Прокидайся! Треба прокинутися! Прокидайся!

Падає темрява. Чутно лише биття серця в реанімації. З’являється ліжко, на якому лежить Ірина. Поруч стоїть той самий апарат, кардіомонітор. Пік-пік-пік-пік. З’являється лікар. У нього дзвонить телефон.

Лікар (бере слухавку). Так, слухаю… Я не знаю, мені здається, що цього робити не треба… Ви впевнені?... Зрозумійте, ми робимо все можливе. У неї непогані показники… Розумієте, мозок не мертвий. Вона щось бачить. Там, у підсвідомості. Ми бачимо активність нейронів, слабку, звісно, але активність є… Це означає, що мозок працює. Я ж кажу, ми бачимо сплески… Тобто, все одно відключати?... Добре, але вже вранці… А хто її до моргу повезе вночі? Так що чекаємо до ранку… До побачення.

Лікар кладе слухавку. Трохи постоявши, іде в ординаторську. Дістає з шафи коньяк, випиває раз, випиває два, випиває три. Потім починає плакати. Дістає телефон і дзвонить.

Лікар. Алло, мам… Ні, я дзвоню, щоб сказати, що ненавиджу тебе… Ти питаєш — чому? Ти не здогадуєшся? Це через тебе я став лікарем, через твоє бажання. І через це я став вбивцею… (кричить) Ні, ти слухай! Вбивцею, бо я відключаю людей від апаратів… І що, що це бажання рідних? Основне роблю я. Я їх вбиваю, саме я, своїми руками! Я! Я! Я чудовисько!... Чи п’яний я? Так, дуже… Чому я напився? Бо мені завтра знову робите те саме. Відключати жінку. Молоду, тридцять шість років. Хтось вдарив її битою по голові. Але мозок у неї працює, а вона мені — все одно відключай… Хто? Її сестра… Ладно, мені пора пити далі. (Він кладе слухавку, наливає ще) А я хотів бути філософом (випиває).

 

******

Знову палата, лежить Ірина. Підходить лікар. Він стоїть і дивиться на Ірину.

Лікар. Чорт, пробачте мені.

Він простягає руку до апарату, але в цей час у Ірини починають тремтіти пальці, вона починає ними трохи рухати. Потім рухається рука. Лікар це бачить.

Лікар. Сестро! Швидко сюди!

Ірина (дуже кволим голосом). Поліція, покличте поліцію, я…я…

Лікар. Тихо, лежіть тихо. Сестро! (забігає сестра) Посидьте хвилинку з хворою, я зараз повернусь.

Лікар вибігає, через хвилинку він повертається з візиткою. Витягає телефон і дзвонить.

Лікар. Миколаю Олександровичу, це лікар із обласної лікарні. Пацієнтка, про яку Ви питали, Верімеєва Ірина, прийшла до тями й кличе поліцію… Дякую, чекаємо.

 

****** 

Проста палата, у ліжку напівсидить Ірина, заходить Ігор, як завжди, елегантно вбраний. У нього на плечі дещо дисонуюча, як її називають у народі, сумка поштаря.

Ігор. Привіт.

Він знімає сумку, вона доволі важка. Він ставить її поруч зі стільцем і сідає.

Ігор. Як ти?

Ірина. Для людини, яка вже повинна бути мертвою, доволі непогано.

Ігор. Мертвою? Я ж постійно цікавився твоїм станом, прогнози були оптимістичні.

Ірина. Ігорю, я прийшла до тями в той самий момент, коли мене повинні були відключати від апаратів.

Ігор. Чому?

Ірина. Сестра поквапилась, як найближча родичка.

Ігор. Сестра? Ти ніколи не казала про неї.

Ірина. А що казати, молодша сестра, ніколи нічого не робила, тільки дай, дай. Три дитини, всі від різних чоловіків. Алкоголь, маргінальне життя. Я з нею вже років сім не спілкуюсь, як ото ти з матір’ю. Вирішила ва-банк зірвати, як найближча родичка, у мене все ж таки три квартири, машина, фірма.

Ігор. А як вона дізналась?

Ірина. Думаю, новини побачила.

Вони обидва замовкли, думаючи кожен про своє.

Ігор. Так усе одно…

Ірина. Не переймайся, я вже все вирішила. Просто написала заповіт.

Ігор. Доречи, Ольгу вчора заарештували.

Ірина. Мені повірили?

Ігор. Частково. Ця дурепа замість того, щоб викинути биту, вирішила її продати на OLX, а поліція її купила. Бита дерев’яна, тож там залишились частки твоєї шкіри та крові. Тепер їй світить великий строк.

Вони знову обидва замовкли. Між ними повисла якась недомовленість.

Ірина. Ігорю, я дещо хотіла сказати.

Ігор. І я теж. Але давай ти перша.

Ірина. Ні, ти. На правах мого керівника, ти маєш казати першим.

Ігор. Слухай. Тут така справа. Я зустрівся з дівчиною, у нас усе так стрімко розвивається. Ти пробач, але ми не зможемо більше зустрічатися.

Ірина починає сміятися. Ігор дивиться на неї із німим запитанням.

Ірина. Я теж саме хотіла сказати.

Ігор. Ти теж когось знайшла? (Він ляскає себе по лобі) Бляха, що за дурню я несу? Ти ж у комі лежала, яке знайшла? От я йолоп!

Ірина (зі сміхом). Ти не йолоп, Ігорю, так і є. Знайшла. Лікар, той самий. Так що ми більше не коханці.

У Ігоря ніби звалилася скеля з плечей. Він посміхнувся відкритою усмішкою й піднявся.

Ігор. Пробач, мені треба їхати.

Він повертається до виходу.

Ірина. Сумка!

Ігор повертається, дивиться на сумку, ляскає себе по лобі.

Ігор. Точно йолоп. (Він підіймає сумку) Забув, тут же подарунок для тебе. (Він витягає велику й важку книгу) Ось, в цьому році ювілей твого рекламного відділу, двадцять років, як-не-як, з яких ти його очолюєш вже десять. А працюєш в ньому скільки?

Ірина. П’ятнадцять.

Ігор. От, тож ми й вирішили з колективом зробити таку ретроспективу рекламних постерів та акцій, знайшли чернетки, робочі варіанти, кінцеві та зробили це по роках. Ти бачиш, вийшло доволі об’ємне видання. Так що, з другим днем народження, Ірино!

Ірина бере в руки книгу, відкриває її, починає гортати сторінки. По щоках Ірини течуть сльози.

Ірина. Дякую, дуже несподівано й дуже гарно.

Ігор знову сідає, Ірина закриває книгу, він бере її за руку. Вона намагається щось сказати, але він прикладає палець до вуст.

Ігор. Не треба слів.

Вони сидять і дивляться кудись за межі цієї палати, чи то уявляючи майбутнє, чи то згадуючи минуле. Вони сидять, а десь тихо лине пісня.

Ірина. Знаєш, Ігорю, а я вбивцю знайшла, блукаючи у тенетах пам’яті.

Ігор (посміхаючись). Ти божевільна.

З’являються фігури у білому і чорному, вони оточують Ірину та Ігоря.

Ірина. Ну…

Фігури починають кружляти навколо, промовляючи: «Усі творчі люди — божевільні!». Вони хапають Ігоря і продовжуючи промовляти те ж саме, починають грати Ігорем, вони промовляють фразу все швидше і голосніше. Ірина починає сміятися, дужче, дужче. І раптом  темрява. І голос: «І це — правда!».

Кінець.