А от мені хочеться, 

щоб було "ружжо", 

бо так називав сю річ той дід...

Остап Вишня, «Ружжо»

У мене було щасливе дитинство.Щасливим його зробила мама.У мами був тато.У мене був дід.Він був мисливець. Наскільки управний? Я, направду, не знаю, бо на полювання з ним не ходив,але рушниця у дідатаки була.

Мисливська рушниця висіла у діда на стіні. У звичайній сільській хаті, збудованій Бог зна коли. Хата як хата, хіба що не під  шифером, як скрізь, а під жовтогарячою черепицею. Довгі сіни. Далі велика кухня, найбільша  у хаті. З кухні двоє дверей: звичайні  у покої, а широкі – з двох половин у розліт –і зі шклом– до світлиці, де і висіла згадана рушниця.

Як  мені сталося  років уже шість, то щоприїздмій до діда ропочинався однаково. Я убігав до хати, скидав з ніг осоружну узувачку і прожогом біг через кухню у світлицю. А далі вилазив з ногами на ліжко та знімав з цвяха рушницю. До того моменту, як хтось із дорослих устигав увійти услід за мною, я уже лежав на долівці, застеленій домотканими доріжками, з рушницею жерлом уперед, так наче я якийся бувалий мисливець у засідці чи біатлоніст, чи снайпер, хоча про снайперів я тоді ще знав. Та дарма.

Ся «засідка» була однією з хвилюючих та довгоочікуваних митей мого гостювання у діда. Потім важку  рушницю ладиком забирали і повертали на місце, але споглядання рушниці на стіні та розпитування про полювання мені, щоб збити оскомину володіння чимось справжнім дорослим, було досить. Досить до наступного приїзду до діда.

Мій дитячий ритуал тривав до того трафунку, коли... Та ні. нічого страшного не сталося, бо дід мій Олекса з порохом та набоями був надзвичайно обережний.

У черговий  приїзд до діда я, як завжди «заліг» з рушницею, щось не так натиснув і мені боляче затиснуло палець  спусковим гачком. Я – у крик та у сльози. Поміч не забарилася. Усе обійшлося, але рушниця більше на стіні не висіла. Як я не питав, де вона, дід мовчав альбо переводив мову на инше. Се мене геть не тішило – смуток і одчуття якоїсь палкої несправедливости мене добряче таки мучили. Рушниця була сама  неповторність,  та дивовижна діточаунікальність, якої більше не було у жодному куточку мого діточого світу: ані дома, ані у дитсадику, ані у ляльковому театрі, ані будь-де-інде.

Хоча, постривайте. У ляльковому театрі рушниця була. У старого ведмеді, до якого онуки у гості приїздили на літо погостювати. Але ведмідь рушницю не те, що глядачам не давав, онукам одказував. Тож можна вважати, що і у театрі рушниці не було.

Порятунок  прийшов звідки і не чекалося. Дід узяв мене у самий центр нашого з ним села, Слов’янка. Зайшли до сільмагу, де повітря завше вологоважке, а торгують там усім – од голок-ниток-книжок до цукру-горілки-хліба. Я тинявся магазином, розглядаючи наче у музеї усе, що там було, допоки не почув, як дід запитав продавчиню:

– А що ото у вас оно там лежить?

Жіночка обернулася туди, куди показував дід та:

– А-а,  то якийсь автомат.

– Автомат?

– Іграшковий.

– О, тоді, як ваша ласка, дайте подивитися ближче, - попрохав дід та одразу гукнув мене до себе. – Гов, Віталько, глянь но сюди на сю красуню.

Я не барився, бо все розчув і про автомат і іграшку.

Коли я підійшов, продавчиня уже зняла з полиці іграшку і се виявилася – рушниця. Значно менша та легша за звичайну, але усе решта було, як треба. Дві сталеві чорні жерла, два блискучі бійки на пружинах, що зводилися туго, з певним зусиллям, та хвилюючим «клац-клац». Дві «собачки», на які, як натиснути, одбувається «постріл» та кольбо, що добре упиралося у моє гороб’яче плече.

- Ну як, беремо? – спитав дід, але то було зайве. Явже узяв рушницю «на ремінь» і був готовий кудась ужезоружжений бігти. Утім дід не поспішав:

- А у вас, бува, пістонів не є?

Виявилося, що є. Продавчиня одійшла убік, покопирсалася у коробці і дала довгу – жужмом – «цукерку» у півпрозорому, наче масному папері. Навіщо пістони я уже знав, але як їх ладувати у рушницю – ще не тямив. Але то було несуттєво. Скільки ми йшли додому, я тільки того і робив, що зводив бійки та стріляв. Стріляти можна було, натискаючи то на один гачок, то на другий, а то і на обидва водночас. Так рушниця «стріляла» гучніше.  Уже дорогою усі, хто нам стрічалися звертали увагу на мою іграшку та питали майже однакове: «О, у тебе нове ружжо? Се тобі дід купив, еге ж?» Оте слово «ружжо» переслідувало мене і удома.

- ПАпко, да нашо ви ото ружжо малому купили? У нього тих іграшок у Дніпрі море! – і у ті часи моє рідне місто називали не інакше, я як Дніпро, а у місцевому відмінку –ДнЄпро із наголосом на «є». Повезли на ДнЄпро! (се коли хтось серйозно занедужав). Ти чим на ДнЄпро поїдеш? (а се коли про повернення на навчання чи до городян у гості).

Як я трошки награвся своїм ружжом, дід показав, навіщо купив пістони. Виявилося, що бійки б’ють із силою, якої досить, щоб «запалити» пістон. Була, правда, одна особливість. Конструктор сегоружжа на пістони його не промислив, тож треба було самому прилаштувати шматочок зі стрічки пістонів так, щоби бійок ударив по центру «пухирця»,а другий бійоктримав «заряд». Моєму щастю не було меж, бо «смалити» з пістонами було надзвичайно цікаво і це визнавали і батьки, яким я поспішив показати, як може моє ружжо, і сусідські хлопці на вулиці до яких я виходив гуляти з ружжом.Там на вулиці мене навчили, як можна пістонами одночасно стріляти з двох стволів, але для цього треба діяти обережно і щоб геть зовсім не було вітру.

Де б у селі я не з’являвся зі своєю іграшкою усі на неї казали не инакше, як «ружжо». Тому, коли я у школі дізнався, що «ружжо» не питоме українське слово, мене спіткало розчарування, наче з’ясувалося, що моя жива українська мова мала давню хибу. Згодом, як я опановував українську у школі мені пригадувалися усі оті «крОвать», «сАхарь», «тормОзити», «одіяло», «кАнешно» та багато инших неоковирних слів із сільського ужитку.

Втім у Києві дещо змінилося. Язаходився перечитувати «Мисливські усмішки» Остапа Вишні. У Вишні  і перестрів, як давнього знайомого, якого не бачів вік, «ружжо», і не де небуть, а у назві гуморески.

Ця зустріч, оживила дитячі спогади, а ще подарувала привід прислухатися до слова, якого немає у словнику, подивитися на нього з иншимиочіма.

Хіба ж не диво? У милозвучній мові, яка уникає збігу приголосних, унормувала зникнення «третьої зайвої», прижилося подвійне «же». Але подвоєна дзвінка шипляча дає свого неповторного колориту словам не менше ніж склад «ця»у суниця-паляниця-жалібниця-залізниця.

На думку прийшли Запорожжя, Побужжя, Криворіжжя, збіжжя, безсніжжя, бездоріжжя, подружжя. Усі слова яскраві та унікальні. Хіба ні?

Тож, най буде і «ружжо»з мого дитинства,живий діалектизм мови мого степового краю.

Київ. Вересень 2024року.