Про Аллу Тютюнник я дізнався дивним трибом – через кіно. Василь Вітер зняв за її повістю     ДАЛІ ПОЛЬОТУ СТРІЛИ одноіменний фільм. А прототипом головного героя повісти був не хто инший, як ґеніяльний письмак Іван Григурко.

Проза якось не трапляла мені до рук – а тут – нарешті – аж дві книжки з однаковим оформленням – один маляр Ю. Діденко – але у ріжних видавництвах  -- у Київі а у Сімферополи.

ТРИДЦЯТЕ ЛІТО – повість, яка має героїню – Юлію – гарну, розумну, зичливу, людяну – яка прагне любови але нещаслива у сьому.

Чому?

Хтозна.

Мабуть, вибаглива.

Повість густо населена – мама, міліціонер Павло, Василь, Галина, Славко, мама Галини, третій чоловік мами Галини, раціоналізатор Петрявічюс, начальниця Макарчучка, колега, новонароджена Анастасія . Усі вони – позитивні герої з деякими одхиленнями хто у що.

Густе, щільне письмо – листи, щоденник, унутрішній монолог, живі діалоги.

Сюжету нема – повість триває так як триває саме життя.

Якщо не зважати на касети – повість цілком сучасна, бо люди однакові – що у тім часі, що нині.

Починається з епізоду приходу міліції до помешкання Юлії, яка переховує двох підлітків – Галю і Славка. Через двері Юлія знайомиться з Павлом.

Василь – наречений Юлії – спроваджує дітлахів у ПТУ.

Працює Юлія у будівельній сфері і веде раціоналізаторів.

У повісті суцільні черги – по кавуни, по ялинки – яскрава ознака большевицької окупації..

Мова повісти дещо дистильована, залітературена,проте штивна а вартісна.

Протягом повісти героїня не тільки одкриває для себе Галю, Славка, маму, Василя, але і начальницю (1944 – невільницька праця у Німеччині) та колегу (1944 – діточий концтабір у Литві).

Життєпис героїні – се дивовижне переплетення світлого а поразкового (невдалий шлюб, досвід кейсу АНТОНІНА, неприємне у мамі, неприємне у Василеві, приємне у мамі, приємне у Василеві). Вона – людина дії, але і роздуму, і мисленних рефлексій. Коли постає реальна небезпека на праці – заява Галиної мами – мент Павлусь радить їй зникнути у відпустку. І вона їде – у мамине село. Потім – на поклик Василя – з ним – на море. Мама і Василь – понадто матеріальні. Дітлахи понадто без-матеріальні. А мент понадто молодий  — вона не хоче замінити йому маму. Да і Василь, як се бачимо з епізоду з ялинками, теж мамій. Ні – Юлія прагне спіутворчости у шлюбі, спіулюбови поуноцінної а вартісної.А Василь любе пиво більше як її. А до шпиталю до неї не прийшов ані раз, хоч вона го чекає до болю у тілі, до зашпорів у душі – ні, він не чує а не одчуває її.   

Юлія – складний характер, вона шукає, має свій стрижень. Спочатку молодість – любов до себе, еґоцентризм. Потім – як реакція на неудачі – ненависть до себе самої, самоїдство. Потім – увага до инших, їм запомога, бажання збагнути. Одтак – можливість особистого щастя – усвідомленого, вистражданого, заслуженого.

Маляр  – як приємний привид. Вона його шукає а боїться знайти, бо тільки він побачив у ній світло і не праг те світло затінити собою (як мама, Василь чи і мент Павлусь).

Вона знайде того маляра, але уже поза межами твору – може ув уяві мислячого читача.

ОСТРОВИ НАВПРОТИ МІСТА. Відставний військовий, невдатний чоловік безпутної жінки а неудатний батько двох доньок, тікає од міського тлуму на острів, де літує, осенує, зимує а веснує. Деколи навідується до Лідії, що охороняє дачі – знічев’я, аби не забути, же має стримака у штанях. І тут з’являється намет і двоє молодят, же проводять обіч свій медовий місяць. Спудеї. Хлопчина любе науку, а жона го – життєрадісна, світла, ясна – любе себе. Чоловік змінюється – ся зміна наповнює його життя сенсом. Він любить сю молоду свіжу, ніжну , життєрадісну жінку (десь необачно у тексті авторка називає її дівчиною), але не знати, яка се любов – батьківська, сусідська, дідівська, чи усе ж таки жагуча?  Герой сам у собі розбирається – унутрішні монологи, спомини, пориви у заробляння грошей (на будовах). Виконроб, мудрий дід, пес Рудий – існують начеб і самі по собі, і для того – аби головний герой не збожеволів. Усе міняє народження дитини. Жінка змінюється. Вона бунтує. Вона не хоче бути функцією. Вона любить життя. і не любить свого чоловіка – і зраджує йому. Над нею тяжіє зарубаний сокирою кіт-курокрад. Зарубаний мамою у неї на очах. І чоловік бридить нею. Бридить і…тікає до Лідії. А у Лідії – дитина од його. Він забирає їх до себе з дач. Геппі-енд? Ні. Знаєме його характер, його самотягар – боязнь одповідальности звичайного рутинного життя. Авторка знову майстерно виводить подальшу (можливу) дію за межі свого твору, покладаючися на фантазію і талант підготовленого читача. Слід зауважити сю дивовижну здатність авторки програмувати продовження твору у свідомости читача.

Цікава мова сього твору – пластична, штивна, вишукана, психологічно насичена: «Рудий розніжено вилягся на порозі», «чомґи» (качечки-ниркИ),  «танцювали у повітрі окаті риби, радісно скавучав Рудий, поспіхом розкривалися лілеї, і розцвітало у небі несамовито сліпуче сонце», «гілка сухо затріщала по очеретах», «і до її білявого хлопчика він одчув ніжність», «коли бережеш навіть такі спогади, і розкласти їх на дні неможливо». «випити за здоров’я того, кому ще і імени нема», «думки ворушилися кволо, мов сонні риби у воді, і жодну не можна було розгледіти», «поніс колиску до човна» (потрійний зміст – колиска-човен-труна), «ніяк не міг утямити, чи се ще той день, чи уже наступний»(вияв а знак незмірного щастя ), «золотий апельсин у синьому присмерку» (чудовий поетичний образ), «вирішив, що думатиме уночі. А поки день – треба дивитися, слухати і радіти» (вияв жадібности до життя), «пішов швидко, немов пішов з сієї ночі»(вияв а знак схвильованого поспіху), «жодного бажання, жодного спогаду, жодної думки не міг видобути з холодної пустки у собі» (чудовий вияв складного психо-фізичного стану героя), «аж серце закочувалося у болючу безвість», «то був і виклик, і звинувачення, а бажання захиститися, і прохання пробачити» (багатозначчя жіночої психології).

Тепер до негараздів:

1. Не гоже називати дівчиною жінку, що уже народила дитину.
2. Слід при перевиданні усунути прикрі – аж до крику непристойности – знаки авторської глухоти на кшталт «жаХУ І ВІДРАЗИ».
3. Головний герой – з кержаків, себто московит родом. Не диво, же дискутує він про Ростову-Карєніну, а інший герой у розмові з ним  пригадує рядок-цитату з пісні з репертуару Алєксандера Ґрадского. Ну і ізбушка на кур’їх ножках – як же без неї. При перевиданні твору радив би авторці перетворити кержака на волиняка, ізбушку на дім лісовика, дискусії виписати на основі творів Коцюбинського а Винниченка, а цитату мо учинити і з української народної пісні.

А так – чудово а художньо вартісно.

Як писав Загребельний у назві одного з подбольшевицьких своїх  романів ПЕРЕХОДИМО ДО ЛЮБОВИ, а ми – до наступної книжки прози Алли Тютюнник.