Повість П’ЯНИЦЯ міститься у першому томі наукового семитомника Панаса Мирного меж двома іншими непоганими творами. Непоганими, але художньо слабшими. ЛИХИЙ ПОПУТАВ – чудова мова, яскрава героїня, яка усвідомлює свою гординю, але через пристрасть утрачає цноту, стає покриткою і повертається домів на поталу рідних а односельців. Бачимо невимовність муки і трагічний фінал – смерть дитини, тюрма, безпритульна смерть. ЛИХІ ЛЮДИ починається неймовірною пейзажною панорамою, вартою заспіву ЧРЕВА ПАРИЖА Еміля Золя: «Після похмурої темної ночі, в котру не переставав хлюскати лапастий дощ, розливаючи великі річки-озера по землі, починало світати. Край неба жевріло рожевим огнем; горіло і миготіло ясним полум'ям. Серед того зарева стовпом стояла кривава попруга і переписувала його надвоє. Повітря ні ворухнеться: стоїть і мліє; усюди тихо, німо, — здається, немов світ, затаївши в собі дух, дожида чогось… А ось пройшла хвилина… друга… З-за землі, па кривавій попрузі неба скочила невеличка іскорка; довга проміняста стяга простяглася від неї над землею; далі викотивсь серп огненного кільця і — пучок світу поливсь, розливаючись по горах, лісах, по високих будівлях. Далі все більше та більше випливав з-за землі широкий серп, мов хто невідомий підсував з того боку гаряче іскристе коло. Ось і все воно випливло — чисте та ясне, граючи своїм світом. Застрибали його промінясті голки по землі; заграли ясні іскорки по росі; розстилались-лягали різні кольори по воді. Світ зрадів, празникуючи своє величне свято… Синє, глибоке небо розгортало своє безкрає поле, немов казало: котись по мені куди хоч і як хоч, я буду розстилатись, розрівнюватись перед тобою, щоб не було тобі ні впину, ні перегородні. І справді, на йому не було ні плямочки, ні смужечки: — чисте, високе, глибоке!.. На другому кінці стояв тілько місяць, — блідий, похмурий; мов старий лисий злодюга, він тупцювавсь на одному місці, боязко блимаючи своїми темними плямами на сонячне ясне обличчя і дедалі все бліднів та зникав, мов розтавав від гарячого лизання довгих промінястих язиків… Вітер, скотившись з гір у долини, ховався по темних ярах і щось глухо бубонів високим скелям та глибоким ровам… І — здавалось — вони дослухались до того таємного гомону: скелі грізно висовували свої гострі голови, а рови густіше засновували в сизий туман свої пориті боки та чорне слизьке дно… Повітря було чисте, прозоре. По йому знай то сюди, то туди літали іскорки сонячного світу: то закручуючись у круги, то вистрибуючи одна поверх одної, як сніг у завірюху… А земля? Земля, як хороша молода дівчина, сором'язливо спускала з свого тіла димчату сорочку ночі і відкривала своє пишне лоно. Сонце обливало його рожевим світом; цілувало тисячами своїх гарячих іскорок; гріло-пестило теплом свого проміння… Прокинулось усе. Обізвалась трава голосами тисячі своїх жильців: коників, метеликів, жуків; окликнулись луки сотнями перепелів; луги, струшуючи срібну росу, розлягалися співами своїх соловейків, голосним кукуванням сивих зозуль, журливим туркотанням горлиць, — тоді як в повітрі бриніла дзвінка жайворонкова пісня… Крикнув бугай у болоті — і замовк; сумно роздався його голосний поклик на всю околицю — і затих. Заревли корови по дворах; закричали гуси на плавах; протягли своє "ку-ку-рі-ку!" горлаті півні… Усе рушилось. Прокинулися і люди; протираючи очі, заговорили… Пішов їх глухий гомін від краю землі і до краю, з одного боку на другий, стрінувся з світовим клекотом — і все злилося в одну пісню життя. Все зраділо, стріваючи день; і день зрадів, розцвітаючи, ясний теплий, погожий. І місто П. зраділо ясному світові: усе кругом заворушилося. З дальніх кінців його вулицями потяглися вози, риплячи своїми ярмами. На возах була всяка всячина, що тільки родила і носила на собі сира земля: тут було, великою працею добуте, зерно, годовані свині, кури, качки, гуси; тут була овощ огородня, садова й польова. Все це везлося па базар — кому нужно, збути; що потрібно — купити. Коло возів, нарівні з волами, пленталися похмурі хазяїни того добра, — в одних сорочках, босі, з підсуканими по коліна штанами. Ноги у їх були чорні, в калу, як і ноги їх скотини. На декотрих возах сиділи або, обпершись, лежали їх жінки, дочки, — перші в свитках, другі — в керсетках, або й так, у вишиваних сорочках, з червоною стрічкою у косах. Ще далеко до базару стрівали їх в кальних улицях швидкі, заялозані перекупки, довгополі, бородаті жиди. І ті, і другі питалися, що везеться; ставали, торгувалися, лаялися. Від крику та гуку, що піднімався по вулицях, прокидалися жильці. Там, у однім вікні, грюкнув прогонич — і розчинилася віконниця: у вікні показалася чоловіча постать у розхристаній сорочці, заспана, з задутими очима, виткнулась, глянула — і сховалася. Коло другого дому лазила по драбинці дівчина, відкривала віконниці; коло третього те саме робив чоловік. По вулицях, попід хатами, втоптаними стежками потяглися пани, панії з горничними, кухарями й куховарками, котрі несли позаду їх корзини, кошики; а там і сама яка господиня, міщанка або козачка. поспішала з саковками, щоб набити їх зарані всякою овощю, яку навезли на базар: бо треба скупитись, зарані витопити ще й обід чоловікові однести у поле. На базарі стояв крик, лемент. Там везли те, там друге; той біг до того воза, той до другого. Люди, як хвилі, носилися, мчались, торгувались, кричали. їх крик зливався в один довгий гук, котрий почався з світом, а кінчиться хіба пізньої ночі. Тепер його саме прорвало… Усе місто клекотіло одним клекотом, гуком, що зливався з тисячі голосів, з різних мов в один голос, в один гомін… А над розбурканим містом високо піднімалося веселе сонечко і радісно обдавало усіх своїм теплим світом. Усе йому раділо; усе його з гомоном стрівало, радіючи. Не тільки люди — хати, будинки… і ті ясно виходили з-за тіні і усміхалися своїми білими стінами.», але далі – тюрма, де сидить головний герой твору Павло Телепень і його гіркі спомини з бурсацького побиту.

Назва П’ЯНИЦЯ закладає фінал і читачеві, що любе несподіване, важко себе присилувати читати далі самої назви. Проте ся повістина варта того.

Нас чекає трисинна родина Микити Ливадного. Старший син загинув у місті. Середульшого  тато виряджає знов таки до міста, аби той став чиновником і був щасливим. Третій – наймолодший – лишається дома.

Іван – слабосилий, нездоровий, непомітний, несміливий – призначений містові.

Попрощавши батьків а отримавши од їх благословення, герой скаче на бричку, якою править Андрій.

У місті Іван живе одлюдьком, бо його мало цікавить суєта світу сього. Але душа прагне любови. За її одсутности герой купує скрипку і учиться на ній грати. А, граючи, уже стає цікавим своїм чиновним колегам, які неодмінно кличуть його на вечірки – грати. Те, же він не п’є, їх вельми дратує, і вони намагаються навернути його на сей шлях.

Оселився Іван у перекупки-п’яниці Насті  Барабашихи, яка має дочку Наталю.

Романтична любов до Наталі виливається у гру а навчання її грамоти.

Але…

Приїздить до суду у своїх справах брат Петро і зводить Наталю. Се геть инший характер – цинік, веселун, самолюб, еґоцентрик – з тих, же уміють жити.

Іван і  Петро -- се дві прямо протилежні ідеології, світогляди, триби життя.

Мирний не надає жодному перевагу а просто показує їх, як вони є. Відтак читач сам має собі обрати дорогу до смаку.

Уластиво – повість напоєна радістю чистої любови, можливости духовного світла і великої віри у Господа. І хоча доля двох героїв – Івана і Наталі – складається прикро: Іван стає шинковим паяцом на поталу чиновному люду, же веселиться, а Наталя іде протореною мамою дорогою перекупки-п’яниці-нечупари – усе ж вивершення твору світло-епічне: «А проте кожного свята і неділі подавала у церкві на часточку за раба Божого Івана».

Запашна мова, яскраві характери, живі діалоги, непоквап психологічної оповіді – ось художня сила П’ЯНИЦІ Панаса Мирного.