ПОХОВАНИЙ ВЕЛЕТЕНЬ

Книга переносить нас в напівміфічні часи короля Артура чи близько до них. Артур вже помер, але в цьому світі все ще є артурові лицарі, огри і дракони. Подружжя двох старих бритів - Акселя і Беатрис- одного ранку вирішили покинути своє село, щоб знайти сина, про якого вони забули. Чому забули? Бо поселеннями бритів і саксів стелиться імла, яка відбирає пам'ять. По дорозі вони зустрінуть Едвіна - хлопчика, якого вкусив дракон, воїна Вістана і сера Гавейна - лицаря короля Артура. Кожен з них буде мати в довгій подорожі свою мету, і кожен її досягне (або ні, на ваш розсуд).Ні, це не фентезі як ви може подумали. Це притча. Стиль оповідання абсолютно у стилі притчі: рівний, без емоційних перепадів, герої довго один з одним пафосно розмовляють, противники, які мають зійтися у двобої, дають один одному детальні поради щодо поховання і завіряють один одного у повазі, і т.д. Про що ж притча? Ну, про вічну любов, яка все-таки існує, але вона не виключає зрад і навіть певної жорстокості. А ще про те, як перестати воювати всім з усіма, як розімкнути коло ненависті. І ось тут боюся у мене до автора питання. Бо однозначної відповіді він не дає, зате ставить перед читачем декілька питань: що краще, вічна помста за злочин (і вічна війна) чи все-таки забути про минулі гріхи (мова не йде про прощення, лише про забуття) і жити в мирі? Чи можна пожертвувати особистою історією (особистими спогадами) заради мирного співіснування з іншими? В світлі розмов про необхідність переговорів з країною-агресором, ця книга сприймається як притча-співчуття до окупантів, які в минулому помилились, але ж подивіться - зараз усе прекрасно, тож нащо це руйнувати? Тож вирішуйте самі, хочете ви це читати, чи ні.

першоджерело: мережа Фейсбук